Анна Кисельова. Поезія

0
480

#НОВА_ДОБА

fata morgana

Ось: той, хто вдень був лицарем та левом,
під зоряним відвертим, вільним небом
вночі шепоче жалісно: «Аnném …»
І те «Аnnem» скидається на «Ámen»,
крихким камінням тане під ногами
та осідає на щоках дощем.
І серце огорта пекельний щем –
він бачить сни. Та й в снах йому не спиться,
бо там чужа захмарена столиця
над ним стискає вежі громіздкі,
гуде у скронях грізним контрабасом…
Та кожен сон кінця доходить з часом,
зника в безодні вічної ріки –
як, власне, всі земні мандрівники.
Він йде до моря – заспаний та босий.
Солоний вітер сплутує волосся
та відганяє тінь нічних примар.
Він бачить світ – безхитрісний та звичний –
і підставляє променям обличчя.
Він знову лев. Він знову лев та цар,
із боговим чорнилом каламар.
І він воліє бути безтілесним –
не зрадженим, не мертвим, не воскреслим,
не тим, хто відступив чи переміг –
а тим, хто підіймається та рушить,
розчавлюючи давні мшелі мушлі
єдиним дотиком легких прозорих ніг,
і острах перетворює на сміх.

***

В Барселоне, на улице Петричол
на исходе щемящего января
близорукий Амур прострелил плечо
человеку, похожему на меня.
Было зябко и псы поджимали хвост,
дождь кропил вчерашнюю «El País» –
и угрюмый ветер упрямо нес
блеклых слов рассыпающийся маис,
масленились лужи в огнях витрин,
рябью шли в умирающем свете дня.
И тревожиться не было бы причин
человеку, похожему на меня –
ничего не взметнулось, не взорвалось,
не взошла из утробы земной трава,
новых звезд над городом не зажглось –
просто тонко всхлипнула тетива…
По ночам, когда в окна стучится Бог,
в Барселоне, на улице Сарденья’
досаждает левый сердечный бок
человеку, похожему на меня.
Ему снится, что в слабом его плече
разгораются вечные фонари –
и внутри закипает виолончель,
эустомы и такки цветут внутри,
альбатрос крылом задевает рожь
на крутом фантастическом вираже…
Человеку, что так на меня похож,
не спастись уже.

***

Наприкінці зими туга та холоднеча,
серце саднить від опіків, втоми, шрамів.
Вона йде до нього, здійсняючи першу втечу
зі свого ашраму.
Вона йде до нього, несе надії та витребеньки,
свої болісні дні, свої надбання та втрати,
аби він сказав їй: «Маленька моя. Маленька» –
як дон Румата.
Вона йде до нього, шпортається на кризі,
підбирає поділ, витирає морозні сльози:
як було́ там, згадай, маленька, як бу́ло у книзі –
там все бу́ло серйозно.
Вона йде до нього. Дорога довга, з десяток років,
сонце й місяць навколо неї танцюють джигу –
все нормально, маленька, гуд, дораховуй кроки,
бережи інтригу.
Восени наповзають хмари, гнітять судоми,
на опалому листі Всевишній малює смуток –
не барися, маленька, вже трохи, вже майже вдома,
підбивай здобуток .
Наприкінці весни небо стає прозорим,
незабаром зійде суниця, перші опеньки.
В ко́лесо сансари вона не порине знову,
доки не почує «Маленька моя. Маленька».

***

Він так думає:
якщо я, припу́стимо, дерево, то вона – непролазний ліс,
якщо я перон, то вона – вокзал, з вантажем громіздких валіз,
якщо я – догори, то вона – неминуче, невпинно, незламно – вниз.
Я не знаю, який божевільний чорт до цієї драми мене заніс
і який мені буде приз.
І вона так думає:
якщо я, припу́стимо, в’язень, то він – на варті моїх тортур,
якщо я нісенітний жарт, то він – найдотепніший каламбур,
якщо в мене тільки пішак та кінь, то в нього – безліч важких фігур,
я не знаю, який м’якосердий янгол між нами настирливо зводить мур,
але це незграбний амур.
І вони так думають:
Отче, теплий, в цьому шаленстві – хто з нас ягня, хто – вівчар?
Чому Ти знав, та завжди нез’ясовно та красномовно мовчав
про те, що не зберегтись від брехні та болю, образ, сум’яття, та чвар…
Що Ти, врешті, ліпитимеш с цього багна, Гончар?
Бог сміється: які ви наївні, діти, Я тільки-но розпочав.

***

Здравствуй, здравствуй.
Мы не виделись столько дней, что их с легкостью можно сложить, как пазл,
в один бесконечный рассвет. Мы не виделись столько раз,
что впору вести календарь невстреч,
чтоб в какую-то форму облечь
эту горечь и желчь,
мой личный внутренний смерч
запереть в эти клеточки, графы,
дневниковые линии и парафы –
чтоб хоть чем-то себя отвлечь.
Здравствуй. Здравствуй.
Я писал тебе столько писем – про каждую книгу, статью, сериал и рейс –
складывал тексты в километры и гигабайты. И их все поглотил Backspace.
Все это лето я был уныл и сутул,
я устало гнул спину, упрямо линию гнул
поведения, горизонта, сведенных скул.
Я был зол, одинок и снул.
В моем сердце затапливало отсеки
и я плыл во сне по небесным рекам.
И неизбежно тонул.
Здравствуй, здравствуй,
мы не виделись столько, моя лиса кицунэ´, мой рыжий демон, мой болотный огонь,
что какие-то новые линии и холмы испещрили мою ладонь
и сложились в имя твое по крохотному лучу,
крохотному мечу,
легко пробивающему самую прочную из моих боевых кольчуг.
И с таким не пойдешь к врачу,
никому про такое, конечно, не рассказать.
И вот, наконец, я смотрю в твои смеющиеся глаза
и надрывно,
до хрипа,
до сорванных связок
молчу.

***

Час і місце розходяться. Небо пішло без бою.
Всі годинники давляться, вечір планує втечу.
Я – це те, що лежить піді мною і наді мною
в порожнечі.
Я – це він, коли він прокидається серед ночі,
він розплющує очі у Лондоні або Відні.
Всі розчавлені ним стоніжки мене лоскочуть,
мені подібні.
Я – це ти, коли ти розкладаєш на підвіконні
невеличкі скарби, парасольки, вірші, світлини.
Я – це ти, коли ти розоряєш нічні бездонні
магазини.
Я – це я, коли мій телефон набуває тиші,
коли кожен меседж доручений псам та лелекам.
Час і місце безсилі. Всевишній малює вишні
на смереках.

***

Він був закоханий. З богами таке трапляється,
як, попри міфи, трапляються і невдачі.
Він був герой. А в коханні доля схиляється
до ледачих.
Вона була навіть занадто земна, та ніби навмисно
очі її знерухомлювали. Вбивали.
І вона його дуже стійко, безкомпромісно
ігнорувала.
«Якого бога тобі ще треба, якого дідька,
якого ти супера прагнеш, яких надздібностей?
Я думав, що можу все абсолютно, та вочевидь те –
мої наївності,
для тебе я – грім та блискавки, світло й темряву,
на будь-який ступінь спеки, пітьми чи холоду…» —
Так кликав її він щоночі – стиха, невпевнено,
і вона – не приходила,
він їй казав: «Я тебе відчую в найбільшому місті,
я тебе почую за будь-яким вибухом, будь-яким галасом,
я буду чекати на тебе будь-де, кожної миті».
А вона – не з’являлася.
Він кричав їй з усіх дахів: «Як цього позбутися?!
Поневіряюся тут, як бездомний собака!
Я вб’ю усіх, хто до тебе намагався торкнутися!..» —
він плакав,
він плакав до неї. До жартів її жорстоких,
до серця її надбитої порцеляни,
до рухів її, до пауз її глибоких,
її омани.
Він думав: «Це більше за мене. Я знемагаю,
знищив моє нутро цей вогонь жертовний».
І коли вона, врешті, сказала: «Піди. Благаю!» —
він був готовий.
Він йшов крізь сутінь і ніч його не торкалася,
і камінь в горлі не дряпав і не болів.
Земля під ногами стискалась та віддалялася.
а тоді він просто піднявся та полетів
Додому.

***

Робин слывет восхитительным лучником из Ноттингемского леса.
Говорят – он искусный вор, молодец, ловкач и повеса,
благородный рыцарь больших дорог и герой балаганных пьесок;
что в него влюблена принцесса –
и уж тут-то малый не отступится ни на пядь…
Это вздор, чепуха и сплетни. Робин просто умеет стрелять.
Все начинается майским утром на мессе в церквушке Локсли –
(Робин – прилежного йомена сын, широкоплечий и рослый,
Робину поддаются любые знания, навыки и ремесла)
Робин смотрит на дочку мельника, которая стала взрослой,
замирает. Кудрявый крылатый мальчик начинает лезть на рожон:
в пятое межреберье стрелой Амура Робин сокрушительно поражен.
Робин влюблен и почти блажен, как деревенский восторженный дурачок,
ожидание счастья изнутри его распирает, по жилам огнем течет:
все её привычки, улыбки, гримаски и жесты теперь он знает наперечет…
Через месяц Мария выходит за заезжего крестоносца, выставляя Робину счет.
Сердце Робина не разбивается – а словно бы рассыпается в прах.
Робин видит: любовь – это боль, пустота и страх, и, в общем-то, дело швах.
Робин бросает пахать и сеять, гулять, веселиться, пить —
начинает Амуру мстить.
Робин изучает лунное лучное мастерство и доходит в нем до высот,
(Робин изничтожит крылатого малолетка – даже месяца не пройдет).
Робин меток, как скандинавский Улль, неумолим, как Хёд,
Робин просто выдыхает стрелу из лука, направляя ее полет –
цветочный стебель с двух сотен ярдов перебивает на раз,
не раскрывая глаз.
Робин гоняется за Амуром по всем селеньям, угодьям, весям, полям, лесам,
Робин не верит ни богу, ни черту, не верит знаменьям и чудесам,
Робин не верит женам, друзьям, соратникам, охотничьим псам,
Робин даже себе не верит, но чует – должен спасаться сам.
Стрела между ребер гнетёт его и терзает хуже боли зубной,
Робин не спит. Он устало нянчит свой сердечный пробой,
Робин измотан, обветренной кожей запястий он чует, как тает время –
время несется, ветвей не касаясь, сквозь бор королем-оленем…
На подходах к Данкастеру Робин видит Марию – Мария стоит на коленях
и плетет корзину. Вокруг нее дети и семейное прочее племя.
У Марии в морщинах руки и седые пряди выбиваются из чепца.
Мария поет про бродягу из Локсли. И нет у песни ее конца.
Робин приходит в себя под знакомым Шервудским дубом, ложится наземь.
Босоногий крылатый мальчик сидит на ветке – смешлив, наивен и безнаказен,
он подносит к луку стрелу, но жест его крестообразен.
Робин видит, как в небе рождаются звезды огнем алмазным,
и у Робина нет претензий – ни к миру, ни к небу, ни к горькой своей судьбе.
И стрела выпадает из сердца – сама по себе.

***

Мій Супермен п’є чай з молоком та віскі.
На кожне слово він знає, що відповісти.
Я йому заздрю, бо всі його обеліски
вже гарантовані. Вічність – питання часу.
Тішуся ним, бо таке вже моє кохання.
Він перескочив обожнювання, визнання,
він перескочив всі мрії та сподівання,
він перескочив думки про безсмертя власне.
Мій Супермен – він ніжний, але невтішний,
очі його вологі – неначе вишні.
Він ризикує, та стежить за ним Всевишній,
стримує його байк на нічних хайвеях.
Він ігнорує всі примхи мої дівочі.
Бачить він тільки те, що насправді хоче.
Мій Супермен земний, та легкий напрочуд.
Все, чого прагне він – власна Гіперборея.
Щастя моє – це заплутана дивна мапа
з родимок його, зморшок, синців, подряпин,
з усмішок його – умовні координати,
що залишають час, алкоголь та сльози.
Часом він бачить сни про моє весілля.
Ранок тоді нудотний, немов з похмілля,
він тоді палить, картає своє безсилля
і – намагається думати про серйозне.

***

Милий, це знову серпень – мертва й жива вода,
ніби бальзам цілющий – знов не стане на двох.
Серпень-розплющуй-очі, серпень-легка-хода,
серпень-це-ні-не-Лондон-серпень-сміється-Бог,
з-серпня-ніхто-не-йде, в-серпні-не-йдуть-дощі…
Після усіх місяців схибленості та зрад –
впевнено розквітає серпнем в самій душі
ніжність до мудаків, геїв та каченят,
ніжність, як вона є, ніжність, яку простяг
місячний серпня серп – не-засинай-лише…
Тільки ти сам-один ніби в жовтні застряг.
Шейм тобі, милий. Шейм.

***

Снова эта пятница на земле,
снова пасмурные ворота.
А ведь только, казалось, вчера я ел
те весенние баккуроты.
В этот раз я воскресну, а может – нет?
Может Он изменил сценарий,
ведь почти две тысячи вязких лет
я стабильно неумираем.
В этот раз Он, возможно, даст выходной
и отпустит меня к Марии –
под последней горькой моей луной
мы опять не договорили.
Но надежды тщетны и цель близка,
замкнут круг, обездвижен профиль.
Каждый год – несменяемый день сурка
на постылой моей Голгофе.
Нет, опять не минует чаша сия –
ощущаю саднящей кожей.
Тем, кого выбирает Он в сыновья,
отпуск более не положен.
Год за годом в моей временной петле
неизменен поток событий.
Оказалось, Любовь донести толпе
можно только кровопролитьем.
Если б кто-то спросил у меня – Джей Си,
отчего же ты так измотан?
Я сказал бы, что Бога в себе нести –
это каторжная работа.
В этом дивном мире, где страх и дым
повседневны и неоплатны,
чтобы быть услышанным и живым,
мне приходится быть распятым.
Закрывая глаза, становясь мертвей
от последней, конечной боли,
вижу снова, как прыгает по траве
безмятежный пасхальный кролик.

***

Коли все закінчується, коли все не починається,
час зупиняється,
двері не відчиняються
і не має сили рухатися, повзти –
що в тобі залишається?
Що тобі ще лишається –
обирати літери, звуки, шляхи, мости? –
Тільки вигадувати:
«Ти. Ти. Ти…»
От і вигадуй. Серце своє виходжуй,
заколисуй йо́го, шви накладай міцніші –
«Засинай, я благаю, серце, я більше не можу.
Не можу більше».
Щоб не плекати опіки свої, рани,
не катувати пам’ять свою безпомічну,
не розбирати помилки та омани
просто вигадуй – як тобі зараз не боляче,
як тобі легко, як тобі все вдалося,
як тобі вільно вологим дихати мороком,
рухатись рибою в водоростях волосся
довгого,
рухатись рибою в водоростях. Ти бачила,
ким необачливо
бу́ло тобі призначено
цей остогидлий, цей осоружний сплін.
От і вигадуй – як ти його пробачила,
зачарувала йо́го, як передбачила
зіткнення поглядів, подихів і колін –
Тихо-тихесенько: «Він. Він. Він…»
Побережи зап’ястки свої заслабі́ –
Вигадуй собі.

***

Это ли ты, это ли ты, Талита? –
он говорит во сне.
Дело, слава Богу, идет к весне,
но ни тоска, ни нежность еще не избыта.
Город устал от рвани и сибаритов,
и запреты в нем с каждым выдохом все тесней.
Солнце вплетает тень его в кружева,
перекрестную вязь.
Он такого не видывал отродясь –
все вокруг говорит о том, как она жива.
Город стал, как она, растерян и рыжеват,
и теряет последнее – плача и веселясь.
Он вспоминает, как она прикасалась
к запыленным рамкам,
куколкам, брошенным мячикам и программкам,
как рвалась ее жажда, как цвела ее жалость,
как она тянулась, пенилась, колебалась,
как они дышали друг другу в грудную ямку,
как они оставляли свои имена
на телах друг друга…
Как он был обеспомощен и испуган,
как росла и тлела внутри у него вина…
И как город тогда просвечивался до дна,
проявляя вовне всю боль своего недуга.
Как она смеялась, жгла его изнутри
ледяным магнитом,
как он был ей измотан, но не испытан,
как лопались стекла его нутряных витрин…
Он бормочет во сне: Pater noster. Один. Два. Три.
Забери меня. Пожалуйста, забери.
Слышишь ли ты, это ли ты, Талита?

***

Одного разу ми гуртом сиділи.
Лунали сміх та жарти, і розмова –
невимушена, легка та безглузда.
Та хтось, зненацька змінюючи тему,
сказав, до мене раптом обернувшись:
«Я б’юся об заклад, що ти, красуне,
могла б шалену пристрасть розпалити
у будь-якому серці». І тоді
на фразу цю поспішно відгукнувся
знайомий мій. Сказав: «Я маю друга.
до його серця шлях давно закритий,
він, дурень, у жінках розчарувався,
як і в житті, між іншим, — взагалі.
Не зменшуючи всіх твоїх достоїнств,
кажу: я ставлю все, що ти захочеш,
на те, що ані ти, ані хтось інший
його душі до себе привернути
не зможе. Я напевно знаю це».
Це було смішно. Смішно та абсурдно.
Я, сміючись, сказала: «Ти даремно
не кидай слів на вітер. Свідки є –
укладемо парі. Якщо програю,
отримаєш від мене подарунок,
такий, що і не мріяв!»
Це був жарт,
безмисний жарт, дурний та недотепний,
але ж – це жарт…
Тож, ми зустрілись. Він якийсь нервовий,
засмучений, блідий був. Все дивився,
говорив мало, наче щось душило
його слова – якийсь таємний біль.
Я потайки за ним спостерігала,
і бачила безодню, темну прірву,
зі дна якої часом підіймались
дитяча посмішка і лагідні слова…
А потім… ми на гойдалках сиділи
та гру вели – дитячу, дурнувату,
і раптом я сказала: «Я кохаю».
Сказала я, чи щось в мені сказало –
велике щось, що билося невпинно
під самим горлом, увесь час, від того,
як вперше ми зустрілися… І все.
На ті слова, безхитрісні та щирі
лише іржавим скрипом відгукнулась
старенька гойдалка, та горобець облізлий
цвірінькнув щось дзвінке. А він – мовчав.
Тож я програла.
І на стіні лишився фотознімок –
його розмитий профіль, край вікна,
а за вікном – ліхтар, що був розбитий,
до того ще, як я там оселилась –
давно. Давно.

***

Говорит: пока я на тебя смотрел, время спело яблоком,
а потом тем же яблоком пало к ногам и прозрачным августом истекло.
Воздух изукрасился сетью трещин, как единственное стекло
разоренного дома, на мели завязнувшего кораблика,
которого в дальние страны не донесло.
Говорит: пока я на тебя смотрел, все летело в пропасть,
дни неслись по спирали воронки, умирали безвестно в ее золотом нутре.
Я за это лето, пожалуй, на пару столетий не вырос, а постарел,
сделался слаб, безнадежен, ленив, молчалив, растрепан,
груб и грустен, и безразличен к своей судьбе.
Говорит: пока я на тебя смотрел, я был пуст, как Будда,
и внутри у меня растекался ультрамарин, лазурь и поднебесная бирюза,
прорастала сквозь терн и чертополохи восхитительная лоза,
только вот вина она, как видишь, не принесла.
Так что больше, — говорит, — я смотреть на тебя не буду.
Просто дай мне закрыть глаза.

***

Це не вітер, це сум наповняє твої легені,
огортає твій мозок, руйнує твої судини.
Твоє тіло спить — вже не лузер, але й не геній,
взагалі, якщо щось там лишилося від людини.
Твоє тіло спить і чекає на тебе осторонь.
Спроба вийти за його межі була успішною.
Цьому місту лишилося тридцять хвилин до осені,
і вона не стане тобі рятівною, втішною.
Ці хвилини спокою урочисті, немов заручини.
Місто дихає теплим сном і вологим мороком.
Твоє тіло спить, приготоване до розлучення
з безпорадним серпнем, з останнім коханим ворогом.
Твоє тіло спить. Ти у сОбі сам — наче привид.
Осоружний ранок вже тече по дахах і стінах.
Та на кожне пробудження є свій окремий привід
і на кожен подих є своя окрема причина.

***

Така вже зійшла зима – неземна та тоскна.
І снігу вже, наче, вдосталь, та й туги вдосталь –
трохи серцевих драм, сезонних загострень,
трохи печених яблук тобі до посту,
трохи печених снів до твого безсоння.
Небо у грудні важке – гомонять атланти,
рік підбиває підсумки, провалені варіанти –
знівечені стосунки, занедбані фоліанти,
безліч мерців, не розпізнаних у талантах,
жадане, та не вимучене осоння.
Рік добігає фінішу. Серце мукає, як теля.
Не кажи, за що мені, Господи, натякни хоч – чого задля?

***

У меня там было сорок единокровных братьев и ни одной сестры.
Братья пели и пили, и жгли по ночам костры,
и ходили на вепря, и выстраивали мосты
к берегу дикому и глухому, и воздух в их криках стыл.
Их мысли были просты, а глаза – пусты.
Братья меня не любили, пинали, мучали, сбрасывали со скал,
но я выживал, подлатывался, отряхивался, вставал,
возвращался к жизни, хоть худ был, убог и мал,
и взбирался наверх, из пропасти восставал,
чтоб найти — зачем Он меня берег, для чего Он меня спасал.
Я всю свою жизнь, все свои жизни искал. Я отчаялся и устал.
Тут у меня совершенно другое тело, хоть горечь внутри остра,
тут у меня глаза зеленее тины, и есть сестра,
она кормит светом своих детей, не разводя костра,
а брат говорит только «ма» и «па», и ему неизвестен страх.
Жизнь лежит заболоченным озером – спокойна, тиха, проста.
Только я – я стою все над той же пропастью, не умея нажать «рестарт».

***

Прилітали до неї птахи. Прилітали орлани, беркути, яструби та сичі.
Гуркотіли кігтями, брязкали стрілами пір’я, натягували тяти́ви,
мали при со́бі мапи, мали клубки з лабіринтів, мали іржаві ключі
і розво́дили ніч Всесвітню посеред земної вогкої ночі,
серед зливи.
І кричали вони пронизливо, тоскно, болісно, запрозорювались, як привиди,
голосили про острах, про втому серця, плакали, наче діти.
Прилітали до неї птахи. І вони її кривдили, розумієш, вони її кривдили,
адже не бу́ло нікого, зовсім нікого, щоб її захистити.
Прилітали до неї птахи – прилітали змучені, зваблені, знівечені та злі,
в узголів’ї сиділи, дзьобами стежили, пропонували гамбіти.
Прилітали до неї птахи. І вони її мучили, розумієш, розтрощували її,
адже не бу́ло нікого, нікого зовсім, щоб її розбудити.

***

Він для неї складав історії –
нісенітні, але принадливі,
підбирав тонкі алегорії
запопадливо.
Він брехав їй про світ без відчаю,
про кохання в чистому вигляді.
Він брехав їй – уміло й ввічливо,
винахідливо.
Ні про що не питав. Наспівував.
Заглядавсь на глибокі вирізи.
Добирав ретельно й прискіпливо
вирази.
Хизувався своєю вправністю,
козирився своєю влучністю.
Він брехав їй про світ без заздрості
недокучливо.
Жартував, що крижина сунула,
що нагода – в правиці бога.
А вона кивала. І думала
не про нього.

***

Я хочу, чтоб ты больше не плакала,
потому что я несомненно, кристально, невыносимо жив.
Я давно не там, где тело мое лежит
и давно не в доме, где болью твоей озаряются этажи,
а с экрана успокоительное, вяжущее жужжит.
Я там, где я должен быть, и здесь не бывает лжи.
По ночам я смотрю, как спутаны твои волосы,
как сбиваются в комья сны толпой надоедливых приживал,
как идут тебе твои нательные кружева.
И если я жив до сих пор, то потому лишь только, что ты жива
и память твоя роднит меня с этим светом, дает на него права.
Я бежал от этого сладкого ежедневья,
потому что мир, каким я видел его, был упрямо невыносим.
Я уже не тут, потому что мне не хватило сил,
я не справился с оболочкой, устал, удила проклятые закусил.
Я жалею о многом, и я о многом бы расспросил
того, кого Он однажды все-таки воскресил.
Я хочу, чтоб ты больше не плакала,
потому что я несомненно, точно, определенно – был.
Я давно не тут, но я не извелся и не остыл,
я успел пройти мириад путей и много ценного раздобыл…
Я любил тебя и это – неистребимо,
сколько бы звездных лет не промчалось мимо –
я успел позабыть уже многое, но самого главного – не забыл.

***

В неї болить, вона плаче, гризе жорстке –
на̲що Ти так зі мною, Ти ж милосерд.
На̲що Ти мене лишаєш напризволяще,
на̲що Ти потребуєш вагомих жертв?
На̲що Ти так зі мною, чи я брудна
пилом із інших, тяжких та кривавих днів?
Чи я не вдосконалилась, не впила
біль від усіх руйнованих міст та слів?
Чи я Тобі не дитина, а так, зола,
порохно, негідь, сором, гірке драння,
чи я до того нездібна та непутяща,
що я для Тебе не краща за чортеня?
В неї болить, вона стогне, тремтить в імлі,
вона плаче: Ти чуєш мене чи ні?..
Він, як завше, мовчить, але думає: Я тримаю тебе в руці.
Це не кінець. Але все врівноважиться —
згодом.
Наприкінці.

***

Так лежать вони – ніби стислі в чиїйсь руці,
проростають один у одного своїм віттям.
І та рідина, що пульсує у згині ліктя,
забарвлюється сріблястим наприкінці.
Це – ніщо. Це просто ніч віддає борги
нескінченних днів усамітненості та втоми.
Це – щоб з нею він спав спокійно, неначе вдома,
де торкання не мають вартості та ваги.
Це нічого від «не соромся», «не відступи»,
ані ковтка червоного напівсухого.
Це просто хвилини з зап’ястка його вогкого
падають їй до вуха – «не-спи-не-спи».
Це – просто він лежить, як зморений лев,
переповнені ніжним струмом його долоні.
Це – ніщо. Це просто небо на його скроні
опускається по верхівках нічних дерев.
Це – ніщо. Це не любов і не маяття.
Це не – «Бачив таку красу?»
Це просто так. Просто-так-вона-закохалась.
Таке відбувається час від часу ́.
Таке вже її життя.
Такі в ньому привиди.
І не дочекається він жодного каяття
З цього приводу.

***

Он, конечно, не мальчик, он длинноволосый бог
и никто не ступает на пыльный его порог.
По ночам он глядит в огонь, попивая грог,
и у ног его жмурится старый канарский дог.
Он не супергерой, он бледный усталый маг,
у него в карманах полынь, горицвет и мак,
он движением брови одной разгоняет мрак.
Только вот без нее он не может уже никак.
Вот он ходит по городу, не замедляя шаг,
и под нос бормочет строчки Упанишад.
Его мысли скачут размеренным па де ша:
«Без нее мои дни не стоили б и гроша».
Вот в его следах прорастает сквозь лед трава,
вот во всех закоулках мира он побывал
и освоил все тонкости хрупкого волшебства,
и усвоил порядок дружбы, любви, родства,
вот он – super star наилучшего образца,
у него указанья конкретные от Отца:
он готов к свинцу и тяжкой доле борца…
Но не может жить, не видя ее лица.
Предрассветный декабрьский морок, глухая стынь,
отлетают с веток измученные листы.
Вот он видит снова, что окна ее пусты,
всхлипывает: «Ты…»

***

Це жінка з довгим волоссям та штучним сміхом,
яка, на диво, носить таке ж ім’я
та за́вжди приходить невчасно. Яку, на лихо,
час від часу́, забувшись, я називаю «я».
Щоб поїхати звідси, їй не потрібні візи,
квитки, літаки і – в першу чергу – причина.
Вона бачить місто крізь мої очі та лінзи,
але – не моїми очима.
За брекфастом вона юзає мій телефон,
відхиляє усі вхідні.
Бреше про мене: «Вона пішла.
Чекати не варто, ні.
Памята’єш отой притон?
Ко́гось вона собі там знайшла,
На дні».
Вона посміхається, допиває чай з молоком,
який я ненавиджу, і – складає мої пісні.
Вона невтомно руйнує мої амбіційні плани,
мої перспективи, мої нещасні судини.
Вона псує найліпші мої романи
і не визнає ніколи за це провини.
Вона спритніша за мене, розкутіша, розумніша,
вона викидає всі мої вірші, усі листи.
І єдине, на чо́му, врешті, з нею зійшлись ми –
це ти, як не дивно.
Це, як не дивно, ти.

***

Це просто та тоскно, це просто та гірко, як жовтень у літку,
де теплі торкання скляними стають чи рідки́ми,
це просто, як літери – хлопче, заховуй абетку
та рими у клітку,
тут ні́чого більш римувати, занадто вони громіздки́ми
стають, твої рими,
стають як каміння в пустелі,
як камінь на шиї стають твої рими та рухи.
Ти світлий та щирий, тобі надто личать секвої та скелі,
та зовсім не личать серцеві чиїсь запоруки.
Це просто, як простір – у кожен з кутів не піде́ш без провини,
це просто, як ніжність, яку оприлюднюють діти,
це просто, як ті, що ти робиш, новини –
все кепсько без зміни,
це просто та дивно, неначе без те́бе земля навіть не оберталася.
Це – вершник спинився, аби тільки коня напоїти,
А вона закохалася.

***

Только не говори со мной – думает – только не говори.
Я три месяца пил абсент, текилу, игристое «De Paris»,
наизусть заучивал формулы, вызубривал словари,
лишь бы забыть, что грызет меня изнутри.
По ночам мое сердце делается огромным, как рыба-шар,
и дрожит, как на ветру продрогший седой клошар,
кутающийся в «Либерасьон» и дырявый шарф.
И я вижу в этом определенный шарм.
Только не появляйся снова, помилуй, сжалься, избавь, уволь.
Я три месяца жил без света, как унылый пещерный тролль,
я глодал и глотал обиды, седативы, страхи и алкоголь,
но эффекта, как видишь, ноль.
Все ничего, лишь бы как-нибудь дотянуть до февральских стуж.
Солнце в закате сочное, как бельгийский вишневый «Rouge».
Я хожу по замершим лужам, пьян, простужен и неуклюж.
Все это, в сущности, несусветная дрянь и чушь.
Мне никто не нужен. Никто не нужен. Никто не нуж…

***

Я залишаюсь вдома в той самий час,
коли піднебесний потяг жене в імлі
через чужі пересердя та почуття,
схожі на незапалені ліхтарі.
Я залишаюсь вдома і чую, як
вода заливає колії, як тече
ніч крізь порожні станції, як закляк
дощ у повітрі та сум у серцях речей.
Поїзд прямує крізь Лева та Терези,
зоряний пил. Серед жовто-багряних хмар.
Рухайся далі, вгамовуй мене. Вези
скривдженість мою подалі від цих примар.
Рухайся, потягу, не зупинись ніде,
відволікай мою тугу, чіпляй на хвіст.
Я залишаюсь вдома. Состав веде
із золотими крилами машиніст.

***

Лютий розтанув, з’ївся безрадісними вістьми,
злився із валідолом та аміаком,
навіть не встиглось згадати про Пастернака,
з його чорнилами та слізьми.
Лютий відпав, розбився, витяг життєві, збив
всі варіанти пафосу, всі засади.
Лютий пішов як лузер, та його вади
березню залишилися як нарив.
Лютий розчавився, лютий додав могил,
встиг забагато – все більш по смертях та втратах.
Покажи мені, хто у лютому не заплакав –
так, по-справжньому. Без чорнил.

***

Просто будет так:
дерево, что прорастет из меня
через нужное миру количество лет,
не составит сад. И навряд ли умножит сад
из моих свершений, чаяний и побед.
Это будет дуб, он разложист будет и стоек,
не подвластен чужим ветрам, несгибаем, тенист.
И найдет в его кроне воланчик чужих историй
темноглазый и хрупкий неопытный теннисист.
И смешная девочка, длинноногая и нескладная,
заберется по веткам почти до ночных светил,
до небесных сфер – только желуди падают, падают –
столько сил еще, столько сил!
И другие, теплые, говорить будут важное, нежное
у его корней, в новом качестве для себя.
Это будет самое мощное и ковчежное,
что когда-либо выросло из меня.
Это будет дуб, Бог отметит меня им по личной просьбе –
без русалок, котов на цепи или выхода в интернет –
просто дерево на холме, ежедневный «prosit».
Просто – дерево на холме.

***

тож я прошу – іди собі, руш, причіпляйся до потягів,
роздивляйся навколо, забарвлюй собою околиці,
бережися жінок, що римують, кредитів, протягів,
народних о́бранців.
тож я прошу, встановлюй знамена свої й намети
десь по той бік моїх скрижанілих ребер –
бо серце моє не має імунітету
до тебе.

***

Місто по со́бі лишає листя,
сльози вечірні, ранкові свари,
темні дива, шкіряні намиста,
потяги, пози, пісні, примари.
Місто сплітає життя та віття.
Краща з усіх, неминуча пастка –
місто цілує на згині ліктя,
ніжно сповзаючи до зап’ястка.
Місто по венах тече водою
речень, річок, руйнівних фіналів.
Місто поволі стає тобою.
Пам’ять – з’їдає дрібні деталі.

***

Ману, поговорим начистоту.
Я год не сплю – я слышу пустоту
в тенях предметов, в их начальных формах
и, возвращаясь к контурам исконным,
ищу их грани, твердость, простоту –
не нахожу. Я говорю, Ману,
что крайне сложно предаваться сну,
когда твой мир изломан и истрепан,
когда за вязью полуночных окон
ты каждой клеткой чувствуешь Луну,
но нет – Луны. Пустой угрюмый свод.
Теперь, Ману, мы сверстники, и вот –
сердечно ощущаю сбой и чалость,
покровную седую одичалость
и удаленность от земных высот.
Тоска, Ману, тоска горит в груди,
но в каждом Бог – к кому ни подойди,
и в этом был твой замысел, наверно.
Любой, кто был обижен и отвергнут,
цепляется за стойкость парадигм,
за хрупкость яви, точечность минут –
и те, что нас однажды помянут
не злым и не винящим тихим словом,
и те, кто словом будет окольцован,
и те, кто сами слово создадут.
И – все слова осядут в пыль и ил.
Ты слышишь ли меня, Эммануил?

(с)Анна Кисельова

НОВА ДОБА: Анна Кисельова
НОВА ДОБА: Анна Кисельова
Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я