В поросі найвищого ґатунку
з вишуканим шлейфом полину
позбуваюсь ноші обладунків,
степом набуваюсь. Не кляну
ні ойойкових гніздечок жала,
ні гарячий невід кропиви –
надихаюсь степом, вітром, шалом
випасти з будення тятиви
в теплу пудру мудрої ґрунтівки,
у застілля з еліксиром трав,
в ковилові ніжні візитівки,
що шепочуть цвіркунам: «Пора
пасти зорі в золотих куделях
і поїти теплим молоком,
і злітати на сільських орелях
у дитинство – найсолодшим сном…»
Не люби мене, не люби…
Блискавиці терзають серце.
Щось туркочуть громам голуби
у палючо-нестерпнім серпні.
Не люби мене, не люби.
Як уперше. І як востаннє.
Рушники пливуть. І лоби
у колисках. І схлип прощання.
І пекучо болять борги
цьому світові, що зникає.
Не видибують вої-боги.
Словоблудить лукавий Каїн.
Світ пекельний і голубий
підпливає слізьми і кров’ю.
Не люби мене. Ліпше вбий.
Не вимучуй, прошу, любов’ю.
Чи на палі мій дух слабий?
Не благатиму. Не розкаюсь.
Хто це небо, як я, любив –
й степу сепію покохає.
Іти б отак від дому і Додому…
Пізнати тиші свіжинковий час,
очей правдивих глибину іконну
і шлях, що вибрав кожного із нас,
і не питав на гру твоєї згоди,
козирні миті маючи в руках,
лишитись вітром на горі Аскольда,
Егеєвим пророцтвом без лукавств,
і воскресити древній пульс Орати,
і викресати рідну іскру вед…
Ідуть волхви під зорі Сур’яграда –
сім пагорбів п’ють сонця дикий мед.
Сім нот душі – життєва партитура.
Сім райських брам – й невидимі ключі.
Є ти і час. І генний код буй-тура.
Й тінь істини в безсонні шукачів.
Біанка Степова
Україна, м. Кропивницький
