Юлія Нестерова. Поезія

0
310

10 віршів

1.
Кров священна
прадавня
старіша за корені гір
Із утроби в утробу тече
із людини в людину
І якщо джерела ти сягнути захочеш, то вір
У найглибшу печеру небес заведе пуповина

Що за дивна ріка усередині всього шумить
Дивний запах народження
Колір вулкану і лона
З-під асфальтів і плит струменить
заливає блакить
Кров як жінка
таємна
живлюща, міцна і солона

Сину мій
притулись до землі
пригорнись до трави
світ кружляє так швидко
шугають комети бентежно
Просто очі примруж
золоту пуповину злови
І почуй, як пульсуюча кров
тебе любить безмежно

2.
Хто сказав би тобі, що все буде саме так
Чи казав тобі хтось, що тіло ось це — твоє
Чи навчив тебе хтось розімкнути думки
вуста
І сказати як є. Якщо, звісно, ти знаєш, як є.
Доторкнися. Це ти. Твої руки
чуйний живіт
твої груди-джерела
стегна
міжніжжя мед
твої стопи штовхають цей дивний нестерпний світ
аби він не схолов
аби рухався уперед.
А коли ти самотня, загублена уночі,
я прошу тебе, рідна
За водорості
за сльоту
за що зможеш — вхопись
і щодуху кричи кричи
Щоб почула хтось з нас
й підхопила тебе на льоту.

3.
Колись я писала вірші
Тобто вони мене
хапали, не відпускали, доки не випишу
Зараз я просто живу
живу все більше
Я думала, час важкий і холодний
а він, виявляється,
зовсім інший
Я думала, час заповільнює
а в мене легка хода
Насправді все легша
Я часто
зриваюсь на біг
І зрештою я, здається,
зроблюсь невагомою
І земля відірветься
і геть полетить
від невагомих
ніг

4.
Розтане сніг,
розвіються замети
і розплетуться сіті холодів.
Мине зима,
мов промінь, чи комета,
немов сльоза скотилась в темноті.
Так швидко!
А здавався безупинним
нестерпний плин
закрижанілих діб.
Розтане все.
І з кожної крижини
тектиме світло і
ростиме хліб.

5.
Я жінка земна, просто мені не спиться.
В нічному дощі сяють безлюдні вулиці…
Гортай мене, пести, ховай мене на полицю.
Чому ж я мовчу – тебе, золотий, не стосується.
А в світі оцім ніщо не стоїть на місці,
і крутиться день – рипке неквапливе колесо.
Я слідом іду із ґрацією сновидця.
Невидимий місяць за мною невпинно котиться.

6.
Балада світла.

У зливу, у лагідне лоно землі,
у руки твої, у вологе безсоння,
у хмари набряклі – і хмарам услід,
у квітку, у тіні тугі на осонні,

у промінь тепла, що пристав до щоки,
у віддих. У істину, названу мітом;
у стежку, що – випнута навпрошки, –
вливається тиша й насичує світлом.

Страшне і прекрасне всетишшя земне.
Все тане у ньому – мов входить під воду; —
та іншим мовчанням стискає мене
зацькована пам’ять мойого народу –

що мудра, мов звір, і так само німа…
Ми можемо тільки дивитись, мов діти,
як точиться галас і гусне пітьма.
А потім, всміхаючись, мовчкома
з прадавньої тиші світло родити.

7.
*
заснула, дощова і лісова,
розтікся віск у тебе в головах
і свічка потонула і загасла.
у сні тебе водою накрива;
ти спиш і бачиш губи і слова,
слова і губи рідні і невчасні.

забудь усе. прислухайся — згори
надходить тиша. з нею говори,
нікому більш ні подиху не вимов.
хай пройде повз і стихне до пори.
загаслу свічку вилови, завмри,
допоки розгориться — невловиме.

8.
Приходять листи, порожні листи нізвідки,
Колишні, прийдешні і ті, що писались вві сні;
Усі, навіть спалені вщент — на попіл — до нитки —
Приходять, лягають під ноги, провіщують сніг

Листи і мовчання, обійми, квапливі прощання,
Що тягнуться струнами, довшають, лунко гудуть…
І що мені з того, що слово болить останнє?
Я чую прийдешню зорю, я намацую путь.

Не можна пройти по траві і її не прим’яти.
Я тут, на межі, я коріння, проміння і плоть…
Йдучи до зорі, що здіймається тихо і свято,
Крізь сон приминає мене стопами Господь.

9.
Зорі підіймаються з глибин
і повільно над землею плинуть.
Пахнуть медоноси і полин,
здимлюється музика рослинна.

Тихо обертається земля
в срібних пасмах зоряного пилу…
Відчуваю зірку, мов маля —
я ж її в нутро своє пустила;

і вона вібрує і росте —
я ж ніяк не здатна це спинити…
Болісне, туге, струмує світлом
павутиння чорно-золоте.

10.
Менше внутрішньої пустоти,
менше протягів, віршів з римою,
щоби з мене могли рости
щоби бути твердою, зримою

Підіймати з нутра свого
воду, землю, небесне колесо
щоби там, де горить вогонь,
голий жар не обпік нікого

Перезгадую все назад —
аж довкола — червоне з золотом
Я сотворений дивний сад
в роті солоно

Юлія Нестерова

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я