До другої річниці повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Алан Бадоєв презентував документальну стрічку «Довга доба». Її особливість у тому, що операторами й співавторами фільму стали українці, які надіслали режисеру відео свого ще мирного життя, яке тривало до 23 лютого 2022 року і яке зникло в одну мить 24-го. Ця довга доба триває й досі. Забігаючи наперед, зауважу, що це неймовірно сильне кіно, яке складно дивитися без сліз. І попри те, переконана, все ж таки це треба зробити. Тож вирішила зібрати тут п’ять причин, чому варто не відкладати перегляд «Довгої доби».
Причина перша. Доступність перегляду. Щоб подивитися «Довгу добу», нині не треба йти до кінотеатру, чекати старту прем’єрних показів чи витрачати кошти. Все, що потрібно, – це доступ до інтернету, час і бажання. А далі все просто: заходите на ютуб, «забиваєте» в пошуку назву і дивитеся. Стрічка має англійські субтитри. Адже дуже важливо, щоб правда про війну доходила і до тих, хто лише спостерігає за нею з-за кордону.
До того, як «Довгу добу» виклали у вільний доступ, вона мала обмежений двотижневий прокат в українських кінотеатрах. За цей час зібрали понад мільйон гривень на реабілітацію важкопоранених військових. Також її прем’єра відбулася в ефірі «1+1» 24 лютого. А вже навесні стрічка вирушить у міжнародний прокат, який охопить понад 40 країн світу.
Причина друга. Погляд на війну не одного автора, а різних людей. Особливість «Довгої доби» в тому, що її співавторами стали 12 000 українців. Загалом фільм-хроніку створено із 200 годин відео. Це дуже крута ідея, яку творцям стрічки вдалося перенести майстерно реалізувати. Те, що відео надійшло від звичайних людей, які зафільмували початок великої війни, додає йому об’ємності та різноплановості. Дозволяє краще зрозуміти інших людей, які мали інший досвід, аніж ти. Навіть найдосвідченішим кінотворцям складно бути одночасно в різних точках України, бачити події з погляду дитини, військового, студентки, вдови, пенсіонера…
Маючи дуже багато різних відеопазлів, Алану Бадоєву вдалося створити цілісну картину з логічними сюжетними лініями та яскравими головними героями. Впевнена, це було завдання не з простих. Режисерське втручання в матеріал дуже делікатне, майже непомітне, але вельми потрібне, бо додає сюжетові драматичності.
Під час перегляду стрічки ти маєш змогу подорожувати і бачити, як почалася й розгорталася велика війна у різних населених пунктах: великих і малих. Київ, Біла Церква, Іванків, Харків, Маріуполь, Херсон, Чернігів, Дніпро, Максимівка… – це неповний перелік тих міст і сіл, кадри з яких увійшли до документалки.
У цій стрічці немає слів автора, які ведуть тебе сюжетом, тлумачать побачене й почуте. Ти маєш змогу бути сам для себе перекладачем, блукати своїми думками та роздумами за власною траєкторією, а не за сценарієм режисера. І це творче рішення, як на мене, підкреслює документальність стрічки.
Причина третя. Документація злочинів росіян. Фільм «Довга доба» не цурається показувати жахливі наслідки російської агресії. Це не просто хроніка війни, а й свідчення жорстокості та нелюдськості, з якою українці стикаються щодня.
Мені здається, що нині пора саме документальних фільмів про війну. Адже для якісного художнього кіно про російсько-українську війну має минути час, потрібний для переосмислення, загоєння ран та комплекснішого погляду на неї. А ось документальне кіно не може чекати, його потрібно знімати сьогодні, не відкладаючи на завтра, бо завтра вже будуть інші кадри з життя.
Наше завдання – зібрати якомога більше доказів злочинів росіян в Україні. З огляду на технічний прогрес, це зробити певною мірою простіше, ніж 10, 20 чи й 100 років тому. А вже після перемоги України у війні ці відеоматеріали можуть стати чудовим джерелом для великої кількості художніх фільмів – як українських, так і голлівудських.
Причина четверта. Історії людей, які нас оточують. Нагадування про плинність життя і важливість реалізовувати мрії сьогодні, а не завтра. Для мене сила «Довгої доби» в тому, що вона розповідає історії людей, які живуть поруч, які так схожі на тебе, твого сусіда, брата чи сестру. Загалом у фільмі вісім головних героїв і чимало персонажів, яких на екрані згадують побіжно. «Довга доба» дає можливість почути голоси звичайних людей, які пережили жах війни. Їхні історії про втрати, страх та надію не залишать байдужим жодного глядача.
Ці відверті й щемкі історії допомагають краще зрозуміти своїх співвітчизників. Побачити, що у всіх однаково болить. Це фільм про кожного з нас. Впевнена, що в багатьох з нас є навіть схожі відео з телефонів, однакові думки, рани й одна боротьба. Боротьба заради перемоги. Адже у нас немає іншого шляху.
Переглядаючи цю стрічку, мені складно було стримувати сльози. Очі стали вологими вже на п’ятій хвилині фільму. Складно зупинити сльози, коли ти бачиш як водномить руйнується світ звичайних людей, світло змінює темрява, а щастя зупиняє трагедія. Тому ця стрічка так і чіпляє, адже вона побудована на страхах і мріях кожного з нас…
Фільм розпочинається зі щасливих кадрів сімей. Ти бачиш їхні неповторні радісні миті: сніданки, відпочинки, родинні свята, щирі усмішки, і навіть миті народження дітей… І ось 24 лютого все різко й миттю змінюється. Попереднє життя закінчується і починається боротьба за виживання. І коли ти чуєш від маленького хлопчика фразу: «Якщо я не виживу, то залишаю цей запис…», то вже нічого не можеш з собою зробити, вона тебе пронизує сильно і боляче. Або коли ти бачиш дитячі світлини воїнів, ще юних, але вже таких дорослих через війну. Це пробиває на сльози й роздуми. Або коли ти бачиш, як вдова військового читає записку із власними мріями, які хотіла втілити в життя разом із чоловіком 2022-го. Це неможливо дивитися без сліз. Це болить. І болітиме ще довго!
Але це ще не все. Мене найбільше вразила історія екоактивістів із Закарпаття – Олени й Романа Жуків. З початком повномасштабного нападу на Україну Роман доєднався до лав ЗСУ. Він загинув у травні 2022 року на Запоріжжі. Це одна з найсильніших частин «Довгої доби». Ти немов дивишся короткометражне кіно про їхнє життя, їхні мрії і щасливі миті. Ти бачиш неймовірні кадри, на яких військовий зворушливо спілкується зі своїми двома синами відеозв’язком, співає й усміхається. Мені здається, що в цій частині Алан Бадоєв зробив усе, щоб навіть і нечутливі люди таки заплакали. Кілька разів у стрічці звучить від Романа Жука фраза: «Забудьте наші імена». Але ти вже не можеш цього зробити. Ти пам’ятаєш його ім’я. І вкотре розумієш як важливо не відкладати здійснення мрії на завтра. Бо завтра може не настати.
Причина п’ята. Музичний супровід. Те, що Алан Бадоєв є відомим кліпмейкером і музичним продюсером, яскраво простежується у «Довгій добі». Музика є надзвичайно потужним інструментом, який підсилює кадри, додає їм драматизму, навіть там, де, здається, більше вже неможливо. Над музичним компонентом картини працював музикант і композитор Євген Філатов, він створив для кіно 24 унікальні композиції. Також до роботи залучили Катю Chilly, Макса Барських, Євгена Хмару. Особисто мене вразила колискова «Ой спи, дитя, в колисоньці», яку спеціально для фільму виконала Катя Chilly. Пісня, яку зазвичай мами співають своїм дітям на добраніч, разом з кадрами війни дає винятковий і пронизливий ефект.
Замість епілогу. «Довга доба» – це не просто документальний фільм. Це свідчення епохи, реквієм за загиблими та заклик до миру. Це кіно, яке має побачити кожен. За трохи більше ніж дві години глядач переживатиме різноманітні емоції: злість, любов, гордість, тугу, відчай, надію… У фільмі зібрано дуже багато різних доль і ракурсів у поглядах на війну. Раніше, пишучи рецензії на українські фільми, я завжди ставила оцінку за десятибальною шкалою. Сьогодні не робитиму цього, хоча «Довга доба» тягне на найвищі оцінки. Проте річ не в оцінюванні, а в донесенні правди. А з цим стрічка впоралася на всі сто. А найцінніше, що вона показує її очима різних людей. А ще фільм дуже гостро підсвічує крихкість життя, фіксуючи миті руйнування щасливого світу.
В інтерв’ю для «Vogue» Алан Бадоєв зазначив, що це фільм про жагу до життя. І це прочитується в кожному епізоді, прямо і між рядків. Але найважливіше, як на мене, закладено в назві, адже це метафора, яка нагадує усім, що трагічна доба, яка розпочалася 24 лютого, триває й досі. Про це потрібно пам’ятати щомиті!
Ольга МОНЧУК, редактор відділу газети “Галичина”
