ПОВЕРНЕННЯ
Повернусь натомлений з доріг.
Та душа пташатком ще тріпоче.
Небові я вдячний за поріг,
За слова, що збудять серед ночі.
Крізь вітрища з чортових долонь
Доля стане до розмови з Богом
Й не злякає палахкий вогонь,
Котрий спопелить мою дорогу.
В космосі щодення відгорю
Та печаль мене не подолає,
Хоч і упійма мою зорю,
Котра все про мене добре знає.
Не пощезне у золі й в тужбі
Ця любов – надкрапелинність болю.
Все, що маю, світе, при собі,
Лишиться назавше із тобою.
ГІРКОТА
Тиха осінь душі
Павло Гірник
У річці болю мисль не тоне,
Зажура з чуба вниз тече.
Вони уже не захолонуть
В тремкому світику очей.
Крізь вихор звільненого цвіту
Буяння віри зве і зве
В молитву замислу і світла,
Яка у серцеві живе.
І перешерхлими устами,
Проклявши близьку безгомінь,
Про неї шепчеш,бо горбами
Надсадно хека згіркла тінь.
У предивнющому огромі,
Що вибору не залиша,
Сам молиться своїй утомі
І … посвітається душа.
ВЕСНЯНИЙ МАЛЮНОК
Дерев’яний журавель колодязя
Сумноброво в невід журавлів
Задивлявся. Не послухавсь родичів,
Бо у вирій з ними не летів.
Хоч вони його у небо кликали
Під осінніх приморозків схлип.
Не пускало в гурт оте курликання
Із відерцем в дзьобику: «Скрип-скрип.»
Журавель у зимноті чимпітиме
На подвір’ї мами день при дні.
І йому весінній легіт вітряний
Подарує з вирію пісні,
А коли всміхнеться днина квітнями
Й стужавіє помахами крил ,
Він почує враз від перелітного:
-Як ти, брате, зиму пережив?..
ЗНЕНЕЦЬКИЙ СОНЕТЮГА
Набат звучить крізь гарячінь покар
І зве до себе серед зла ночей.
Збирає розмисл нежаданий жар,
Який невпинно магмою тече.
Аж топиться у ній тривог дзвонар,
Нічниці роздираючи плече,
Неначе блискавиці з часу хмар,
Котра свідомість доторком пече.
Посеред плину хижості смертей
Постійно зазирає до очей
Той подив гострим позирком ураз.
Він , ніби невблаганності корсар,
Кида уяву у бентежний чар,
Котрий не відпуска нікуди нас.
БІЛИЙ РОНДЕЛЬ
Монети зір ховає в скриню неба
Чорнюща ніч під вітрову молитву.
Сумна криниця топить устремління
У глибині тривожного чекання.
Але джерелить час цей таємниці.
І зорять мрії, як в гіркій імлищі
Монети зір ховає в скриню неба
Чорнюща ніч під вітрову молитву.
Оця навала суму не зникає.
Вона росте і не дає заснути.
Хоч хоче пренахабне хмаровиння,
Щоб ми не вздріли,як екстаз пітьмищі
Монети зір ховає в скриню неба.
М А К И
Поглянув «байрактар» у зла очища.
І там уздрів палання переляку
Від слів його про невмирущість маків
На створенім війною попелищі.
Світ зазіхань не хоче розуміти.
Та мовить про мерзенності атаки.
…Говорить «байрактар» про світлість маків,
Яким у днів полях полум’яніти.
БІЛОСОНЕТНЕ
Підступність московитського зразка
Зміїться через вранішні джерела.
Але вона не може похитнути
Жадань непогамовних течію.
У злющість поселився переляк.
Й вона свою імперськості отруту
В конвульсіях ослизлих проковтне,
Бо харч її – оте меню огидне.
Інакшої дороги не знайде
Отам ,де владарює волі дух.
Вона у пребезглуздому сичанні.
Таке диктує незборимий час.
Овіюють вітрища душ тепло,
Яке рашистський оскал не зупинить.
З Е Л Е Н О С В Я Т Н Е
Цей диводень вдягнувся у зелене
І вулицею розмислів спішить…
З –посеред мрійновидив й сонць відкрить
Ввірвався гордо рідновир у вени.
На обшири, де чарів є блакить,
Пихато підлозорить мить скажена.
Та вже іде крізь бурю наречена,
Що оджерелень завтрашність юрить.
Часоріка в немирних доленотах
Готує течії чужизни спротив
На непохитнім долі рубежі .
Та не зупинить противнющість чаду
Нестримної зеленості баладу.
В хмаристім небі вже летять стрижі.
С О Н Ц Е С А Д
Вогонь війни велить владарно
Доби долати дивину
Й рік руйнувати рівнизну.
Калина ж кличе кривді кару.
Зорить зойкливе «Не засну!»
На храму хрест і хижу хмару.
Мережить мислі мерло марень.
Та ниви ніжну новизну
Малює мрія молода.
Вона всесильно відкида
Вогненних вимог веремію.
Проз пилу й пострілів парад
Спішить сяйливий сонцесад
У вирування весномрії.
НЕОЛОГІЧНИЙ РОЗМИСЛ
Нуртовир’я рве чужинські греблі
І кида у течію шалення,
Як рашист своїм ординським згреблом
Взявся заховати в тьму натхнення.
Та в бентежжя рвійну буйностеблість
Орку не запхати зло й мерзення.
…Нуртовир’я рве чужинські греблі
І кида у течію шалення…
Всіх ракет неправедні «молебні»
Не нахилять цитадель щодення.
В просторіні ніжності піднебній
Слуха всепланетне несмирення:
Нуртовир’я рве чужинські греблі.
ОПТИМІСТИЧНЕ
Везуть зажуру коні днів за обрій.
Із вантажем закам’янілих сліз
Крізь вітросвисти в многоті жалобній
Скрипить натужно допотопний віз.
Все перевіє ситом часу розум,
Вдивляючись через тернеччя в даль.
…Вогонь жаги біжить за давнім возом
Спалити , якщо випаде, печаль.
НЕОСІННІЙ МОНОЛОГ
Григорієві Цимбалюку
За смутки й болі осені плачу.
Холодні краплі відчуває серце.
О вітре долі, миленький, не сердься,
Що я спішу дорогою дощу.
Бо став собою на випробах днів,
Душі своєї не згубивши ніжність.
Недолі ніж ніколи не обріже
На вітроднях оптимістичний спів.
м.Шумськ на Тернопіллі
Прокоментуєте?
