Гримить війна
Гримить війна,
Салютами пекельними,
І полум’ям шугає до зірок,
А ворог в серце б’є ракетами смертельними,
Неначе знає наш наступний крок.
Терпіть, сини!
І будьте мужніми та сильними,
Готовими завжди до боротьби.
Хотів би вас усіх закрить руками-крилами
Від ран, від смертоносної стрільби.
Я знаю все –
Як вам важливо відчувати,
Що поряд вірний друг, та поміж тим, —
Там кожен воїн наш готовий бій приймати,
І кожен з вас – надійний побратим.
… Пробач, синок,
Я вже не можу поруч стати,
Бо вік не можна повернути свій.
Та ворог вдерся в дім – і ми тепер солдати, —
Тож, ти за себе… і за мене стій.
Але настане час –
І переможе Україна!
Бо з нами Світ, за нами Правда й Бог,
Ти вернешся до нас, ми станем на коліна, —
І Господу помолимось удвох…
І Господу – подякуєм удвох.
Без ілюзій
Ми вже позбавились ілюзій,
Бо все боялись самоти,
Завжди приймали вас, як друзів,
А ви казали, що «брати».
— Але молодші! – додавали, —
Готові вийти сам-на-сам.
Та нагороди роздавали:
Трофеї вам, медалі нам.
Здобутки наші прославляли,
Але творець – російський брат.
Себе – «великих» – піднімали,
Заслуги — множили стократ.
Без нас – творили й будували,
Ростили хліб, качали газ.
І навіть Гітлера здолали
Ви самотужки… і без нас.
От тільки «жаба вас давила»,
Бо Київ вам не подолать.
А тут державників могили,
Софії Божа благодать!
Бо тут Державою постала
Вкраїна-Русь і Київ-град,
Коли Московія ще спала –
Серед боліт… і без палат.
А вам гординю зачіпало,
Допоки визріло уже.
Невже для вас півсвіту мало,
Що ви полізли по чуже?!
… Ви намагались нас здолати,
І Київ взяти за добу.
Насправді ж – змушені тікати,
Москві імперській на ганьбу!
Ми будем гнати орди дикі
За межі нашої землі –
І Світ побачить, — хто великі,
А хто – мерзотники малі!
Ми – вже позбулися ілюзій,
І прозрівати почали.
Ми маєм сильних, добрих друзів!
Вони нам руки подали…
А часу не гай
Коли він завершив дорогу,
На землю натомлено ліг, —
То тихо подякував Богу,
Що все пережити поміг.
— Я каюсь, бо грішним був… може,
Та пеклом мене не карай.
А краще – прости мені Боже,
Вели вирушати у рай.
— Авжеж, нагрішив ти багато…
Але озернися на мить!
Чи бачиш стежину до хати,
Де юна красуня стоїть?
— Ой, Боже, то може дорога
В цю мить не скінчилась моя?
Бо хто ж їй, самотній, поможе,
Розрадить її, як не я?!
— Та ти волоцюга… а врешті, —
Забудь і про пекло й про рай,
Спіши, що є сили, по стежці –
І часу даремно не гай!
Ого! Отакі українці —
Рвонув, наче той самурай!
Щоб поміч налагодить жінці –
Забув і про вік, і про рай…
Прокоментуєте?
