Юлія Медюх: «Важливо дати собі час наповнитися»

0
301

Юлія Медюх — молода поетка, член Національної спілки журналістів України. Родом зі Львівщини, близько десяти років живе і працює в Ужгороді. Закінчила Ужгородський національний університет, працювала фотокореспондентом і журналістом в інтернет-виданнях, у SMM-сфері, редактором відділу газети «Ужгород», прессекретарем Ужгородської міськради. Є авторкою збірки «Самість: добрі поезії». Лауреатка премії «Дебют Срібної Землі». Слово — Юлії.

Більшість моїх дитячих спогадів пов’язані з малою батьківщиною, селом, де виросла, і хоч, звичайно, не напродукувала стільки каверзів, як, наприклад, Нестайкові «тореадори», усе одно маю чимало вражень, як і асоціацій: запах скошеної трави, бабусиних струцлів, різноманіття ляльок. Останнє — узагалі мій «пунктик», колекціоную їх донині, як і м’яких та порцелянових ангелів. У тому віці ще багато речей дивують, узагалі здається, що емоційно почала дорослішати лише недавно, і зрозуміла, що пізнання світу — це вже поезія.

У школі мова та література були справжньою любов’ю. Обожнювала читати, ще з дитячих років колекціонувала книжки, хотіла велику домашню бібліотеку — сучасну, україномовну, різножанрову, з класикою. Остаточним поштовхом у виборі професії став приклад сина-журналіста моєї улюбленої вчительки Валентини Матвіїв — Тараса Матвіїва. Нині його ім’я відоме не лише всій Жидачівщині, Львівщині, а й усій державі — Герой України, який пів року тому загинув на Сході, рятуючи двох побратимів.

У сучасному світі нам постійно доводиться вчитись чомусь новому, і, навіть маючи певний фах, із часом можна стати ще кимось. Крім того, журналістика не обмежується лише роботою в газеті чи на телебаченні.Ця професія дає ширші можливості, бо отримані знання і навички можна застосувати в багатьох сферах, в основі яких — комунікація. Як на мене, фотографія, тексти, цікаві особистості — окраса рутини в цій професії. Якби довелося обирати ще щось, однозначно звернула б увагу на якусь творчість, роботу у сфері книговидання, дизайн тощо.

Живу в Ужгороді вже близько десяти років. Як тільки побачила, що проходжу на «бюджет» в УжНУ, одразу повезла документи в обласний центр Закарпаття. Ужгород справді став «містом, яке грубим корінням лип проросло з мого серця любов’ю», — його камерність і спокій мене підкупили. Його знаменитим локаціям (зокрема набережній Незалежності, площі Театральній) присвятила рядки: «Мінорно смута Ужиком втікає, / Метне́ з туре́пки спомин у круті́ж. / Крокуючи щоразу — як до краю, / На контурах межі — лишаюсь між. / Підхопить щем і спустить до алеї, / Що взорами поважних лип мере́жить — / Над берегом, як духи корифеїв, / Нашіптують про час і Незалежність» або «Зима втомилась. / Йдуть на вихід крайні. / Рахує го́динка: і день, і два, і три. / Кружляють голуби́ на Театральній, / Весну на крилах носять голуби́…». Ужгород — із тих міст, яке для кожного може стати «своїм» і залишатися таким навіть після переїзду.

Зараз багато читаю, у 2020 році побила власний читацький рекорд. Саме всі ці сюжети (художньої літератури серед прочитаного було більше, ніж нон-фікшену), напевно, і стали прихистком від тривожних думок. Книг, які змінили мій світогляд,  доста, як кажуть на Закарпатті: «Не фан» Кайла Айдлмена та «Що ми знаємо про небо?» о. Лукаша Лясковського; «Пташка за пташкою» Енн Ламотт; «1984» Джорджа Орвелла, «Місто» Валеріана Підмогильного, «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані, поетичні книжки «Глибина різкості» Ірини Цілик та «Артерія» Дмитра Лазуткіна. Коли поганий настрій, беруся за янг-едалт, наприклад, минулий рік завершувала з «Твої листи я зберігаю під матрацом» — листування Астрід Ліндґрен із читачкою Сарою Швардт. Серед важливих — і щемкі книжки італійської авторки Анджели Нанетті, «Поліанна» Елеонор Портер (її гра в радість, як на мене, потрібна людині в будь-якому віці). Загалом чимало книг у моїй бібліотечці на чільному місці. Ті прочитані, які до улюблених не потрапляють, на поличках не затримую, розпродую в інстаграмних книжкових барахолках, а натомість купую нові.

Журналістика і поезія для мене — два осердя, які допомагають надихатися світом навколо. Крім того, читання поезії улюблених авторів є хорошим дозвіллям. Зокрема, на карантині якось опублікувала в інстаграмі свою чи не ідеальну неділю інтроверта — на балконі з 6-поверховою панорамою Ужгорода, віршами Андруховича та акордеонним концертом від сусідів знизу. Для тодішнього настрою це було неперевершено!

Коли пишу, я не думаю, для кого мої вірші. У той момент вони радше для самої себе. Їх створення потрібне перш за все мені, це свого роду терапія. Мені важко якось конкретно уявити свого читача. Що старшою стаю, то ретельніше шукаю нові художні засоби, складніші теми. Написати вірш, який сподобається всім, — неможливо. Колись мене на одній презентації запитали, що я роблю, коли не пишеться, відповіла просто — не пишу. Думаю, той момент варто перечекати, наповнивши його іншими емоціями, мандрівкою, дозвіллям… А далі енергія назбирується. Просто важливо дати собі час наповнитися —це стосується і поезії.

Особлива умова для творчості — хіба що спокій і зосередженість. Щодо місця — колись часто це був плацкарт потяга, зараз це просто моя кімната. Або просто на вулиці на ходу в нотатках телефона записую якийсь рядок-два, а вже при нагоді продовжую.

Своїм девізом радше можу назвати «запрограмоване налаштування» — бути уважною до світу, не втрачати чуттєвості, здатності дивуватися і ділитися почуттями. Бо ж стільки усього ще несказаного!

Підготувала Анна Павлущенко, спеціально для «Кабінету молодого автора»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я