З цими словами, про «сов, які летіли, летіли – й попадали», – згадую свою першу зустріч із Борисом Теном (другої, на жаль, не було). Славний житомирянин завітав до Львова у зв’язку з постановкою опери Ваґнера «Танґейзер» (переклав лібрето)… Стояла «львівська осінь». На відміну від весни, вона таки справді наче стояла. Хіба що кленовий лист, безшелесно спадаючи з дерева, нагадував про ненастанні порухи часу – моменти. Рання осінь з її світлим, та вже сумовитим «дихáнням» навівала спогади, роздуми, початком яких – Гомер: «Мов покоління листків, отак і людські покоління…».
У той вечір ми бесідували за гостинним столом Тетяни Гуцаленко. Традиційне червоне вино (такої ж барви у Гомера – й море) перехоплювало багряні відблиски передзахíдного сонця. Після першого келиха – філологічний жарт з уст Бориса Тена: «А скажіть, як одним російським словом можна передати ось таку українську фразу: «Сови летіли, летіли – й попадали»?»… Коли мовчанка затяглася, наш гість – з іскринками гумору: «Але ж це дуже просто: сов-падєніє!..».
Ті «сови» запам’яталась, і час від часу збігає на думку то те, то інше якесь «исконно русское» слово, як оте «со-в-падєніє», що є калькою з лат. «co-in-cidentia» (римляни, до речі, – калькували грецьке «sym-ptoma»)… «Исконно» – бо й досі тримається пам’яті чийсь поважний голос із зали Верховної Ради, ще до Незалежності: «»Консенсус», это исконно русское слово…» (лат. «con-sensus» – со—гласие, у нас – по-розуміння)… А ще – голос мого знайомого Віктора (із кількатижневого перебування в одній кімнаті в моршинському санаторії – зговорились, хто чим займається):
– Латинский язык?.. Так он очень легкий!..
– А то чому? – запитав я, вкрай здивований (Віктор – із далекого Сиктивкара; від філології – ще дальший).
– Да в нем же очень много русских слов…
– Наприклад?.. – ледь вимовив я із здивування.
– Ну, например, «Виктор»…
Залишаючи в спокої Віктора з його поглядами на мову й на походження його імені, я переводив бесіду на приземленіші теми: мій співкімнатник полюбляв цифри й усілякі підрахунки. Тільки-но, пам’ятаю, ввійшли ми в кінозал, він, порахувавши кріслá вздовж і збоку, миттю доповів мені, скільки тут може сісти глядачів. Щодня повідомляв, скільки він важив до обіду, а скільки – після (мріяв поповнішати) і таке інше… Я від’їхав скоріше. Помахав на прощання Вікторові рукою… Це було моє перше й останнє санаторне «дозвілля»…
Так ось після того «сов-падєнія» (у нас – радше збіг, а не співпадіння) – якось, кажу, самі собою потяглись інші подібним способом кальковані слова: «на-секомое» (in-sectum: in – на, secare – сікти, сечь), «пред-варительный» (prae-cox; coquere – варити), «у-стройство» (in-strumentum; struere – строить), «у-ничто-жение» (an-nihil-atio), «у-сид-чивость» (as-sidui-tas), «в-печатление» (im-pressio), «пред-взятость» (prae-sumptio: sumere – брати; в нас – упередженість, презумпція), «не-воз-держанность» (in-con-tinentia), «пред-рас-по-ложение» (prae-dis-positio; у нас – с-хильність, що теж є калькою з лат. in-clinatio: в нас казали мати інклінацію до чогось), «рас-стояние» (di-stantia; у нас – віддаль, але дистанційне навчання), «из-винение» (ex-cusatio – із ex-causare: causa – судова справа), «корабле-крушение» (nau-fragium: frangere – кришити; у нас – недавній неологізм, теж калька, кораблетроща, а в «Латинсько-українському словарі» Ю. Кобилянського – суднолом), «у-сердие» (грец. pro-thymia; thymos – дух, серце), «по-нимать» (com-prehendere: prehendo – брати, схоплювати; франц. com-prendre), «не-годовать» (in-dignare; dingus – гідний), «пред-лагать» (pro-ponere; у нас – пропонувати); на зразок латинського «con-siderare» (sidus, sider-is – зоря), очевидно, – й «со-зерцать»; «с-нис-ходительность (це вже з франц. con-de-scendance: лат. con-descendo – сходжу, спускаюся); «образование» (нім. die Bildung: das Bild – образ, картина), чимало інших, упізнаваних на тлі живої розмовної мови, книжних, калькованих слів чи словосполучень, наприклад, «сколько стоит?» (quanti stat); у нас – «скільки коштує» (запозичене через польську – з німецької); «приказывают (велят) быть здоровым (здравствовать)» – з лат.: salvere iubent.
Щодо словосполучень, то тут доречно ще раз навести одну з безлічі подібних фраз із «давайте» (вони вже ледь не «нормативні»): «Давайте зробимо це наступним чином», де половина фрази – калька з російської мови, а друга – через російську з латини («modo sequenti» – следующим образом). А в цілому – наче все «правильно» (жодного російського слова); українською ж – «зробімо це так».
У нашій мові, не враховуючи слів, належних високому стилю, передусім у сфері сакральної лексики (зразком тут – початок Шевченкової поеми «Марія»), кальок із латини значно менше. Ось деякі з них: «не-мовля» (in-fans), «по-ступ» (pro-gressus), «від-соток» (pro-centum), «про-зорий» (per-spicuus), «не-пере-вершений» (in-supera-bilis) «пред-сідник» (prae-sidens), пере-прошую (з польської: prze-praszam)…
А втім, межа між виразними кальками (копіями) й утвореннями (неологізмами) незалежно від іншомовних відповідників тут не завжди виразна («немовля» може бути й паралельним утвором). Виразна – тенденція, що відрізняє українську мову від російської. У цьому дописі – лиш окремі спостереження. Слово – за фаховими мовознавцями.
І ще одне слово тільки-но сплило на пам’ять: «за-щита». Одразу згадалося латинське, з військової лексики, «pro-tegere» (звідси «протекція») – закривати, заступати: прикрити в бою свого товариша щитом римляни вважали великою військовою заслугою. У згаданому словнику Ю. Кобилянського читаємо: protegere – прикривати, заслоняти, щитити.
Відбудовуючи Україну після перемоги, належало б відбудовувати й мову: розширюючи і вдосконалюючи термінологічну канву наукової мови (підґрунтям тут – грека й латина), – тягтись до мови живої, чутливої до ритмів, багатої синонімами, фразеологізмами; шанувати діалекти (що ж бо за дерево без гілля?), поважати підґрунтя високого стилю, що в давньоукраїнських, старослов’янських словах (чи зеленітиме дерево, що без кореня?), образно кажучи – йти вгору, до джерел, як і вглибину, до свого кореня: глибина й висота – одне. Важливо розуміти, що розвиток мови і її уподібнення (асиміляція) до іншої – різні речі.
* * *
«Поки говоримо» (dum loquimur), може, й міру перебравши у тих розмірковуваннях, доречно й Вергілія згадати: «Хутко, однак, лине мить, лине час, а він – непоправний» (в оригіналі «in-repara-bilis»; звідси наше діалектне «з-репар-увати», тобто «направити»)*… А й справді, скільки злетіло тих осеней!.. Скільки листків облетіло! Падуть до ніг лапаті кленові листки, а мені все ввижаються ті «сови, що попадали»… Скільки того листя спливло за водою! (осінь у Боеція – «листоплинна»). Скільки сподіялось подій!.. Скільки стряслося!..
І ось – найжахливіша: війна («Він впав, як той сухий листок…»)… А я чую й досі, як Борис Тен натхненно виголошує по радіо у своєму перекладі «гимн людині» з Софоклової «Антігони» – хорову партію з переліком усіляких занять, що свідчать про людське завзяття й готовність змітати на своєму шляху будь-які перешкоди…
«Хай перемагає в Вашому житті все світле, радісне, хороше!» – так Майстер слова, перекладач Гомера любив закінчувати свої листи. А вчувається: «Хай світло, яке плекали й ширили античні, допомагає нам долати темряву, що нависла над світом!»
* * *
Приглядаючись до калькованих слів, варто згадати й дієприкметник «наступающий» (in-euns): «с наступающим…»; тепер – «з прийдешнім…» Та коли свято завтра чи за тиждень, то звучить ця «прийдешність» доволі дивно. Сенека, та й усі античні, писали для прийдешніх поколінь; тут це слово – на місці (потрібне слово на потрібне місце намагається ставити перекладач), а «прийдешній» – це «майбутній»… Уникаючи росіянізмів, де вчувається книжність, чомусь цураємося живої народної мови. Хіба не маємо слова «близький» – нашого, теплого, пісенного («Сонце низенько, вечір близенько…») чи слова «завтрашній», «недалекий»?… А втім, чи конче триматися штампів? Є традиційні наші побажання, зичення: «Веселих (спокійних, приємних…) свят», «Щасливого Нового року», «Щастя-здоровля»… Вони – саме тому, що традиційні, – торкаються серця. Власне, всіляко можна сказати, лише б це вітання торкнулося серця, лиш би ми всміхнулись до нього. Врешті, чекаємо не «прийдешньої», а близької Перемоги… Одне слово, ще Горацій зауважив: уникаючи однієї помилки, впадаємо, не подумавши, в іншу…
_____________________
*Про латинізми в українській мові, зокрема в мові нашого селянства, – веду мову у книзі «Наодинці зі словом» під гаслом «Латина» (Літопис, 1999, 2022).
zbruc.eu
Прокоментуєте?
