Анна Багряна. Нові вірші

0
317

МОРСЬКІ МЕДИТАЦІЇ

І

офіра

кораблі нерозбиті – офіри заждалося море

а під небом скляним розтривожена хвилями синь

виступає на берег як тать із сумнівних історій

про русалок зґвалтованих про несміян чи мальвін

чи нових роксолан захмелілих від зілля кальяну

що шукають султанів не там і не тих і до ніг

прилипають уламками мушель щемкі сподівання

на богів нептунів на появу нових богунів

на якесь провидіння на звикле буденне “а що як”

береги крайнебесні зникають розмиті в імлі      

кораблі розбиваються щогли у змові з водою

безвітрильно пливуть до якоїсь чужої землі   

ІІ

по хвилі

а по хвилі – нова – вже занурює день

у чорнильно-полинну тинктуру     

ти приборканий гребінь у ніч поведеш

не злякавшись ні бунту ні бурі

і приб’єшся на ранок до тих берегів

де чекають на тебе смиренно

тихі божі птахи де важкі ланцюги

розірвуться від крику сирени

ну а поки іще до світань як до мсти

опустись на коліна в молитві

отче наш що у морі прости й відпусти

і не дай своїм водам зміліти

ІІІ

знак

горде море твоє не приймає від мене дарів

ні монет ні перлин ні золочених місяцем крапель

таємницю найбільшу не хоче навіки забрати

щоб звільнити нарешті мене від усіх тягарів

о порі коли ранок дмухне на останній маяк

коли сонячне світло засліпить зухвалу стихію

вільні крила свої до вітрила прицвяшу пришию 

так подам тобі знак…

ПЕРША

Перша зустріч і перші розірвані шви 

перший біль божевільно-безжально-живий

перший страх

наче думка про старість

із образ каламутних зміліла ріка

і назустріч простягнена (першим) рука

все забудеться там

у міжхмар’ї

У висотах ефірних у танці планет

звідки марним здається все наше земне

є надія

прозріти не вмерши

хоч би тільки не стало запізним оте

всепрощення прощальне гранично-просте

як рука 

що простягую

першою

місто

блукаючи містом

вивчаю місто

торкаюсь його

найінтимніших місць

на серце міста

ногами тисну

чи стане це місто

моїм колись

столітні платани

читають Платона

і тонуть авто

у бездонній імлі

і світло тане

в повітрі соннім

і місто здається

таким малим

підземні води

таємні сходи

в холодних венах

сховався день

блукаю містом

і місто ходить

за мною місто

мов тінь іде

ВЛАДАЙСЬКА ПІСНЯ

Де осики старі ухопились корінням за камені,

де межа – із ожини, де папороть вірить у цвіт,

ми сповільнимо кроки й по-справжньому вільними станемо,

наче правнуки Мавки й Отого, що в скелі сидить.

Водоспадом шумітиме пісня владайського лісу,

і не рватимуть греблю ні духи гірські, ні вітри,

теплий вересень ткатиме килим із сонця і листя.

Лиш сопілка вербова заквилить десь там угорі.

І ми вкотре згадаємо Лесину пісню з Нечимного.

І сопілчині сльози розчиняться в тілі води.

Тільки небо – те саме. І двері так само відчинені –

у хатину. До Мавки. До Того, що в скелі сидить.

* * *

Ну, привіт, мандрівниче…

А правда – що правди в ногах

не було і не буде. Спинімося, нас ошукали.

Не блукай, не лукав, коли кажеш, що є тільки шлях,

і що страх не трафляє того, кому шляху замало.

Де з прозорих озер визирають примари доріг,

де є ріки і прірви, і скелі стрімкі, й водоспади,

не шукаймо розради у пошуку правди для ніг.

Не шукай, не блукай, не лукав, що твій шлях – це розрада.

Не розрада, не дзен, тільки – відчай і втрачена мить,

незагоєна мрія, так пристрасно страчена катом…      

Ну, бувай, мандрівниче. Єдине дозволь запитати:

не болить?..

У ПОШУКАХ ОРФЕЄВОГО СЛІДУ

Перепливаєш море, не торкаючись води,

і, опинившись на іншому березі,

несподівано згадуєш про Істину,

втоплену у вині

сім тисяч років тому.

Вирушаєш на пошуки Орфеєвого сліду,

але вкотре повертаєшся до себе,

до свого берега.

І ходиш отак по колу,

бо все у житті – коло,

бо все у тобі – сонце.

Зупиняєшся лише тоді,

коли на тебе тисне страх перед невідомістю

або ж відчуття провини 

перед незачатими дітьми

і ненаписаними віршами.

Зупиняєшся, щоби позбутися того тягаря –

топиш його у морі

або у вині.

Звільняєшся і йдеш собі далі,

слухаючи щебетання птахів,

дзюркотіння струмків, шепіт каменів,

звільняєшся і йдеш собі далі,

шукаючи…

І ходиш отак по колу,

бо все у житті – коло,

бо все у тобі – сонце.

МАСКИ

У житті кожного з нас є люди,

відсутність яких нам дуже болить,

але ми маскуємо свій біль

удаваною радістю.

У житті кожного з нас є люди,

відсутність яких нас дуже тішить,

але ми маскуємо свою радість

удаваною прикрістю.

Так і живемо –

без людей,

у масках.

КОСИ

Щоб розчесати моє довге волосся

й заплести його у дві тугі косички,

бабуся садила мене на ослінчик

посеред двору,

брала великий гребінець із гострими зубчиками і

починала розповідати історії

з власного життя –

у неї була важка доля:

рано зосталася сиротою,

не мала змоги вчитися,

пережила Голодомор і війну…

Мені було боляче,

але я мовчала,

бо знала: чим тугіше, тим краще.

Бабуся вплітала у мої коси дві стрічки,

зав’язувала бантики,

а потім ще довго збирала докупи всі волосинки,

залишені на підлозі, одязі, гребінці,

скручувала їх у клубок,

заносила до хати й кидала в грубку,

примовляючи:

пташки можуть підібрати твоє волоссячко

і звити собі з нього гніздо,

і потім у тебе болітиме голова.

Відтоді минуло багато років.

Бабуся вже давно подалася у вирій.

Я звикла до короткої стрижки

без стрічок і бантиків.

Але й досі збираю докупи

загублені волосини

спогадів,

щоб ненароком не дісталися птахам.

КОЛИСЬ ДАВНО

— …у мене є ліхтарик!

— Краще запалимо свічку!

— Мамо, ти що – стародавня?!

(Із розмови з шестирічною донькою)

Це було давно. Дуже давно.

Коли хата-мазанка з грубкою і димарем

існувала не лише в моїх снах,

а баба з дідом жили не на небі, а на землі.

Коли снігу випадало по шию,

а на інший берег ставка ми ходили

по замерзлій воді.

Коли воду носили із церкви

(найближча криниця була там),

а прання – на річку, 

коли тільки дід знав, де ростуть чорниці,

а баба – де росте лоза на верейки.

Коли відстані вимірювалися не кілометрами,

а льодяниками –

отими дешевими льодяниками,

які давали в гастрономі замість решти

і які до крові роздирали піднебіння:

від дому до школи – одна «барбариска»,

від школи до лісу – «барбариска» і «дюшес»…

Коли таємниці зберігалися разом

із квітами, засушеними між сторінок

старого журналу, що дивом не

згорів у грубці, де дід любив підкурювати

свої «папіроси»…


Це було давно —

коли я наважилася запитати в них,

із чого все почалося.

 «Це було давно. Дуже давно», —

почали оповідати…

ПОЦІЛУНОК

Щоразу, коли нюхаю квіти із нашого саду,

мимохіть цілую їх,

адже вони виросли із тієї землі,

по якій я вчилася ходити,

на яку падала і яку цілувала,

ще не усвідомлюючи як слід

власної любові до неї.

І поки мама шукала нашатир для моїх збитих колін,

земля проникала в мої рани, в мою кров, у мене,

нагадуючи про щось давно забуте,

іще з минулих життів

(скільки їх у мене було, хто цілував мене 

вперше і востаннє?)

Щоразу, коли бачу лісові квіти,

хочу нахилитися низько-низько до землі,

щоб поцілувати їх так,

як набожні люди цілують у церквах ікони,

адже саме в лісі я навчилася долати свої перші страхи,

міцно й ніжно обіймаючи

стовбури височезних дубів і сосен,

мимохіть торкаючись вустами шорсткої кори,

подекуди вкритої прохолодним мохом,

п’ючи і силу, і спокій

деревини.

Щоразу, коли моя донечка падає,

забиваючи коліно чи лікоть,

коли зчісує ніс чи долоні,

я мимохіть цілую її дитячі ранки –

щоб швидше зажили.

І уявляю квіти,

і запитую себе:

звідки в людей ця дивна віра –

в силу поцілунку?..

ЛИСТІВКИ З МОРЯ

[післякарантинне]

Сон і камінь

Звечора поклала камінь під подушку –

думала сон за хвіст притиснути,

щоб не втік.

Але на ранок хвиля солона

змила і камінь,

і сон,

і подушку,

і думку.

Сотворення

На безлюдному пляжі

яскравими фарбами

розписую гладенькі камінці,

мовби великодні писанки.

І виростають на них

дерева і квіти,

і риби, і змії, і птахи…

Розписані на осоння кладу

з надією,

що з тих камінців

Всесвіт новий постане. 

Зникнення обрію

Увечері обрій зник.

Суцільна синява

простір затягнула.

Самотня пляжниця

хотіла в море увійти –

увійшла у небо.

Море в мушлі

Море шумить.

Донька на пляжі перебирає мушлі.

Найбільшу прикладає мені до вуха.

Мимохіть пригадую всі таємниці,

які море шепотіло мені крізь мушлю –

у далекому дитинстві.

Равлик на камені

Ми були останніми подорожніми

у Старому місті.

Квапилися

на останній автобус додому.

Бруківка в темряві

зітхала під нашими ногами.

Вітер з моря оповідав

історію міста.

Самотній ліхтар освітлював

лише руїни.

По одному з каменів останній равлик

повертався додому –

вимірював справжній час.

2015-2020

Анна Багряна

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я