ДЖЕРЕЛО
З дитинства знаю говірку криничку.
Опале листя одгорну – нап’юсь.
Таку вже маю невгамовну звичку:
На джерело ніяк не надивлюсь.
На дні метелик – сонячне проміння,
Лиш нахилюсь – вмить зникне світлокрил.
А сплетене, покручене коріння
Моїх торкнеться наболілих жил.
Небес безмежжя, гомінке, безкрає,
Над ним пливе у величі думок.
А джерело крізь горло викидає,
Мов кров із серця, золотий пісок.
Я зачерпну води в тяжку долоню,
Завмерши задивлюсь на диво з див:
Хтось білі хмари ген над оболонню
В долоню-ковшик вмить перехилив.
Думки пекучі стукотять у скроні,
Вода тече крізь пальці в небуття.
Дивлюсь, як срібні краплі на долоні
Течуть, тремтять по лінії життя.
ФЕНІКС ВОЛІ
Пам’ятаю, загорілась хата.
Поповзли зміюками вогні,
А в гнізді маленькі бусленята
З хати в душу дивляться мені.
Рветься крик мій – і ніде нікого,
Тільки око сонця і содом.
Синява глибінь тяжким півколом
Опустилась ридма над гніздом.
А буслиха розпустила крила,
І грудьми припала до гнізда,
Від вогню малечу затулила –
Де ж ти, милий, тут така біда?!
Він летів. Він рвав гранітне небо
Через річку, через оболонь.
Птахо рідна, зупинись, не треба!
Він почув і кинувсь у вогонь.
Полум’я волало в піднебессі –
Іскри розлетілись роєм ос.
Це тоді, у тім вогненнім стресі,
Серце моє полум’ям взялось.
Є на інші теми зараз попит,
Все нове брунькується крізь тлін.
Птахи мої, спалені на попіл, –
Крил моїх зчорніла височінь.
Я до вас вертаю знову й знову
В перетлілу пригорщу золи.
От коли б ми так батьківську мову,
Слово своє рідне берегли!
Чорна ніч впаде на Київ тихо,
Тільки я стривожений не сплю –
Це до мене приліта буслиха,
Ніби Фенікс волі із вогню.
СПІРАЛІ РОДУ
Амальгама сюжет закрутила в спіраль
І хронометро тягнеться вище.
В ній дороги вокал,
в ній перон і вокзал
Й найдревніше з багать попелище.
Ти на верхнім витку,
вже стоїш, ніби птах.
Опірившись в думках від учора.
А сьогодні вже потом
щаблистим пропах –
Ти для верхніх спіралей опора.
Тож неспішно коріння до дна прочитай
Суть знайти мусиш
в попелі сивім.
В ній полин не відцвів,
деревій,
Іван-чай,
Хто із роду твого був щасливий?
* * *
Болить мені 72-й рік.
Куди не йду, його не обминути.
Натхнення бродить в келиху цикути,
Тужливо, німо припада до віч.
Твори, є вибір: вбивство чи тюрма?
Прокруст розперезавсь несамовито…
Та врятувала все ж мене тайга
В безмежний простір біль там
можна влити.
Тож всотуй глухомань німу без меж.
Крик з горла – з клітки погляд канарейки.
Ти втік, ти збабивсь, безгомінням йдеш,
А там поклали вже когось на рейки.
Пізнав я хащі й хижі болота
І буреломи, як петлю на шиї.
І снилась мені нива золота
Й золотоверхий у молитві Київ.
Комусь було не так? То помовчіть.
Боязкість, звісно, – то рефлекс тваринний.
Тому сум досі ллється з моїх віч
І кожна втрата бачиться в нім зримо.
САМОСАД
Така пора: знов сіють самосад.
Задихали обійстя тютюнами.
І десь на дні моїх гірких досад
Діди озвались спраглими вустами.
Вернулися в мій день – усі живі!
На перекур злютований додому.
Хоч я розсунув віку жалюзі –
Тільки ніяк не викурю їх втому.
Не викурю, хоч вмри й через роки.
В обличчя вітер свище колимою.
Озвучились убивством Соловки,
Наругою криваво-світовою.
Дідів онуки вже не пізнають,
Чимало змін відбулось на планеті!
Кажу їм: «Діти, – ось народна суть
Яку вам не знайти і в інтернеті».
Ви чуєте, що кажуть вам вони?
Їх небо на мої упало плечі,
Палають у затяжках тютюни,
І голос грузне в димовій хуртечі.
ГОЛОС
Вода осіння – видно все до дна,
Задумалась глибоко небесами.
З грибами тихо осінь молода
Виходить з лісу п’яними стежками.
Легким опалом вкрилась неба вись,
Убрань весільних розгорівся модуль.
Береза й плющ огненно обнялись
І їх відбиток зарум’янив воду.
Отут я цілував твої слова,
У цій траві чув сокровенний шепіт.
У двоє крил, а чи у два крила –
Ширяв в твоїм найглибшім в світі небі.
Я весь травневим покликом живу,
Твоїм найвищим сонцем наді мною.
І, косячи осінню вже траву,
Боюсь скосити голос твій косою.
ДУША
Живу у місті, а душа – в степах,
На Гардовім шляху щодень чатує.
Бо то її із прадідизни шлях –
Сьогоднішнє по нім тече не всує.
Предовгий шлях. Ніде нема зупинки,
Немов космічний в майбуття розгін,
Пропахлий сонцем, духом материнки
В дух творчості влива адреналін…
Душа на мить присяде за столом
У вільній волі, дивлячись на двері,
Обвітрена прив’ялим полином, –
Свої позначить думи на папері.
А то мигне на схід, немов болід,
Наповнившись по креш громогким духом.
Я їй дивлюся заздрісно услід,
Тамуючи невимовну задуху.
Мене пече одвічний суховій,
Вона ж в степах вмивається росою,
Розмотує моїх думок сувій
І розмовляє, ніби я, з тобою.
МУЗИКА
Дня загойдався вокал –
Звуки розтали несміло.
В ложі некошених трав
Тіло твоє забіліло.
Вітер, упавши, приліг,
Заходу хустка згоріла.
В музиці точених ніг
Пахла ти полум’ям тіла.
Вогник свічки в платті золотім
Світить в очі з темряви щоночі
Вогник свічки в платті золотім.
Сняться сни короткі та пророчі,
І встаю я з іменем твоїм.
Абажури, свічники, підставки,
Канделябри, вікон декольте…
Віддаю усе на переплавку –
Тільки б, чуєш, виплавить тебе!
У вогні незміряного шалу,
У мовчанні пристрасно-німім
Образ твій шукає п’єдесталу –
Вогник свічки в платті золотім.
РЕВИНА
Це – ревина. Як в ній ревла вода?!
Всесильно-грізно у тіснім каньйоні.
З полів неспинна сила молода
Летіла табунами диких коней.
Пливло бадилля, хмиз, рогаті пні.
Скресла вода крутила їх всіляко.
Хіба не бачив, як на бистрині,
Втопившись плив чи вовк, а чи собака?
У повені зникали береги,
Пульсом життя промінились джерела.
І річка, набираючись снаги,
Вмивала очі голубим озерам.
Де ж та з дитинства синя глибина?!
Нема, хоч став заупокійну свічку.
Хто ж виверне хребтом намули з дна,
Хто порятує від задухи річку?
Немає тих снігів, нема води,
Яка живила мій з дитинства корінь.
Мов хтось від мене суть загородив
Полотнищем, незміряно-червоним.
Все відбулося на моїм віку,
Та я живу ще в давнім повноводді.
Несу в світи печаль свою терпку
Із камінцем неспокою на споді.
ПОБАЧЕННЯ
Дід повернувсь із заслання в свій сад,
Явивсь у сні веселий, голуб сивий.
І в тім саду, де стежка поміж айстр,
Він запитав мене: «чи я – щасливий?»
– Так. Слава Богу! Щось вдалось мені
Не збочити в тяжку годину хмуру.
Я крізь негоду й ранки золоті
Плекав щораз про корінь роду думу.
Ще хліб з дитинства тяжко свій ростив.
Повз мене в кушпелі двигтіли скорі.
Та все ж пробив Уральських гір хребти
Мене живив твій, діду, спраглий корінь…
Дід віддалявся в сонячнім брилі.
Як сад світивсь – свята пелюстка раю?
І рай той був на грішній цій землі,
Та підлий змій прокравсь у рай той, знаю.
Він спокушав, манив мене щораз,
Штовхав на стежку підлості і зради,
Та я навчився і в ярмі образ
Заробленому з хлібу бути радий.
Мов Божа люстра, сад за обрій плив
І засвітивсь зорею над літами.
А я лише на мить вловив мотив
Між вічністю, життя і небесами.
«ОБЕРТАЄТЬСЯ»
Євгену Плужнику
Я піднявся з могили.
Мені на Вкраїну іти.
Буду пішки іти,
Відпустив я на волю Пегаса.
Україно, зірками мій шлях
крізь сніги освіти,
Я у Канів іду,
на розмову іду до Тараса.
Перед смертю я вмився,
спокійно приліг і помер,
І на сповідь душа
відлетіла світанням до Бога,
І на зустріч мені
піднімається сонячний степ,
І зника Соловків
крижана всеімперська облога.
Думи-думи на волі,
немов в небесах голуби,
Та ще доля із присмаком крові
солоної в роті,
Що в мені відболіло, що іще у мені відболить,
Що іще після смерті
невідступно народиться потім.
Та я знаю одне:
невмирущість ніяк не вмира,
Будуть люди і правда, і сила новітня у світі.
Віє вітер гострющий, гостріший меча із Дніпра,
І земля обертається по накресленій
Богом орбіті.
ПОЛІТ
На дельтаплані в небі я – Ікар.
Не впорався, лежу в кущах шипшини.
Кровавих ягід пломеніє жар,
А недруги беруть мене на кпини.
Та все ж мені – ширяти в небесах
(Усіх нас бачить всевидюще око).
Я висотою вперше так пропах,
Зробивши сміло пізнавальні кроки.
Нехай вони небесно замалі,
Все ж дух мій палахкоче у блакитті!
Мої думки дерзаннями налиті,
Прошу я сили знову у землі.
«Українська літературна газета», ч. 2 (320), 28.01.2022
