З рукописної збірки поетичних мініатюр з ілюстраціями Лесі Квик, що в підготовці до друку у видавництві «Літопис».
*
Не ралом –
мечем поле зоране…
Ніч плаче
падучими зорями.
*
Колись-колись-колись…
Хтось колисав мене до сну
колись, давно колись…
*
Глибокий вир, високий вирій
в моїм селі зійшлися – Вирів.
*
Відшумував зелений шум –
серпнева даль, лелек прощання:
на чорно-білому крилі –
знак чорно-білого мовчання.
*
Листопа́д, листолет, листовій –
за небокрай, за пруг,
за горизонт подій…
*
Самітний мак
жеврі́є на межі:
спогадує – чи мріє?..
*
Жили-були собі –
у часточці своїй,
у тій казковій часточці: собі…
*
Куди сягає зір
і тоне в тиші –
гряда далеких гір:
«Камо грядеши?»
*
Опущені су́ден вітрила –
опущені руки…
Які ж то нестерпно довгі
години розлуки!..
*
«Роз-жа-ло-би-ла-ся-ду-ша…» –
в безмежжі монотонної октави…
*
З Сізіфом мучиться
і камінь круглобокий:
«Та дай же мені, врешті, спокій!»
*
Маєвий ранок понад обрій звівся
в рожево-білій радості дерев.
*
Немов з дна моря, хмари-валуни
ледь-ледь викочує на небо вітер.
*
Ніде нікого тут, ані душі,
на цвинтарі сільськім, –
самі лиш душі…
*
Хребти високих гір
(«За горами гори…») –
застигле у бурю море.
*
Які ж вони прозорі –
серпня дні!..
Які про-зорі й ночі!..
*
«Гей-я, вдармо веслом! –
нехай берег одлунює: гей-я!»
Космос… Зерня́тком-срібло́м
нам моргає Земля наша – Гея…
*
Над плином часу
хилиться верба…
Поза тим плином –
лиш її журба.
*
Білий сніг на Чорногорі,
неба синього намет,
мов крутої хвилі в морі –
віковічний скелі злет.
*
Без диму вже димар, а жаль:
димків пощезла вертикаль…
Маркують часу хід і далі
самотні гір горизонталі.
*
Ледь чутна мжичка –
дотиком до серця,
таки до серця,
а не до лиця…
*
В синє плесо, де плаває
сонця жовток,
задивляються барвами
очі квіток.
*
Свічу-сосну
(іще яріє) –
стинає пагорб:
вечоріє…
*
Холоне часу течія тремка,
на зелень паморозь лягає сива,
останній лист дописує курсивом
листопадова осені рука…
*
У сірім плетиві
і вуличок, і площ
на місто тихо
тихий сіє дощ.
*
Співає стежка на город,
співають – й огірочки
аж у чотири голоси,
бо в чотири́ рядочки.
*
У сум запало
передмістя:
замало стало
місту – місця.
*
Ще трохи сну
солодкого на дні є,
та ніч вичерпується,
блідне, дніє…
*
Червону рису, суму сум,
підводить час на схилі днини,
хто зна, чи завтра щось докине
до того, що пішло на ум.
*
Під парасолею –
піти собі по Львову
тлумачити дощу
гірко-солодку мову…
*
Отак воно жилось:
то вісьта, то гайта…
А що не все вдалось
то най вже там, та най там…
*
Усохлий лист –
поміж листків
із стародруку:
«Так жаль мені
минулих днів» –
без слів, без звуку…
*
Каштанів зелень…
Білі свічі…
Ромашка сонцю
зазирає в вічі.
*
І чара, й слово – по колу:
однаково, хто де сів, –
не просять до круглого столу
любителя гострих кутів.
*
Ведуть дерева край шляху,
свою мелодію шумку:
«Куди б не їхав – там не гайся,
до свого кореня вертайся!»
*
Чорна діра –
це і земні падоли:
нинішнє ні́коли –
то завтрашнє ніко́ли.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
