Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема,
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє…
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди
І нічогісінько не жди!..
«Минули літа молодії, / Холодним вітром од надії / Уже повіяло. Зима!»… Минули – бо йшли, йдуть, ітимуть… І кожен по-своєму бачить ті літа, те перелітне життєве тепло (літо, зима – року нема). То оком хлібороба, як у давно забутій нашій пісні («Пішли воли в пшениченьку, / Та гей там! Та гей там! / Пішли літа марне з світа, / Та най там! Та най там!..»), то – воїна: «Ряд незліченних рокíв» (ánnorúm seriés), як це у Горацієвому «Пам’ятнику» – фразі, де вчувається суворий, карбований крок римських легіонерів, «войовничих років».
Та як їх не уявляймо собі, правдою є одне: ті літа – безповоротні, невідкличні (irrevocabiles), як самі вони про це – знову ж у нашій пісні: «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, як здоровля свого» (тут – і слушно! – літа нам докоряють, а не ми – їм)…
Вони йдуть, ми – залишаємось, та все дрібнішими, вбогішими, поки й самі, врешті, не минаємося: «Йдуть – і хапають роки все нову й нову у нас здобич: / Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а тепер ось – / Черга й на вірші мої…» (Горацій). І, наче відлуння, – у Шевченка «А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добро з собою» (пролітають – наче татарською стрілою-добичницею). От людина й почуває себе спустошеною, окраденою, і всі докори – «літам-грабівникам» (за молодих літ – не зауважує цього «грабунку»). Спадає на думку співана фраза: «Мої літа, моє багатство», – тільки в цьому контексті останнє слово випадало б узяти в лапки. «Всьому свій час» – біблійний підсумок тієї дискусії між людиною й літами: час приходити на світ, час відходити…
Вони ж, ті «літа молодії», що минули, одразу спрямували мене на три стежки. Перша повела до «поезії, яка мовчить», до картини Ван Гога «На порозі вічності» або «Згорьований дідусь». Друга – до «картини, яка промовляє» – Франкового «Епілога» («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі»): «Жебрак одинокий, назустріч недолі / Піду я сумними стежками». І третя – до карбованої латиною фрази з уст Сенеки фрази, яка так дивно контрастує з його ж похвалами старості: «Nihil habet quod speret quem senectus ad mortem ducit» – Немає чогось такого, на що б міг надіятись той, кого старість веде до смерті.
Втім, не старість вела Шевченка до життєвого порога (всього на декілька років віддалився поет від того віку, який античні вважали розквітом життя: akme). Вела – доля. І не до смерті – до життя в пам’яті народу, до Вічності. Озираючись на пройдене («Дорога – це життя»), Шевченко, попри всі удари, яких він зазнавав, попри недолю й неволю (всього дванадцять з половиною років дихав волею), за три роки до свого відходу, з такою теплотою і щирістю врешті озвучив свої стосунки з долею: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою».
Шевченкова доля була ні доброю, ні злою. Була вона такою, якою мала бути. Як май-бутнє: буде воно таким, яким має бути. Так і Шевченкове життя. Якщо скажемо, що було воно коротким, то з нами не погодилися б античні: що ж бо таке довгота чи короткість на тлі вічності?.. Кобзареве життя було повним, виповненим, отже – довгим: «Vita longa, si plena est» (життя довге, якщо воно наповнене – Сенека). Шевченко виконав свою місію (лат. «mittere» – посилати). Виконав те, для чого був посланий, – щоб постійно і життям своїм, і творчістю нагадувати й нам, живущим «в Україні і не в Україні», як маємо жити і як боротися, щоб перемогти, щоб бути гідними Божої помочі…
Та повернімося до початку, до тієї поезії, мабуть, єдиної у Шевченка, де й просвітку немає, сама безнадія (є і в Горація така пісня – ІІ, 14). Не те, що в тільки-но згаданій «Долі»: «Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя» (Шевченкова слава, згадаймо, – це добра пам’ять у людей, «незле тихе слово»). Тут – «Зима!» Усе – в одному слові (у Франка ж, розгорнуто, наче відлуння тієї безнадії, – «Сипле, сипле, сипле сніг…»). Зима – «інертна» (Гораціїв епітет), тобто не творча, коли «Білий килим забуття… / Все покрив, стискає все / До найглибшого коріння» (з тієї ж поезії Франка).
У пристрасного веронезця Катулла, з весною, – «…легіт повіяв пестливий… / Серце забилося, прагне дороги…», поет сповнений надій, зустрічей. У Шевченка, з глибокою осінню, – «холодним вітром повіяло». І той холодний вітер… «од надії», радше безнадії (звернімо увагу й на промовисту риму «молодії – надії»: де молодість – там надія, прагнення дороги)… Це слово можна б тут писати з великої літери: Надія (Spes), яка то всміхається людині, то, хмурніючи, не лише дихає холодом, а й «одурює», «осміює» людину; серед тридцяти з гаком латинських епітетів надії (більшість – негативні) – й епітет «fallax», тобто оманлива, брехлива.
Після того короткого, але такого просторового й місткого «Зима!» (вона, як і смерть, – «бліда» й «морозна») – «інтер’єр»: «Сиди один в холодній хаті, / Нема з ким тихо розмовляти, / Ані порадитись. Нема, / Анікогісінько нема!» (саме цей інтер’єр, а ще – чотири рази повторене «сиди один» власне й повели до картини Ван Ґоґа)… «Сиди ж один, поки надія / Одурить дурня, осміє… / Морозом очі окує, / А думи гордії розвіє, / Як ту сніжину по степу! / Сиди ж один собі в кутку»…
«Одурить дурня», бо, застерігали античні, довіряти надії – нерозумно («Nadzieja matką głupich» – перейняли цю засторогу поляки). Найсильніший акцент, як то часто буває в ліричних мініатюрах, – саме на середньому рядку: «Морозом очі окує». «Semel dictum» – казали римляни про якесь слово, мовлене кимось один лише раз і більше ніким. Метафора, яка не має собі рівних щодо образної експресії. Очі, щось найніжніше, найцінніше (берегти як зіницю ока), очі, з яких проглядає душа, її тепло, її порухи, їхня притягальна сила, очі, які шукали рідних собі (Все життя я шукав тих очей), ті очі не просто скляні – морозом окуті…
А думи («думний» – це також «гордовитий») – розвіє ота холодна надія, «як ту сніжинку по степу» (в «Думах», бо ще не вечір, ще не зима, – образ тепліший: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину?») І знову, після холодного степового простору, – куток у холодній хаті: «Сиди ж один собі в кутку» (мов ілюстрація до біблійного: «Горе одному»)… І коли про дорогу, втому, безнадію, то не можу тут оминути вражаючої мініатюри-діалогу Світлани Жолоб: «–Моє стомлене лихо, / Чи далеко ще йти?.. / – Не бачу. / Моє стомлене лихо, / не настане нас ніч?.. / Не знаю. / – То сідай відпочинь, / а піду я сама!.. / – Не хочу…» – мов щемливе відлуння Шевченкового: «Лихо моє! Доле моя!»…
«Доле, де ти?..» – у тій холодній глухій мовчанці вчувається нечутний клик душі. Та зразу ж, мов у відповідь: «Не жди весни – святої долі! / Вона не зійде вже ніколи / Садочок твій позеленить, / Твою надію оновить! / І думу вольную на волю / Не прийде випустить… Сиди / І нічогісінько не жди!..»
«Святая доля», що тут в образі весни, – це щось подібне, як у римлян добрий опікунський дух, тобто геній, божество, що супроводжує людину впродовж усього життя, а в нас – Ангел-хоронитель (тому й у поезії «Доля» – «Мій друже…»). Коли ж і воно, те божество, покидає людину, тоді самотність стає нестерпною («Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!»)…
На тлі зимової блідості, лише в уяві, – перелітна зелень садочка, «садка вишневого», яку тут же гасить, задуває те моторошне – «ніколи»: «Вона не зійде вже ніколи…» Лише в уяві – й «дума вольная», що може існувати лише в леті («Бандуристе, орле сизий…»): святая доля «не прийде випустить її на волю»… Отож – «Сиди / І нічогісінько не жди!..»
Ніколи… нікого… нічого… Здавалося б, достатньо промовисті слова. Та в нашій мові – унікальна тенденція до творення здрібнілих слів, до подальших ступенів, сходинок, які ведуть у глибини (й висоти) людської душі. Розлогих, із декількома наголосами слів, що заповнюють чи не весь віршовий рядок, вимагаючи відповідного виголошення, акцентування, тобто мелодійності («accentus» – приспів): «А н і к о г і с і н ь к о н е м а!»… «І н і ч о г і с і н ь к о н е ж д и!..» Вісім складів… октава… безмежність душевного болю… Згадується трагічна у своїй душевній безпритульності постать композитора Дениса Січинського, що озвучив подібну «октаву» Богдана Лепкого: «Р о з ж а л о б и л а с я д у ш а…». Як, у який спосіб в іншій мові можна передати цю особливість української, де так тонко проступає звуковий образ душі, тим разом – її пустельні обрії?..
«Сиди / І нічогісінько не жди!..» Поезія, до якої дослухаємося, писана наприкінці жовтня, коли, втративши зелену снагу, вже опадає, як у Гомера, «покоління листків», ця поезія знову ж веде до Франкового «Епілога»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, / Розвійтесь, як тихе зітхання! / Незгоєні рани, невтишені жалі, / Завмерлеє в серці кохання»… Чимало було й у Шевченка тих «незгоєних ран». Остання, чи не найболючіша, що озвалась у душі поета важким почуттям гіркоти й самотності, – розрив з Ликерою (Гликерою), тобто, з грец., «солодкою» (в іспанській мові, з лат., – Dulcinea, що значить «солодка, омріяна жінка»)…
Певно, й тоді, наприкінці жовтня, повіяло в Петербурзі «холодним вітром од надії», передвісником останньої в Шевченковому житті чужинецької зими. Поет ще ступить крок у весну. А далі – у той світ, де літа вже не чергують своїх сезонів, не йдуть, не минають, де лише ясність, тихість, гармонія – те, що так любив наш Кобзар…
Отож – «Минули літа молодії…» Полишаючи ті короткі роздуми над найсумнішою з Кобзаревих поезій, послухаймо ще раз голос із народної пісні, жіночий голос («Не зазнала-м розкошоньки, / Вже літа минають»): «Ой верніться, літа мої, / До мене хоч в гості». – «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, / Як здоровля свого»…
Шевченко ж усім своїм життям, своєю піснею спростував навіть цей, якого не схитнути, найсуворіший закон – про безповоротність, невідкличність часу: наш Кобзар у своїй духовній поставі – це непроминальна молодість України, її нев’януча життєва снага, її сила. Згадаймо, як у тоталітарну добу відповідні органи, «шибко бдительные товарищи», пильно дбали, щоб у свідомості українця, передусім молоді, Шевченко усталився лише в образі втомленої літами, пригніченої і зимовими, й життєвими холодами людини – «мужика» у смушковій шапці, в кожусі… Старість, мовляв, та й годі… А втім, згадаймо й Вергілія, «мужика із Мантуї», який «знявся до вершин нечуваної слави» (М. Зеров)…
Чи шанував Шевченко ті літа, що не вертаються?.. Відповіддю – його «Кобзар»: як не пірнаймо в його глибини, хай усе життя на це покладімо – дна не сягнути… Чи шанував своє здоров’я?.. Шанував би, дбав би про нього, думаючи про себе, а не про Україну, – не був би вигнанцем, не страждав би в казематах, у «»нечистих» казармах», на солдатських муштрах, що так підривали його від природи міцне здоров’я.
Не надто дбав і на волі – бо жив: ніщо людське і йому не було чужим (приємними й для нього були згадки «про молодий той грішний рай»). Був душею милих йому співучих і думаючих товариств, любив повеселитися, певно, й «подуріти, коли це доречно» (так про себе – й Горацій – «desipere in loco»). Був у центрі уваги й вишуканих (любив і сам зі смаком одягтися) салонних зібрань; пишних, «лукуллівських обідів», де марно чекати цікавої бесіди чи тихої пісні, – уникав. Про все це – в «Щоденнику», в листах, у численних дослідженнях життя і творчості Кобзаря.
Тож хай яким сумом віє від кінцівки тієї поезії про минулі, безповоротні літа («Сиди / І нічогісінько не жди!..»), а Шевченка все-таки бачимо в дорозі: «Ходімо ж, доленько моя!» В дорозі до весни, до нас, які борються. Шевченко йде, щоб бути з нами «во время люте». Щоб не бракло нам снаги і на полях боїв, і в праці. Щоб могли ми і зброєю, і словом, і ділом, щоденно, щохвилинно – являти світові свою велику, шевченківську, любов до України.
