Ігор Павлюк. Паломницьке

0
49

Каміння біле всотувало кров.
Каміння чорне всотувало сльози.
У золотих пір’їнках молитов
Ховалися задавнені неврози.

Найбільший звір з’їдав усе і всіх.
Цей звір – то час.
Він чхає на погоду.
Жере усе до… нині… після нас…
Розцвіла вишня пахне смертю плоду.

Бреду, неначе песик-інвалід,
Додому, до Господаря, до себе…
Он справа похоронений мій дід,
Он зліва помирає чорний лебідь.

Душа гніздо будує на хресті,
Що дістає до нафти аж корінням.
Малий скрипаль смичком малює тінь,
Малює біль… і зоряне насіння.

Все людство марширує не туди…
Як з дідусем в дитинстві,
Я із Богом,
Який мене із глини і води
Зліпив, дав душу й вивів на Дорогу.

Пройшов я Землю і спішу назад,
Порвавши горизонт душею слова.
Мені все більше сниться райський сад,
Де мій сусід заготовляє дрова.

1 серп. 22

facebook.com/ihor.pavlyuk

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я