“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
Потяг, утомлений своїм віком, щоденними нічними перегонами, кількістю вагонів, просякнутих несумісними запахами поту, парфумів, клозета, смаженої курки, часниково-пивно-цигаркового сопуху, судомно здригнувшись, нарешті рушає. У прямому й переносному значенні встигаю заскочити в останній вагон – вісімнадцятий. У наплічнику – документи, альбом, блістер каптопресу, но-шпа, окуляри, зубна щітка, зимові чоботи і двоє яблук – усе, що встигла схопити, коли «їхтамнєти» почали прицільно гатити з мінометів по нашому селищу і одна з мін влетіла у вікно моєї хати. Тікаю до доньки в столицю, де вона після закінчення університету сама тиняється з чоловіком і дітьми по орендованих квартирах. Навряд чи мені там хто зрадіє. Не в гості ж. Не на два дні. Та й теща для українця з покоління у покоління – кістка в горлі. А я в ненависті жити не можу. Але війна. Їду.
Вагон, напханий різнокаліберними валізами, сумками, долями, проблемами, надіями, ілюзіями… асоціюється з довжелезним київським тунелем між цирком і колишнім універмагом «Україна», вщерть наповненим різними квітами, на вигляд свіжими і гарними, але над запахом квітів – незалежно від того, літо це, весна чи зима – завжди превалює запах тліну стебел.
Незнищенні таргани, наче дресировані, тихо і терпеливо сидять по закутках, обережно промацуючи обстановку у вагоні довгими рудими вусами, очікуючи на свій час, коли вимкнеться світло і всі нарешті вляжуться.
Хоч сама вже давно не молодиця, видираюсь на другу полицю під розпечений дах – жаль стало огрядної літньої жінки, чиїй душі тісно й на нижній полиці, а їй продали верхню. Вмирала б уже, так ні – скучила за онуками. Їде, мабуть, востаннє. Он як надривається від щедрих своїх гостинців – торби її хіба що верблюдам під силу. Чи ж догодить? Чи ж пам’ятатиме хто про неї потім?.. Хоча б вистачило серця і повітря доїхати.
Дратівливі чайні ложечки, балачки упівголоса, надривний плач змучених задухою малюків, нестерпний шурхіт запівніч целофанових пакунків з бутербродами (навряд чи це від голоду, радше від страху за ковбасу, що між скибками батона до ранку не доживе, і за недешеве пиво, яке вранці нагадуватиме сечу). Тривога і спека не дають заснути, крутять тебе з боку на бік, мов шашлик (прийде ж таке у голову! Ось це таки від голоду). Репетиція пекла триває десь до третіх півнів, і тобі в цьому безсонні не лишається нічого, окрім згадувань, як баба дівкою була, міркувань про втрачену батьківщину і ймовірність щастя, гірких думок про покинутих напризволяще собаку і руду кітну кицьку, яка, коли почався обстріл, з переляку видерлась на височенну акацію, і не відомо, чи зможе тепер самостійно з неї злізти. В очах упромельк спалахує то розстріляна школа, то палаюча церква з двома вбитими біля неї жінками, то власна хата зі зруйнованими стінами і глибокою чорною вирвою на городі. Паралельно з цими спогадами-кінокадрами, ніби стрічка з титрами дубляжу, біжить думка про твої вільні й невільні, як здавалося, дрібні-дрібнюсінькі гріхи, які раптом, вмить, мов гриби дощовики, стали величезними і смертельними. Їхні наслідки – війна. Війна у твоєму домі, у твоїй країні. Не виправдовуйся, що не тільки ти мовчала, мовляв, усі терпіли і дулю в кишені тримали, дозволяючи зайдам ноги на стіл класти і порядки свої встановлювати. Добраталися? Доделікатнічали? Навіть коли ці троянські коники бризкали слиною «Путін прійді», – мовчала? Страшно не було? Страшно стало тепер? Усім тепер страшно. Тож сплачуй свої рахунки: не спи, мучся, вислуховуй докори власної совісті, бо ти сама собі і павлік морозов, і кат, і пілат, і суддя…
Цибатий худий чи то дядько, чи то дід за столиком бічної полички, попри вимкнене світло, не лягає, все теревенить і теревенить про свого вже покійного батька-насильника, про нелегке повоєнне дитинство, про скупу шкарубку ласку, якою лікувала його – він і досі про це пам’ятає! – виснажена нескінченною роботою і злиднями мати; про те, що ностальгія за молодістю взяла своє, і він оце таки їде навідати зарубки на лутках батьківської хати. Сам вочевидь втомився від балачки, але не вгаває – боїться заснути й проскочити свою станцію, де потяг гальмує лише на одну хвильку, і від якої йому ще не відомо як добиратися до своєї ветхої батьківщини, забутого Богом хутора, розграбованої хатини, біля якої не один рік, перешіптуючись із вітром, виглядає його (наче собака Хатіко – свого господаря, наче один в полі воїн – підмогу) дивом уцілілий дуб, посаджений бозна й коли чи то дідом, чи то прадідом, чи й самим Мазепою.
Його сусід по верхній поличці, геть сивий, але на взір молодий, десь так – тридцятилітній, теж не лягає. Може, доброволець, що вижив у іловайській пастці? А може, й військовий хірург, який пришиває чи ампутує руки-ноги нашим захисникам. Хоч можливо, що і не солдат, і не лікар, а просто у нього на очах вибухом розкидало людські кишки по деревах. Або ще гірше: його батьки чи дружина з дітьми були в тому напхом напханому автобусі, в якого поцілили на пропускному пункті курсанти-«їхтамнєти» з Ростова-Тамбова, Омська-Томська, Чечні-Бурятії, чи ще звідкись – імперія велика. Вони тепер їздять на Донбас, мов до африканської савани на сафарі, – постріляти, руку набити, звання підвищити, на квартиру заробити… От і сидить чоловік, зціпивши зуби, дивиться собі в руки, сплетені в замок, ворушить безперестанно пальцями правої ноги і ніби слухає цибатого. Але навряд чи чує. Хтозна, що йому довелося пережити, щоби отак, без жодної чорної волосинки, лишитися. А з серцем його тоді що?
У монолог діда своєю сповіддю вклинюється жінка років п’ятдесяти. Сказала, що – вчителька, що оце у пошуках тиші і сну теж їде-вертає з великого, і вдень і вночі гуркітливого Харкова у своє минуле, яке тепер густо заселене мерцями. Вертає в рідне конаюче село, де тільки верби й шумлять та самосійний український орнамент з будяків і мальв уздовж вимерлої вулиці дзуменить не під бджолами, а під високовольтними дротами, які транзитом женуть у мегаполіс мегавати комфорту. А бджіл потруїли хімікатами орендарі-фермери, обробляючи поля сої чи ріпака, врожай яких має за будь-яку ціну – хай і безпліддям усіх садів світу, смертю птахів, зайців, лисиць, виснаженням землі, – наповнити їм і гаманець, і ненатлу душу.
Де той спокій шукати сьогодні людині? Навіть тій, яку ще – нібито – не зачепила війна. Урбаністична пам’ять зі своїми рефлексами напевно і в рідних стінах чинитиме тобі усілякі перепони, аби твій сон аж до третіх півнів і тут, де все ні живе, ні мертве, тинявся навшпиньки коло вікон, а дрімота – коло плота, перебираючи, ніби чотки, знайомі обличчя, воскрешаючи з мертвих рідних, друзів і ворогів, безсмертних хіба що в твоїй душі. Лежатимеш на старому, зіпрілому, ґудзуватому батьківському матраці і вихоплюватимеш зі стрічки пам’яті всі дорогі твоєму серцю дрібнички, простоту своєї дитячої любові, яка колись наповнювала тебе щастям. Згадуватимеш до дрібниць усе те, що, наче вчора, трапилося з тобою тридцять чи й сорок років тому, несподівано усвідомлюючи, що це і є суть твого життя, його найцінніші миті, яких уже ніколи не буде. Бо те, що було три дні тому, ніби поглинає якась чорна діра і – хоч плач – не пригадується… Життя зараз таке, що неділя схожа на понеділок, добро – на зло, радість – на злорадство, доброчинність – на шахрайство. Ще й війна. Наче вірус грипу, вона досягла сьогодні неабияких успіхів у мутації й розбрелася, розлетілася, розбризкалася своєю токсичною брехнею, мов слиною, по всьому світові. Нарешті здогад прохромить тобі душу, мов блискавка, – батьківська хата не просто так покликала тебе! Невже попрощатись? Невже усе, що так дороге твоєму серцю, можуть, як на Донбасі, спалити, зрівняти з землею російські «гради» і танки?..
Живемо уприторк зі смертю. Звикли до неї, призвичаїлись. Наче так і треба – щоб молоді здорові хлопці і дівчата гинули. Смерть що не день випробовує нас на милосердя. Та звідки ж йому, цьому милосердю, взятися? Серця вже немає: за п’ять років зжерла війна на Донбасі і війна з телевізора. Від серця лишився хіба що фантомний біль. Інстинкт не спрацьовує навіть у молодих, бо він принизливіший за смерть. Скандуємо біля могил: «Герої не вмирають», а скімлива труба, задрочений тромбон і валторни щодня голосять разом з матерями та вдовами над трунами цих героїв, що полягли за мрії свого народу про незалежність – загинули від сусідки-імперії і її вбивчого «русского мира».
Вагон кидає з боку в бік, аж страшно, що й він з тобою, як той Крим, ось-ось і відірветься. Але вкрадьвуха – мов колискова, мов мантра – чужа розмова. Життя триває… Хтось їде до столиці з вірою в пазуху Бога, у її неймовірні можливості. Їде з надією на курочку рябу, яка там щодня нестиме йому кіндер-сюрпризи; зі сподіванням на приборкання долі, наче отого норовливого бика, якого беруть за роги; на такий собі – хай і поганенький, приватний, хатоскрайній – оманливий мир. Хтось везе свою смерть, замасковану хворобою, хтось – зло, замасковане під добро, хтось – на продаж талант, хтось – тіло. У кожного – своє жито над безоднею, свій курс валюти совісті, свої перегони, свій ярмарок, свої терни і свої співи.
І я їду, точніше – тікаю. Батьківщина моя велика. Але… Я їй ніби уже й не потрібна, ніби я їй чужа, і вона, думаю, як і родина моєї дочки, навряд чи мені радітиме. Чиє зозуленя викидає нас, рідних дітей, із її гнізда в нікуди? Але їду. Бо немає в мене іншої Батьківщини, немає ні дому, ні курочки рябої, ні кицьки, ні миру, ні спокою, ні надії: цей монстр, цей спрут гібридної війни вже присмоктався до Молдови, Грузії, Азербайджану, Чечні, Сирії. Його щупальця в Білорусі, Вірменії, Німеччині, Франції і навіть в Америці. Ця війна – як рак, що рясно засіває усе живе метастазами смерті; як чорнобильський стронцій, якого ніхто не бачить, але він скрізь. І в тобі, і в мені, і в наших рідних.
(З антології “Війна епохи постмодерну. Випробування вогнем”).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
