Анатолій Дністровий: «Автору-початківцю спершу варто вийти на своє покоління»

0
116

Анатолій Дністровий — український есеїст, прозаїк, поет, художник — в ексклюзивному інтерв`ю сайту vgoru.org.

— Скільки невдалих текстів ви написали, перш ніж з’явився той, який запропонували видавництву?

— Напевно, дуже багато невдалих текстів писалося й пишеться. Думаю, у кожного автора є дещиця стратегічних, програмних, принципових текстів. А все решта, як казав класик, «письменницькі відходи» — текстовий мотлох, який дуже часто створюється у вигляді ситуативних пописувань для заробітку чи з інших причин.

У 90-х, наприклад, я щороку писав до 30-50 віршів, а нині з того часу залишив близько двох десятків. В аспірантські часи так само тоннами писав рецензії чи літературознавчі статті, з яких адекватними вважаю лише декілька.

Пригадую, що перші книжки мене не задовольняли. Юний автор змінюється стрімко, як траєкторія польоту ракети. Чортзна-що здає у видавництво, бо такі ж карапузики йому сказали, що це велика література, а коли отримує на руки сигналки, то сильно розчарований. Дуже корисний досвід. Це дисциплінує, а згодом і смішить.

— Зараз багато говорять про те, що документальна література витісняє художню. Що про це думаєте?

— Це залежить від культурних середовищ і, можливо, від віку. Часто чую від старших приятелів, які чотири-п’ять десятиліть поспіль щодня професійно, по-сізіфівськи, вперто читали книжки, що їм уже нецікавий фікшн. Лише факт, лише думка, лише спостереження і несподіване філософське узагальнення. Можливо, це пов’язано з тим, що теперішня світова текстологічна культура наплодила цілі материки романів та інших текстів, які одне чи навіть сто людських життів фізично переварити вже нездатні. Тексти – Тихий океан, в якому читачі й автори – планктон.

 Коли починаєте працювати над новим твором, що зазвичай є відправним пунктом − ідея, герої, може, конфлікт?

— Переважно це враження, відчуття сильної атмосфери, а герої, ідеї, конфлікти – на першому етапі письма лише хаотичні астероїди, які випадково літають у космосі несформованого задуму. Подальша вперта робота все це крок за кроком структурує. Принаймні у мене часто саме так і трапляється. Важливо бачити та уявляти переконливі картини, а роман сам сформується в уяві.

— «Письменник завжди самотній».  Як ви боретеся із самотністю?

— Можливо, слово «самотній» не зовсім влучне. Думаю, всім людям властиво підвисати, провалюватися у свідомості. Це навіть не думання, а така собі відключка. Так от, митці, як на мене, найбільше до цього схильні. Так можна проїхати потрібну станцію метро, забути про суп, який поставив варити, і цей ряд можна продовжувати. 

Є ще дуже симпатична філософська категорія самості (самість — це суб’єктність, а самотність — переважно об’єктність), коли власне й здійснюється робота свідомості – дуже високий рівень пізнання й самопізнання, він часто може комусь приносити тортури. Черчіль цей стан називав «чорним псом» і боровся з ним живописом. У мене дуже великий діапазон, щоби переключатися: відеографія, живопис, рибальство, велотрек, література.

— «Пацики» — центральний роман контркультурної молодіжної трилогії про Тернопіль. Третє видання якого вийшло 2020 року. Чи є автобіографічні риси в образах головних героїв?

— У філософському сенсі, думаю, не автобіографічних текстів нема, хіба крім тих, які пишуть машини. Навіть математичні закони чи музичні партитури – глибоко автобіографічні. Тому роман цей надто емпіричний. До речі, я максимально хотів бути близьким до літератури факту, коли його писав, але залишитися на території романістики.

— Що можете сказати про молодих письменників? Що вони привнесли в літературу?

— Молоді письменники в нас переважно до того часу, поки не виросте перше підборіддя. На одному літературному фуршеті пізніх 90-х одна інтелігентна бабуся з келихом шампанського із трепетом згадувала молодого Вінграновського, який це був імпозантний мужчина, красень! А потім він розтовстів – і на цих словах інтелігентна бабуся почала зітхати.

Чорт його знає, що вони чи ми, раніші від них, привнесли в літературу. Усе настільки кожного десятиліття динамічно змінюється, що тут ще треба конкретно подумати, що є нині література і чи не мимо ми щось привносимо.

— Як пробитися молодим письменникам-початківцям?

— Початківцям переважно ще нема з чим пробиватися. Зазвичай важливі книжки пишуться, коли поставлена рука, коли є чітка картина світу. Важливіше не скільки десь пробиватися, як лупашити невпинно, бо саме ця енергія здатна прорвати всі греблі й перепони. 

Автору-початківцю спершу варто вийти на своє покоління і заявляти про себе великою компанією. Так зароджується енергія колективної дії, від якої в людини можуть вирости крила і вона повірить у себе. Головне – не бути в ізоляції, а книжки й усе решта – діло наживне.

— Чому жанр трилера настільки популярний серед читачів?

— Трилер дарує ефект постійного перебування в напрузі й тривозі. Це підкуповує читача, і він із першої сторінки вже на гачку. Трилер завжди працює з психологічною атмосферою, яка наелектризовує письмо. Це дуже добре розумів, наприклад, Стівен Кінґ, тому його романи мають армії шанувальників. Без цієї умови, як на мене, трилер безнадійний. 

Я спокійно ставлюся до трилерів чи детективів, як і до жанрової літератури, більше люблю їхні елементи й прийоми в крутій інтелектуальній літературі.

— Як стають популярним письменником? У який момент ви усвідомили свою популярність?

— Мої книжки виходили помірними накладами – 1000, 2000, 3000 примірників. Лише одна книжка вийшла накладом 4500 примірників, тому складно говорити про популярність. Якщо це популярність, то хіба що в нашій культурній бульбашці. Тому можу говорити лише про свою бульбашкову популярність.

Малий наклад чи великий – це нікому нічого не гарантує. Питання – заради та для чого це все? Треба відштовхуватися від головної мети. У кожного вона різна. Якщо хтось хоче бути широко популярним автором, то він просто зобов’язаний прагнути масових тиражів. Якщо комусь важливіше бути в полі зору інтелектуального поля, то він на це не орієнтується.

Популярність, мені здається, – це можливість дуже тривалої присутності. Мене завжди цікавить пережити актуальну ситуацію, а не захекано бігти в ній чи за нею. Я вже не одне десятиліття або над цим, або спостерігаю збоку й роблю своє. Усе стрімко змінюється, вчорашній день так швидко забувається, що можна дуже інтенсивно з великим пульсом наполегливо бігти й не помітити, що біжиш у далекому минулому.

— Хто такий сучасний поет?

— У філософській оптиці прийнято говорити сучасне/постсучасне, що діаметрально розмежовує стадії й стани не лише культури, а й суспільства. 

До поняття сучасного я ставлюся з обережністю, бо не зрозуміло, про що йдеться. Сучасність у світовій культурі – це цивілізаційна доба Модерну, якщо вже за Габермасом, і, вужче, модернізму як мистецької епохи: кінець ХІХ століття і перша половина ХХ-го. Якщо ми говоримо про наш час, то це постсучасність. Тому феномен сучасного поета – це Бодлер як предтеча модернізму, Єйтс, Еліот, Павнд, Аполлінер, Вальєхо, ну і весь золотий набір безсмертних імен.

Складніше питання: хто такий постсучасний поет. Як дядько з околиці можу лише поділитися своїми скромними міркуваннями. Хочемо ми того, чи ні, але поет завжди в пошуках мови свого часу. Він лише й через це стає поетом, і, мов антена, має схоплювати всі сигнали, які є навколо. Якщо він до цього глухий, то краще займатися іншими речами.

Переважно буває таке. Автори начиталися яскравих поетів минулого, пишуть під них, не можуть їх переварити, лишаються в тіні – в минулих поетиках, темах, естетиках, картинах світу і чужих творчих словниках. Це жування давно пережованої попередніми поколіннями жуйки. Понад 95% авторів, які думають, що є поетами, творчо вовтузяться в минулому. Така ситуація в багатьох світових культурах. Це не лише український велосипед. Тому й слушно говорять, що поетів багато не може бути за визначенням. 

Я вже три десятиліття із захопленням антрополога люблю слухати батальйони юних поетів на різних сценах. І спостерігаю їхню перманентну утилізацію. Ця неструктурована енергія невиразного хору в будь-які часи дуже потрібна. Саме з неї проростають одинокі і сильні голоси поетів.

— Якби вам запропонували почати життя спочатку, від чого б відмовилися?

— Точно знаю, що відмовився б від письма. Мабуть, покоління сформовані в аналогові часи, трохи важко переживають безпрецедентний цивілізаційний перехід: від парадигми письма до парадигми динамічного візуального ряду. Як людині епохи книжки, мені непросто спостерігати за сутінками галактики Гутенберґа, коли тексти мали шалений вплив на читачів і навіть на суспільство, а тепер значно менший. Нині виходять тонни яскравих, проникливих, актуальних і крутих книжок, але… з нульовим ефектом. Це всього лише складові споживчого кошика, поряд із морквою, маслом, гречкою, кефіром і хлібом. 

Пригадую, через розмови й сварки про філософів, поезію, книжкові новинки у хлам сварилися друзі, розвалювалися сім’ї, спалахували небувалі істерики. Дотепно було за цим спостерігати. Оце були шекспірівські пристрасті! Цікаво, чи трапляється таке у творчих середовищах зараз? Багато важливих речей в історії світової літератури завжди народжувалося в неформальних полеміках.

В іншому прекрасному паралельному світі волів бути або художником, або режисером документальних фільмів. Можливо, це я говорю тому, що мене зараз пре від мистецьких практик і відеографії. Не здивуюся, якщо через місяць захочу в іншому житті стати власником велосипедного ресторану й готелю.

— Коли у вас поганий день, що  робите, щоби почуватися краще?

— Мої погані дні – це метеорологічна залежність і головний біль, із кожним роком таких днів більшає. Намагаюся бути в тиші й спати. Щоби почуватися краще – варто більше часу віддавати активному дозвіллю й улюбленим хобі. Каякінг, велотрек, подорожі, ходіння пішки на значні дистанції. 

Зараз я відкрив для себе новий дотепний відео-жанр, який активно використовую на своєму ютуб-каналі, − це фотополювання за стріт-подіями. Доводиться багато ходити й шукати дотепні сцени для вуличної фотографії. Це діло мене захопило тим, що в ньому поєднується творчість (фото ремесло) і прогулянка – активна ходьба. Я можу намотувати від 10 до 15 км пішки, після чого монтую відеоролик, який цікаво дивитися. Ясна річ, що все це поки в пілотному режимі, певна концептуалізація з’явиться в процесі. 

А загалом, щоб почуватися краще, завжди є чим зайнятися. Коли остаточно все набридне, то можна повернутися до завжди актуального й симпатичного заняття – перекладати улюблених поетів.

Максим Петях

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я