Ігор Фарина. «Брат неперелітний»

0
319

ПОВЕРНЕННЯ
Повернусь натомлений з доріг.
Та душа пташатком ще тріпоче.
Небові я вдячний за поріг,
За слова, що збудять серед ночі.
Крізь  вітрища з чортових долонь
Доля стане до розмови з Богом
Й не злякає палахкий вогонь,
Котрий спопелить мою дорогу.
В космосі щодення відгорю
Та печаль мене не подолає,
Хоч і упійма мою зорю,
Котра все про мене добре знає.
Не пощезне у золі й в тужбі
Ця любов – надкрапелинність болю.
Все, що маю, світе, при собі,
Лишиться назавше із тобою.
 
ГІРКОТА
Тиха осінь душі
Павло Гірник
 
У річці болю мисль не тоне,
Зажура з чуба вниз тече.
Вони уже не захолонуть
В тремкому світику очей.
Крізь вихор звільненого цвіту
Буяння віри зве і зве
В молитву замислу і світла,
Яка у серцеві живе.
І перешерхлими устами,
Проклявши близьку безгомінь,
Про неї шепчеш,бо горбами
Надсадно хека згіркла тінь.
У предивнющому огромі,
Що вибору не залиша,
Сам молиться своїй утомі
І … посвітається душа.
 
ВЕСНЯНИЙ МАЛЮНОК
Дерев’яний журавель колодязя
Сумноброво в невід журавлів
Задивлявся.  Не послухавсь родичів,
Бо у вирій з ними не летів.
Хоч вони його у небо кликали
Під осінніх приморозків схлип.
Не пускало в гурт оте курликання
Із відерцем в дзьобику: «Скрип-скрип.»
Журавель у зимноті чимпітиме
На подвір’ї  мами день при дні.
І йому весінній легіт вітряний
Подарує з вирію пісні,
А коли всміхнеться  днина квітнями
Й стужавіє помахами крил ,
Він почує враз від перелітного:
-Як ти, брате, зиму пережив?..
 
ЗНЕНЕЦЬКИЙ СОНЕТЮГА
Набат звучить крізь гарячінь покар
І зве до себе серед зла ночей.
Збирає розмисл нежаданий жар,
Який невпинно магмою тече.
Аж топиться у ній тривог дзвонар,
Нічниці роздираючи плече,
Неначе блискавиці з часу хмар,
Котра свідомість доторком пече.
Посеред  плину  хижості смертей
Постійно зазирає  до очей
Той подив гострим позирком ураз.
Він ,  ніби  невблаганності корсар,
Кида уяву у бентежний чар,
Котрий не відпуска нікуди нас.
 
БІЛИЙ  РОНДЕЛЬ
Монети зір ховає в скриню неба
Чорнюща ніч під вітрову молитву.
Сумна  криниця  топить  устремління
У глибині  тривожного  чекання.
Але  джерелить  час цей таємниці.
І зорять мрії, як в гіркій імлищі
Монети зір ховає в скриню неба
Чорнюща ніч під вітрову молитву.
Оця  навала суму не зникає.
Вона росте і не дає заснути.
Хоч  хоче пренахабне хмаровиння,
Щоб ми не вздріли,як екстаз  пітьмищі
Монети зір ховає в скриню неба.
 
М А К И
Поглянув «байрактар» у зла очища.
І там уздрів палання переляку
Від слів його про невмирущість  маків
На  створенім  війною попелищі.
Світ зазіхань не хоче розуміти.
Та мовить  про  мерзенності  атаки.
…Говорить  «байрактар» про  світлість  маків,
Яким  у  днів  полях  полум’яніти.
 
БІЛОСОНЕТНЕ
Підступність  московитського  зразка
Зміїться через вранішні джерела.
Але вона не може похитнути
Жадань  непогамовних  течію.
У  злющість  поселився  переляк.
Й  вона  свою  імперськості  отруту
В конвульсіях  ослизлих проковтне,
Бо харч її – оте  меню  огидне.
Інакшої   дороги не  знайде
Отам  ,де владарює волі дух.
Вона  у пребезглуздому  сичанні.
Таке  диктує  незборимий  час.
Овіюють  вітрища  душ  тепло,
Яке  рашистський  оскал не зупинить.
 
З Е Л Е Н О С В Я Т Н Е
Цей  диводень  вдягнувся  у  зелене
І  вулицею  розмислів  спішить…
З –посеред  мрійновидив  й сонць  відкрить
Ввірвався  гордо  рідновир  у  вени.
На  обшири, де  чарів є  блакить,
Пихато  підлозорить  мить  скажена.
Та  вже  іде  крізь бурю  наречена,
Що  оджерелень   завтрашність  юрить.
Часоріка в немирних  доленотах
Готує  течії  чужизни  спротив
На  непохитнім  долі  рубежі .
Та  не  зупинить  противнющість   чаду
Нестримної  зеленості  баладу.
В  хмаристім  небі  вже  летять  стрижі.
 
С О Н Ц Е С А Д
Вогонь  війни  велить  владарно
Доби  долати  дивину
Й рік  руйнувати   рівнизну.
Калина  ж  кличе  кривді  кару.
Зорить  зойкливе  «Не засну!»
На  храму  хрест  і хижу  хмару.
Мережить   мислі  мерло  марень.
Та  ниви  ніжну  новизну
Малює  мрія  молода.
Вона  всесильно  відкида
Вогненних  вимог  веремію.
Проз  пилу  й пострілів  парад
Спішить   сяйливий  сонцесад
У  вирування  весномрії.
 
 
НЕОЛОГІЧНИЙ  РОЗМИСЛ
Нуртовир’я  рве  чужинські  греблі
І кида  у  течію  шалення,
Як  рашист  своїм ординським  згреблом
Взявся  заховати  в  тьму  натхнення.
Та  в  бентежжя  рвійну  буйностеблість
Орку   не  запхати  зло  й  мерзення.
…Нуртовир’я  рве  чужинські  греблі
І  кида  у  течію  шалення…
Всіх  ракет  неправедні  «молебні»
Не  нахилять  цитадель  щодення.
В  просторіні  ніжності  піднебній
Слуха  всепланетне  несмирення:
Нуртовир’я  рве  чужинські  греблі.
 
ОПТИМІСТИЧНЕ
Везуть  зажуру  коні  днів  за  обрій.
Із  вантажем закам’янілих  сліз
Крізь  вітросвисти  в  многоті  жалобній
Скрипить  натужно  допотопний  віз.
Все  перевіє  ситом  часу  розум,
Вдивляючись  через  тернеччя в  даль.
…Вогонь  жаги біжить за  давнім  возом
Спалити , якщо  випаде, печаль.
 
НЕОСІННІЙ  МОНОЛОГ
Григорієві  Цимбалюку
За смутки  й  болі  осені  плачу.
Холодні краплі відчуває  серце.
О  вітре долі, миленький, не  сердься,
Що я  спішу  дорогою  дощу.
Бо став  собою на  випробах  днів,
Душі  своєї  не  згубивши  ніжність.
Недолі  ніж  ніколи не  обріже
На  вітроднях  оптимістичний  спів.
 
 
м.Шумськ на  Тернопіллі

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я