До Міжнародного дня рідної мови. Василь Клічак: «Слово тяжке підніми, ніби пташину, що впала…»

0

* * *

А після кожної розмови
Є відчуття неповноти.
Шукалися ресурси мови.
Не завжди просто їх знайти.
А мова наша дивовижна.
Вона зворушує до сліз.
Барвиста, трепетна і ніжна,
Як навесні пахучий ліс.
Не всі ще барви я побачив.
Далекі ще глибини слів,
Якими хочу ще означить
Те , як люблю і як любив…
       
  * * *
 
      Володимиру Семистязі
 

Стала виразніша мова, чіткіші ознаки.
Знято із ворога маску, немов з вовкулаки.
Справжнім означенням названо старшого брата.
Болем і горем означена дружба проклята.
Віко труни зацвяховано із бетеерів.
Замість салютів спалахують гелікоптери.
Падають хлопці у трави, у розкоші степу.
Стало для них загадковим, зрадливим те небо…
Втуплені очі у біганину футбольну.
Кличе реклама до свята у місті престольнім.
Свята всім хочеться.
— Де воно ? — Мазур питає.
У Краматорську. Слов’янську.
Донбаському краї.
«Свято» жахливе. Не свято —
Воєнна стихія.
Б’ють, убивають. І трупами нашими сіють.
— Ні, це не ми. — Просторікує карлик
кремлівський,
ставши таким популярним у пісні вкраїнській.
Мова уже не така і м’яка, і облесна.
Всіх пойменовує просто, правдиво і чесно.
Як говорити із тим, хто грабіжник і вбивця ?
Мову одну визнає — з лексикону в’язниці.
Слово — і постріл. І падає скошена жертва.
Це його мова. Така матюклива. Як мертва.
Зерна які засіває лихе те матюччя?
Що затіває — вгадаймо ? — ця гадина злюча ?
Що тут угадувать ? — Кров на шляхах,
Наче маки.
Стала виразніша мова . Чіткіші ознаки.
От і явилась така несподівана ера:
Всі українці — нащадки Степана Бандери.
Так нас означили просто.
У ворога також
Стала виразніша мова.
А часом — ознаки.
 

 СЛУХ
Пам’яті Павла МУРАВСЬКОГО
 
Розладнується геть музичний слух
на вулицях, де сотні одчайдух
гасають на своїх автомобілях.
Вплітаються у звукову канву
пташки, що пильно дивляться в траву
і скрикують, немовби очманілі.
Проходить тими колами хорист,
Немов у плесі річковому лист,
що звуками наповнений водиці.
Побути має він на самоті.
Годинки дві у тиші. Аж тоді
годиться його слух до репетицій.
 
 * * *
Нові слова приносив я до хати.
Вони самі містилися у ній.
І так жилось, допоки від’їжджати
все ж довелось. Надовго, світку мій.
 
Їх залишив. Вони в кутках ховались.
Як сироти, ущерблені, німі.
Як приїжджав, вони не признавались.
Напевно, звикли, що весь час самі.
 
І все ж, коли їх зачепив мій голос,
а ще почули в’язку слів нових,
то стрепенулись, як пшеничний колос,
захвилювались, як ковальський міх.
 
Душа тоді наповнилась по вінця
справжнісіньким божественним теплом.
Ввійшов у рідну хату без гостинця,
ховаю мокрі очі потайком.
 
Не знаючи, що йдуть мені на поміч
приховані у закутках слова,
що із усіх можливих пристановищ
лишень отут їх сила ожива…
 

 ВОЛОДИМИРУ РІЗУНУ
 
Слово тяжке підніми,
ніби пташину, що впала,
Їй не змахнути крильми.
Куля у неї попала.
Слово достоту важке.
Важко дається вимові.
Де воно – чисте, грузьке
у глибочезній основі?
Явний для тебе тягар.
Звіра не так боїшся.
Згадка про нього – кошмар,
що через сон пронісся.
Слово тяжке підніми,
ніби пташину, що впала.
Їй не змахнути крильми.
Куля у неї попала.
В руки візьми. Приголуб.
Чуєш – воно ще диха.
ВИмов зусиллям губ.
ВИмов.
Нехай і тихо.
Але той перший звук
в дірці отій навиліт
рухом майстерних рук
дивне гніздечко звиє.
Слово у нім оживе.
Слово, що безтілесне.
Вічне в безоднях сфер.
Мов –
і воно воскресне.
 
ЗВУК
 
     Мирославі Приході
 
Студент поставить звук на мінус,
Залишить знімок та й піде.
А ми лишаємось із кимось,
Хто, знаємо, не підведе.
Таке онлайнове навчання.
Такий ведеться полілог.
І зовсім він не віртуальний.
Йому позаздрив би Сам Бог,
Що й не такі уроки виніс.
Бувало, все втікало з рук,
Коли мільйонами на мінус
Його притишувався звук.
 
ЗА МОВУ
 
У Бахмуті у день зимовий
людину вбили через мову.
Хлопчисьок двоє тренувалось
жорстоко, злобно і зухвало
на тілі того чоловіка,
що розізлив створіння дикі.
І ненависті токсикоз
прорвало, як фурункульоз.
І все за те, що проронив
тих кілька українських слів.
Хто ти, земляче, друже, брате ?
Тебе удома розіп’ято
на наших зляканих очах.
Всіх охопив огидний страх.
Що з нами діється, панове ?
Вбивають — чуєте ? — за мову.
Ви скажете, що то не вперше,
фальшиву мокроту утерши.
Та не зволожуйте рукав,
а дійте, чорт би вас побрав !
А щоб не сіялося зло,
репіжте люто у чоло
усім негідникам, паскудам.
Інакше українським людям
Не буде місця , далебі,
На нашій, не своїй землі.
Ані мені. Ані тобі…





 
 
 
 
 
 
 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я