***
Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто.
Не тримай моє серце, важке та іржаве.
Там на сходах задушливих пишно й врочисто
Кожен день камінці пропонують шершаві.
Це не потяг історії. Навіть не протяг.
Це простягнуті руки в безжальне минуле
Упираються в стіну – під нігтями попіл,
Тільки вітер бентежний, а діти поснули.
Я не тут і не там, я ганчірка в повітрі,
Тут ми всі – горобці, тільки сльози – солоні.
Відпусти, відпусти, відпусти мене, місто,
Моє серце розчавлене – ось, на долоні.
Над суріпками рідними біль невсипущий,
І шляхом вдалину виростає провина.
І хіба це насправді – розрубана туша?
І хіба це насправді – моя батьківщина?
***
Хто стояв на межі – той відійде з межі.
Де залишився біль – все покриється болем.
І нічого в душі, окрім світла з іржі,
Що стоїть над життям, як над деревом голим.
Ми відходимо з меж, як повітря з легень
Виливається, як кров весела й жорстока
Витікає з судин, через сморід і щем,
А там ніч і мерців споконвічна толока.
Ми відходимо з меж, ми йдемо під дощем,
І читаємо вірші дурним перехожим.
О мій втомлений друже, о скільки їх вже,
Снів похилених й віщих під небом ворожим!
Ми відходимо з меж, і вітчизни чужі
Ми жаліємо, як не жаліли своєї.
Часе, часе, говорю до тебе – мовчиш,
Твоє тіло розрізали ріки та реї.
Ми відходимо з меж, і відходить від нас
Ця порожня межа, й на кордонах нікого,
А над ними цей наскрізь фальшивий романс,
Крики й хрипи веселі життя молодого.
***
Щось не те…з нами щось і насправді не те…
По сходинках скотилось життя – та ніхто не жаліє.
Починається дощ – це трава, що із неба росте.
Ніч упала й лежить, наче п’яна повія.
Пакувати валізи не треба – ми вдома тепер,
І скуйовджене сонце свій править набридливий звичай,
І освітлює промінь невибагливий наш інтер’єр –
Цей покоцаний розпач, задрипаний відчай.
Ми лишились на цій позаштатній ганебній війні,
Що, неначе під’їзд, пахне сечею, кров’ю, мишами,
Наші душі поховано там у закритій труні,
Ми спізнились туди, де ніколи на нас не чекали.
Ця грипозна пташинка – наш час, його небо сумне,
Над країною ми пролетіли, як риби летючі,
Від повітря бацильного треба нам тільки одне –
Аби іграшки зламані якось зібрати до кучі
І покласти у шафу, і виростуть з них кістяки –
Височенні, веселі, замотані в рвану білизну,
Хай в оселях покинутих сплять безпритульні жахи –
Ми вростаємо серцем у землю, чужу і залізну.
***
Життя – це простирадло запране, закоротке,
як не тягни – все одно щось мерзне,
біда веде зірки з неба на землю,
і ти летиш у повітрі, наче бляшанка порожня.
Доля – верблюд сліпий, блукає як хоче,
невідомо куди прийде — і це найважче,
все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі,
в небо чорне дивляться білі очі.
Душа пливе в повітрі пароплавчиком паперовим –
ось і місто покинуте, пофарбували старі бараки,
хлопці похмурі тиняються, дощ накрапає знову…
І хазяїн поїхав. І кинув старого собаку.
***
Місто моє,
оце – твоє тіло,
в прапорах чужої країни –
в гематомах червоно-синіх,
кажуть, що ти – розквітаєш,
розквітаєш ямами свіжими,
квітнеш домами кинутими,
примарами жовтоокої пам’яті.
Кажуть, що все буде добре,
якщо дотримуватися комендантської години,
і кров – це така рідина своєрідна:
еритроцити, лейкоцити, поранені, вбиті –
якось стало її забагато –
добре, що комусь ще потрібна.
У театрі військових дій немає антрактів.
Піднялася завіса – там люди, від щастя сліпі і глухі.
То спасибі усім глядачам, хто прийшов, подивився,
оцінив гру акторів,
режисуру таку авангардну,
спецефектів, мабуть, забагато –
і додому пішов, витираючи очі сухі.
(с) Еліна Свенцицька
