Юрій Винничук. Зниклі професії: ліхтарник

0
336

«Місто любить ніч і охоче одягає на себе її чорний вельон. Місто – грішниця, яка без чорної вуалі не піде на любовну здибанку. Тому це місто так жадібно вбирає цей дощ з темного попелу, що з заходом сонця падає на дахи будинків. Водночас зі спалахуванням ліхтарів вулиці набувають зовсім іншого вигляду. Непримітні будиночки перетворюються на кам’яниці, а величніші будинки виростають до розмірів палаців. Убогі вітрини крамниць ллють потоки газового світла, зникають у темряві купи нагромадженого каміння чи смердючого бруду. Злодії готуються до звичних нічних виправ, а з відчинених дверей другорядних ресторацій виливається на вулицю деренчливий стукіт тарілок, крики кельнерів і безладна криклива розмова гостей», – писала Ґабрієля Запольська в повісті «Каська Каріатида».

Коли сутінки сповзали на місто, вулиці і провулки, парки і сквери спалахували сяйвом сотень газових жарівок. Але не самі собою, бо була така професія – ліхтарник.

Львівський ліхтарник, який газові ліхтарі консервував, запалював і гасив, починав свою працю вже пополудні листопадового дня. Він ходив від ліхтаря до ліхтаря з легкою драбинкою, якою спинався до гранчастої скляної лампади на залізному стовпі, щоб очистити її стінки від пилу і замінити перепалений «мантель», який охороняв пальник.

Увечері ліхтарник ходив з довгим дрючком, на кінці якого горів обкручений довкола палиці ґнотик. Дрючком він відчиняв газовий вентиль і ґнотиком запалював газ, який спалахував з характерним звуком, через що батяри називали ліхтарника «фук-фук».

Ліхтарники були схожі на примар, ніхто їх зазвичай не помічав. Такі собі рухомі тіні, що ковзали навпотемки і, здавалося, самі не бажали, аби їх хто-небудь помітив.

У 1888 році місто освітлювалося 656 газовими ліхтарями і 866 гасовими. Однак під час Першої світової, коли до Львова вступили москалі, а потім відбулися бої між українцями і поляками, чимало ліхтарів постраждало. Настільки, що місто щовечора потопало в темряві. Не тільки у віддалених районах і провулках, які вже змирилися з воєнною долею, але навіть на деяких вулицях і площах центру міста можна було вечорами розбити голову об незасвічений ліхтар або втопитися в калюжі біля нього. Калюж і болота теж не бракувало.

У 1920 році преса нарікала, що хоча «комендантська година» лише з 11-ї години, ліхтарі на вулицях гасять чомусь уже до 10-ї.

Погано освітлені або геть не освітлені вулиці швидко облюбувало товариство з-під темної зірки. Там кублилися батяри, повії і грабіжники. Такі вулиці люди намагалися минати не самотою, а чекати на якесь товариство.

Проблема гашення ліхтарів час від часу турбувала львів’ян. 10 березня 1930 року «Gazeta Lwowska» запитувала: «Чому у Львові закриваються брами о 10, а не як у Варшаві взимку о пів на 11-ту, а влітку об 11-й? Чому у Львові гасять ліхтарі об 11-й, коли у всіх великих містах світло горить до 12-ї години ночі?»

Газети нарікали, люди теж, але ситуація не мінялася, бо ще й у липні 1939 року всі знову ж таки нарікали темряву, яка вкриває місто пізніми вечорами. Далі існував звичай гасити вуличні ліхтарі близько 11-ї години вечора. Гасили не за порядком, а починали з другого ліхтаря від рогу таким чином, щоб останніми погасити наріжні ліхтарі. Винятком був лише центр міста, який освітлювався і газом, і електрикою настільки яскраво і щедро, як жодна вулиця в будь-якому іншому місті, включно з Варшавою. Сюди треба також додати яскраве світло з вітрин і з брам кінотеатрів та розмаїтих кнайп. На решті вулиць неподільно панували одноконфоркові газові ліхтарі, що насилу розсіювали темряву, надаючи місту сумного, похмурого вигляду.

Ліхтарі переживали свої катаклізми. Під час страйків їх громили. А коли застрайкували ліхтарники, то магістрат залучив для запалювання ліхтарів судових урядовців – і ліхтарники кидалися їх бити. І мали на цьому полі бою значний успіх. Урядовців замінили студентами, обіцяючи їм подвійну оплату, – ліхтарники кидалися бити й студентів, але тут їм уже не фортунило. Мусили відступати. Тоді бралися до надійнішого способу: ходили й гасили ліхтарі.

Гасили ліхтарі також батяри – то була їхня улюблена забава. Зрештою, і в моєму дитинстві були такі, що ходили з рогатками і стріляли скобами по жарівках на стовпах.

На ліхтарях любили чіпляти різні афіші, оголошення, але врешті магістрат це заборонив. Однак ніхто не міг заборонити якихось політичних акцій. Так у 1938-му повісили були на ліхтарі опудало Сталіна. Совєтська преса про це нічого не написала, але совєтський консул у Львові висловив магістрату своє обурення. В магістраті чемно обіцяли знайти «злочинців», однак жодних кроків у цьому напрямі не зробили.

Кількість електричних ліхтарів поволі зростала, але витіснити газові їм не вдалося. Перед Першою світовою було в місті 80 електричних ліхтарів, у 1927-му – 145, у 1933-му – вже 1313. Однак газових ліхтарів було значно більше: 3900 із 5518 конфорками.

У 1940 році, коли до Львова стали з’їжджатися совєтські письменники, помітив ліхтарників Юрій Смолич:

«Якщо ви приїдете до Львова надвечір, коли на сиве місто поволі спадає синій смерк, і зразу поринете в тісняву центральних вулиць – ви побачите, як спалахують вогні вечірнього міста. І зразу ж ви помічаєте якусь незвичайність у цьому звичайному факті: ліхтарі спалахують не зразу вздовж вулиці всі, а загораються один по одному з невеличкими інтервалами. І світло від них сочиться не яскраво-жовтаве, а матове, блідо-молочне, навіть синяве. Не електричні, а газові ліхтарі. Ви спиняєтесь, і за кілька хвилин процедура запалювання ліхтарів наближається і до вас.

Процедуру цю виконує звичайна смертна людина, тільки що в якомусь «безсмертному» одязі, дуже схожому на одяг похоронного фігуранта. Довгий чорний капот, на голові щось середнє між циліндром і конфедераткою. Наділений вищою місією – давати світло – фігурант не йде, а виступає неквапом і урочисто. На плечі в нього довжелезна патериця, а на ній на кінці смолоскип. Він підходить під кожний ліхтар і тицяє смолоскипом до горілки [це він так зукраїнізував «горєлку», – Ю. В.] Тоді поважно повертається і марширує далі, до слідуючого ліхтаря. Поки не зникне в синявому тумані м’якого газового освітлення. Як якась мара в морок середніх віків.

В тісних вулицях Львова освітлення газове, на широких проспектах та площах – електрика. І два світла – ясно-жовтаве та тьмяно-синяве – змагаються, немов дві пори року, літо й зима».

А згодом ліхтарники щезли разом із газовими ліхтарями.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я