Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ХII.
«Як же щасливо жили б…»
Вергілій. «Георгіки», ІІ, 458–459.
Читаючи філософську поему Вергілія «Про хліборобство», зокрема її другу книгу, напевно, зупинимось на тих рядках, де поет, час од часу вдаючись до лірико-філософських роздумів (подібні – й у поемах Шевченка), прохоплюється таким-ось, наче з глибин душі, окликом: «Як же щасливо жили б, якби знали, чим володіють, / Люди сільські!..» – «Ó fortúnatós nimiúm, sua sí bona nórint / ágricolás!»
Одразу – якщо при читанні враховувати довготу й короткість складів у метричному вірші – вловлюємо два акценти. Перший, початковий – на прикметнику, що попереджений вигуком: О f o r t u n a t o s… Маємо тут п’ять довгих, протяжних у виголошенні складів (–́ – | –́ – |–́); у такому озвученні (антична поезія звучала живим голосом) – увесь подив чи захоплення поета від того, яким же, ледь не надмірним (nimium), могло б бути щастя сільського люду. Саме так, могло б бути, якщо до того, що вони мають, до дарів природи, – додати ще й розуміння, знання, що таке щастя й чому, поглиблюючись зі знаннями, воно звеличує людину, «зрівнює її з богами». Другий акцент, яким завершується вірш, – власне на дієслові norint: якби знали… Це дієслово «norint» (noverint) граматично – умовний спосіб можливості (potentialis): вони могли б знати…
Зауважмо відповідний акцент в І. Буніна, у чиїх творах чимало алюзій до «Кобзаря»: «А счастье только знающим дано». Стежки, бачимо, сходяться у Шевченковому «Садку…», невипадково й Бунін назвав свою поезію, в якій атмосфера сільської праці, – «Вечер». Третій акцент, у перенесенні (enjambement), уже в наступному вірші: agricolas – люди сільські, хлібороби (міському, далекому від природи люду таке щастя, бачимо, не всміхається).
То які ж ті «добра» сільського люду?.. Звісно (повернімось до Вергілія), не маєтні: «…їм сама ж, од диких усобиць далека, / Найсправедливіша, сипле земля потрібну поживу»… Не треба їм розкошів, срібла-злота (над усім – золото душі) – мають вони те, чого не бачать, чим не втішаються у своєму переситі багачі: «Мають удосталь всього; є простір, є і дозвілля, / Є і печери, й стави, й Темпейських долин охолода, / Й мукання стада лунке; не брак під гіллястою тінню / Милого сну. Пасовища, яри, дичина по дібровах, / Молодь у праці стійка, до скромного побуту звикла, / Є у них віра в богів, є пошана батьків; Справедливість / Слід свій останній у них, покидаючи землю, лишила»… У міської людини, додаймо, – ні простору, ні дозвілля; про це, з особливим чуттям до природи, – Горацій, «любитель села» (ruris amator).
У наведеному пасажі Вергілія – відблиск казкового золотого віку. А реалії життя, яким воно було – у його першій еклозі: «дикі усобиці», що вривались у життя хлібороба, змушували його покидати обжиту садибку, йти у світ за очі… Ідилія Шевченкового «Садку…» – інша: наш Кобзар, зауважмо ще раз, задивився у світ, яким він міг би бути, якщо б за рамками тієї ідилії не було «пекла»… Відкіля взялось воно на землі?.. Від «пекла», що в людині, – пекучої жаги набування (amor habendi), від того, що вона переступила межу достатнього для тіла, а про потреби душі взагалі не дбає. Звідси – виснаження землі, як і тих, хто скроплює її потом, – приневолених гасити невгасиму жагу набування, яка роз’їдає неситих.
Земля ж дійсно «найсправедливіша», несправедливі – люди на ній, ті, що «лише за назвою люди». А що це так, то, раз уже мова про солов’я, згадаймо хоча б римського багатія Лукулла, який вгощав своїх вечірніх гостей паштетом… із солов’їних язичків (про любителів солов’їного м’ясця – й Горацій у своїй сатирі: ІІ, 3, 245), про «гастрософів», які чудернацькими, що в невичерпних «асортиментах» наїдками догоджають розбещеним шлункам («організмам») тих, хто керується одним лиш девізом: «Живемо – щоб їсти»…
Від Вергілія й Шевченка звернімось до Франка, «сина народу, що вгору йде…» В одному зі своїх листів, згадаймо, наш Каменяр пише, що годинами читав селянам із пам’яті Гомерову «Одіссею» в перекладі Петра Ніщинського (Байди), і ті слухали, затамувавши подих.
Чому Гомера і чому «Одіссею» – відомо: хотів, щоб наше селянство, якому й завдячуємо своїми душевними струнами, «йшло вгору», до високого, світлого – до людяності. Щоб таки знало ті добра, якими володіє, якими покликано володіти. Щоб і воно, й увесь нарід – разом ішли вгору, але не поривали з минулим, де наша історична пам’ять – пам’ять серця, щоб, як у давнину Одіссей, не піддавалися звабам, які звертають людину з дороги до свого, рідного… «І силоміць нас повернув отчизні / В науку іншим людям і вікам»…
Пізнаємо́ голос Миколи Зерова («Лотофаги»)… Знаємо, яка доля випала йому, неокласику, багатьом іншим, хто працював задля світла, до якого, виходячи з незнання, треба йти важкою стежкою вгору, не задовольнятися хвилинними втіхами, чимось масовим, інертним (тобто нетворчим), що затягує, схиляє до споживацтва: «З орлами я не думаю дружити, / Та я упрусь гниючому болоту», – знову Франко. І – Шевченко: «Не дай спати ходячому, / Серцем замирати / І гнилою колодою / По світу валятись». Так (дозвольмо собі на віддалене порівняння) «по світу валялися» б зваблені лотофагами товариші Одіссея, якби він «силоміць» не повернув їх «отчизні в науку іншим людям і вікам»…
Вергілій, vates Romanus, віщий співець Риму, «поет майбутнього», залишає нам свій оклик: «Як же щасливо жили б, якби знали, чим володіють, люди сільські!» Свій оклик – і свою загадку: як їм, людям від землі, людям на землі (додаймо: людям, що у «Садку…») набувати знань, іти східцями вгору, до розуміння краси, що на вершині найвищих духовних і душевних цінностей, іти – й зоставатися людьми Землі, не поривати з нею, черпати з неї снагу?…
Гесіод, перший реальний європейський поет, працював на ріллі, але, певно ж, більше був поетом, аніж селянином. Вергілій, співець селянської праці – то наче сучасний «дачник» (М. Гаспаров). Шевченко, так уже склалась його доля, лише зазирав у свій «Садок». Франко, над усе шануючи Землю, «всеплодющую матір», тягнув свого «важкого плуга» в переносному значенні слова… Зупинившись на Вергілієвій фразі, на цьому окликові, хочеться й нам в уяві побачити той щасливий народ, що з темряви «вгору йде». Йдучи – не втрачає душевного зв’язку з Землею, а пізнаючи земну красу, серцем тягнеться до небесного, Високого («Бога пізнаємо серцем» – Блез Паскаль), бо ж «найголовнішого очима не побачиш»…
Шевченко, великий шанувальник античності, вірив у таке майбутнє, і ця його віра – у кожному слові «Садка…», віра в те, що серце колись таки зігріє людський розум, зверне його з манівців, які порушують гармонію Світу; віра в те, що «будуть люде на землі», що буде, врешті, «Земля людей» (Сент-Екзюпері – наче в один голос із Шевченком), що колись таки затихне «гук гармати», пригасне несумісна з самою назвою «людина» пекельна жага набування, нищення, поглинання…
Таким звуковим образом, гуком гармат, який не будує, а руйнує божественну тишу, закінчується моторошна перифраза «Садка…» (з «Вісника Пресової Кватири УСС»), що належить рокам Першої світової війни й нелегким для України визвольним змаганням: «Затихли солов’ї й дівчата, / Та гук гармати не затих»…
Ніколи ще Шевченків «Садок» не був у такому разючому контрасті до реалій дня: «Садок-райочок», мирна праця, тиха вечеря, материнська наука, соловейко – і найжорстокіша, людовбивча війна… Наче дивився Кобзар у ці важкі для нас часи, дивився – щоб бути у них разом з нами, щоби запевнювати нас у тому, що «… на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі»…
