Ганна Городецька. Інклюзія. – К.: Темпора, 2022
…Про звичайну школу в літературі бувало писали. Натомість про вечірню – ще від радянських часів – здається, не дуже. Тим паче, про українську. Тож перед нами сповідь вчительки закладу, в якому нібито мають вчитися молоді пролетарі, а натомість вчаться неписьменні — з усіх усюд з Африкою включно. Іноді усе це нагадує як не Подер’вянського, то точно страшний сон. «– Як Вася? – запитала Олена. – Останнім часом він пропускає уроки. – На роботу встроївся. Дорогу копає. Там дядько робить, за ним присматрює. Дома помагає. Всім нам обув помиє і почистить. Це його обязаность. На работу не опаздує. Маладєц, – сказав вітчим Васі, простягаючи документи сина. – Молодець, – підтвердила Олена й чомусь згадала Фореста Ґампа, який ходив до звичайної школи і прожив хороше життя».
I був би це справді український «Форест Гамп», коли мама радила не висовуватися, тож герой і не висовувався, пройшовши всю війну, якби не було так гірко. Невже, спитаймося, отак-о завжди? Головна героїня починала працювати у перший рік Незалежності, коли ще директор школи казав, що брати треба всіх, бо кожен має право на середню освіту. Натомість наступна директорка – огрядна бабера, яка заходить до канцелярії лише для того, щоб перевірити, чи не приніс хтось чогось смачненького до чаю – була б рада, якби до школи взагалі нікого не брали.
Хай там як, але двотисячні роки у «незалежній» Україні значно змінили контингент учнів. Залежало це від багатьох причин, але нова українська школа, як відомо, лише надає послуги з освіти, а рештою займається родина. «До вечірньої школи, — дізнаємося ми, — потрапляли хлопці, які регулярно приходили на уроки п’яні й обдовбані, люто били однокласників, ламали пальці й носи. Сюди відправляли злодіїв, які попадалися на крадіжці й опинялися на обліку в дитячій кімнаті міліції. Любих матусиних хлопчиків із комп’ютерною залежністю, які, поринувши у віртуальні світи, кидали школу. Дівчат, які пили більше й билися лютіше за хлопців. Неповнолітніх матерів, яких Дора Дмитрівна називала малолітніми проститутками, хоч справжні повії траплялися рідко».
І за таких умов працює наша Олена Трохимівна, знаходячи рішення там, де інші примножували проблеми, купуючи учням на свої гроші фарби й олівці, вигадуючи для них цікаві диктанти (хоч мало хто знає навіть абетку) і складаючи власні навчальні плани всупереч бездушному офіціозу. Паралельно історіям її учнів, який присвячені розділи роману, ми дізнаємося, як вона сама опановувала – і фах, і чужу мову на заробітках в Європі, і саму себе, коли хотілося забігти з цього Яблуневого світ за очі. Закінчила бо університет, і всі радили в аспірантуру.
Іноді здається, що це гіркий сарказм, а насправді виявляється – чиста правда. Як сльоза, що проситься, коли читаєш таке. І то не від сміху, повірте. «Дмитро Йосипович, який проводив уроки біології не тільки у вечірній, але й у денній школі, завжди схвально відгукувався про патологічних двієчників, якщо вони поводилися добре: «Подивіться на Сашу, в нього погані оцінки. Але яка зразкова поведінка!». Хороша поведінка – це справді велике досягнення. Спробуй-но висидіти щодня по сім годин, не розуміючи нічого з того, про що говорять на уроках».
Гіркого сміху додають алюзії зі старим анекдотом про сільську Джульєтту, яку з городу гукає мати, бо її малий Ромео обробився. Насправді, виявляється, саме так і буває, от лишень не за давніх, а вже за новітніх часів. «Траплялося, що Олена вчила братів і сестер із однієї родини: старших, потім молодших. Найбільше було Сидоренків. Торуючи прокладений найстаршим, Альбертом, шлях, вони з’являлися кожні два роки, ніби мати, народжуючи, дотримувалася заздалегідь затвердженого плану. Усі схожі між собою, високі, сіроокі, з правильними рисами обличчя, усі з одним, материним, прізвищем і незвичайними іменами: Альберт, Грета, Артур, Бенедикт, Аделаїда, Агата, Стефан, Вільям і найменший Герберт».
Додамо, що вечірньої школи як такої у цій історії про село Яблуневе ніби як не існує. Власних приміщень, крім канцелярії та директорського кабінету, немає – всі класи належать денній. Ні крейди, ні дошки, на полицях — підручники з алгебри двадцятилітньої давності, а в зошитах в учнів – суцільні хвилі замість рядків з буквами. Ні писати ж ні читати у свої двадцять років… Хоча, дещо таки міняється, і якщо у дев’яностих дозу можна було купити за п’ятірку в кіоску на розі біля школи (де продавалися кіндер-сюрпризи, презервативи, карти з оголеними жінками, штопори, шоколадки й алкоголь), то тепер, як розповідає учень на ім’я Григорій, який гендлював наркотою, китайськими синтетичними таблетками за ціною двох кіло м’яса можна закидатися місяць.
Разом з основною розповіддю про вечірню школу – цікаві, кумедні, повчальні історії про Оленине заробітчанство в Європі. У ресторані, у наймах у господарів, де поралася в садку, гуляла із собакою і навіть фарбувала стіни. А все завдяки тому, до речі, що, як батьки нам казали, вчилася в університеті. Дуже смішно, відкажете ви? Аж ніяк, адже саме завдяки Олениним знанням про швейцарську драматургію господиня взяла найняла її служницею, і жила вона там, наче в родині. Чого не скажеш про рідну хату. Хіба що прочитаєш, якщо змога.
Прокоментуєте?
