Мирослава Барчук. Про ціну і цінність слів. Вбивство Георгія Гонгадзе і спогади про нього

0
284

(Рубрика «Точка зору»)

Цей текст про ціну слова я свідомо почну з однієї нашої розмови з Гією 30 років тому. У Львові восени 1989 року. Звісно, тоді нічого особливого чи значимого в цій розмові я не бачила, ми часто перетиналися «на барикадах», якихось студентських акціях у Києві і Львові. Але, як це часто буває, після смерті людини, особливо після такої мученицької смерті, її слова чи вчинки чи взагалі будь-що з нею пов’язане, набуває сенсу і стає вагомими.

Журналіст Григорій Гонгадзе (1969–2000)
Журналіст Григорій Гонгадзе (1969–2000)

Відчуття своїх

Отже Львів. У 1989–90 роках ми з друзями їздили до Львова ледь не щомісяця. Плацкарт, студентський квиток за 5 рублів. Для киян, які, як і я, все дитинство жили подвійним життям в чужому російському середовищі, яке починалось за порогом, Львів був вражаючим концентратом українства, однодумців, своїх, столицею свободи, самвидаву і заборонених книг на стометрівці біля Оперного, синьо-жовтої символіки, старовинного етнічного одягу, вражаючих за масовістю і духом мітингів і акцій, незабутнього братання, забороненої УГКЦ, про яку ми знали лише з підручників атеїзму, і яка нарешті виходила з підпілля, нової української бардівської музики і театру.

Ми зупинялись на ночівлю у двох точках. Зрідка у Маркіяна Іващишина і часто у Романа Головача, молодого львівського скульптора. Хата Романової бабці перетворилась на прекрасну комуну, базовий табір для київських студентів і для молодих «революціонерів» з усього Радянського Союзу, яких львівське дихання свободи так само вабило до себе, як і нас.У жовтні 1989 року я зустріла Гію Гонгадзе у чорному гуцульському сардаку

Ті, хто приїздив або заходив, часто вивішували на даху прапор своєї країни. Тому, вже на підході, ми бачили, що, скажімо, сьогодні у Ромка литовці. Або естонці. Або грузини. Як того вечора у жовтні 1989 року, коли у накуреній вітальні я зустріла Гію Гонгадзе у чорному гуцульському сардаку, розшитому червоними крученими шнурками.

Всі якраз повернулись з фестивалю «Червона рута», були заряджені і наелектризовані того вечора.

Георгій Гонгадзе на першому фестивалі «Червона рута». Чернівці, 1989 рік
Георгій Гонгадзе на першому фестивалі «Червона рута». Чернівці, 1989 рік

В гаморі, цигарковому диму, серед чиїхось спальних мішків, наплічників, пляшок «Аліготе», чашок з чаєм і бутербродів, перекрикуючи одне одного, обговорювали нечуване: як міліціонери пробували затримати і побити громадянина США бандуриста Павла Писаренка, як вдалося пронести за пазухами синьо-жовті прапори на стадіон, як Жданкін звернувся зі сцени до міліції «Хлопці, кому ви служите? Станьте людьми!», і як стадіон разом зі Жданкіним, Морозовим і Драчем заспівав заборонений гімн, «Ще не вмерла Україна».

Львів’яни розповідали, як у перший день фестивалю на залізничному вокзалі у Чернівцях розгорнули прапори – Гія грузинський, а вони український – і міліціонери, які відразу ж підійшли до їхньої компанії, потоптавшись і для форми полякавши, так і не змогли ці прапори відібрати, а отже система вже «слаба і приречена».

Для мене це було диво і чудо, бо нас буквально напередодні побив київський ОМОН, коли ми, повертались з вечора Дмитра Павличка і розгорнули національні прапори на Хрещатику біля фонтанів, на площі Жовтневої революції.

Того вечора Гія сказав, що коли весь стадіон у Чернівцях встав і заспівав «Ще не вмерла Україна», у нього з’явилось відчуття, ніби давним-давно втратив когось рідного чи просто близького, все життя жив без цієї людини, вже навіть змирився із втратою, і ось в цю мить раптом виявилось, що ця людина жива. Від цієї фрази у вітальні на кілька хвилин навіть змінився настрій і всі примовкли. Бо це було попадання в точку, і в усіх нас було те саме: перше відкриття і відчуття своїх.

До речі, головний емоційний спогад про той вечір і взагалі про ті часи – це саме незатьмареність і щирість цих першовідкриттів. Коли для них не потрібно ніякого маскування чи прикриття, ні іронією, ні скепсисом, ні глазур’ю, нічим взагалі.

Початок 90-х у Львові. Георгій Гонгадзе гордий за своє грузинське коріння. Кинджал дідів
Початок 90-х у Львові. Георгій Гонгадзе гордий за своє грузинське коріння. Кинджал дідів

Найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані

І ось тепер про слова. І їхню ціну і цінність.

Я вже не раз переконувалась, що найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані.

Найчастіше слова і поняття знецінюються, коли їх експлуатують у власних інтересах люди, для яких ці слова – не більше, ніж порожній звук. Неважливо, хто ці люди, політики чи активісти, чи медійники, чи лідери суспільної думки. Іноді ми нівелюємо слова, коли більше і більше підвищуємо градус дискусії, не відчуваючи межі між пафосом і несмаком. Аж доки поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Їх стає тяжко відрізнити від підробки, симулякру. Їх незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною долею іронії.Кризи спочатку проявляються в мові і вже потім в реальному житті

Але навіть не це головне. Я бачу певний зв’язок між знеціненням слів і морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Тобто, ці кризи спочатку проявляються в мові і вже потім в реальному житті обертаються серйозними викликами і катастрофами: обранням на демократичних виборах цинічних людей, для яких країна – лише ресурс, втратою територій, руйнуванням державних інституцій, реалізацією сотнями українських журналістів російських сценаріїв з розколу суспільства й розхитування держави, і багато інших бід.Яскравим прикладом морально-етичної суспільної дискусії була дискусія «какая разніца»

Повернення значення словам, наповнення їх змістом можливе. Але воно відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям. Так ми останні шість років дуже високою ціною повертали значення словам «рідна земля», «гідність», «захисник батьківщини», «народ» і багатьом іншим. Принаймні більша частина суспільства відчула вагомість цих понять.

Яскравим прикладом морально-етичної суспільної дискусії між тими, хто відчуває цінність певних понять, і тими, для кого це далі порожні звуки, була суспільна дискусія «какая разніца», спровокована новорічним зверненням президента. Цікаво, що в своїй промові Зеленський говорив про єдність країни, яка повинна стати національною ідеєю. Але для одних (і для самого Зеленського) ціннісною основою національної ідеї є добре освітлені вулиці і, як писали критики президента, вміст холодильника, а для інших – національні символи.

Георгій Гонгадзе в ложі преси Верховної Ради України
Георгій Гонгадзе в ложі преси Верховної Ради України

Ціна обману і зневіри – «поле крові»

У Лесі Українки є коротка драма «На полі крові». Це переосмислення євангельської історії про Іуду Іскаріота, який зрадив Учителя за 30 срібняків і повісився. Вважається, що це Лесіна відповідь на кілька модних на той час інтерпретацій, які можна назвати сучасним мемом «не все так просто».

Леся Українка (1871–1913)
Леся Українка (1871–1913)

На початку ХХ століття, з’явилося кілька творів, в яких Іуда, так би мовити, піддавався психоаналізу, переосмислювався і подавався вже не як зрадник, а як трагічний персонаж, страждалець і бунтар проти Бога.

Наприклад, Іуда Іскаріот в однойменній повісті сучасника Лесі Українки Леоніда Андрєєва – це не відступник, а страдник, який опинився в безвиході і зраджує Христа з надривної любові, і навіть смерть його на вітрі, на кривому дереві над Єрусалимом – трагічна і прекрасна. Як і останні його слова: «Так встреть же меня ласково, я очень устал, Иисус».

В Лесіній інтерпретації Іуда інший. Він іде за Христом, бо піддається «балаканині про любов» (порожні слова для Іуди, нічого не стоїть за ними, він повівся, але скоро зрозумів, що помилився). А йде він за Христом для того, щоб Царство Боже застати тут і тепер, «порішать проблєми», бо «жебрацьким хлібом жити і вік поневірятись» він не хоче. Врешті бачить, що земного раю з Учителем він не знайде, і зраджує його. Вірніше, продає і каже про це прямо – «дурень той або злочинець, хто дАрма віддає. Хто ж продає, то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить».

Але важливо не це, важливо те, що замість вчинити самогубство, як в євангелістів, Лесін Іуда за 30 срібняків купує поле – Поле крові – і в поті чола обробляє його, працює до нестями, щоб виростити урожай і заробити гроші. Тобто отримати хоч якусь матеріальну компенсацію за свою помилку, за те, що повірив у Христові слова. Витиснути з ситуації все до краплі. Поле крові того, кого він видав на смерть, стає полем для отримання вигоди.

Я часом думаю про цей образ. Думаю, чи можемо ми робити більше, щоб не давати негідникам паразитувати на символічних і буквальних полях крові? Не дати отримувати дивіденди на цих полях, цинічно використовувати «балаканину про любов» і збирати реальні врожаї. Скільки років потрібно суспільству, щоб ставати відпорнішим до такого паразитування? Що суспільство відчуває внаслідок обману? Зневіру і апатію? Отримує досвід? Вивчає урок?

20 років після вбивства Гії Гонгадзе. 5 президентів, 15 генпрокурорів. Вже четвертий президент України обіцяє суспільству розкрити вбивство Гонгадзе, «бере на особистий контроль», називає це «справою честі» (ще одне знецінене слово), і щоразу все обертається безчестям і продовженням цинічного політичного консенсусу – дати спокійно дожити замовнику.

Георгій Гонгадзе (у чорному костюмі) спілкується з президентом України Леонідом Кучмою, 1999 рік
Георгій Гонгадзе (у чорному костюмі) спілкується з президентом України Леонідом Кучмою, 1999 рік

Іноді я розмірковую про те, як би розвивалася країна 20 останні років, якби ця справа була доведена до кінця? Якби ми змогли добитися покарання вищих посадових осіб країни за вбивство журналіста? Якби замовник отримав вирок і називався злочинцем, а не патріархом української політики? Чи були б ми іншим, здоровішим суспільством і іншою державою? Думаю, що так.

А поки нам лишається платити дуже високу і болісну ціну. Сучасним Дон Кіхотам, як Гія, – за правду. Суспільству – за віру в брехню.

Мирослава Барчук – українська журналістка і телеведуча

(Статтю опублікована в рамках інформаційної кампанії #цінаслова, яку реалізовують Премія імені Георгія Ґонґадзе та Львівський Медіафорум)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Мирослава Барчук Народилася  в Києві, виросла в акторській родині, мати – Герой України, народна артистка Ніла Крюкова. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У середині 90-х працювала кореспондентом Радіо Свобода у Північній Америці та перекладачем в Канаді. У 1998–2000 роках працювала на телеканалі «1+1», була редактором та ведучою програм «Сніданок з 1+1» та «Проти ночі». У 2001–2005 роках – редактор журналу Welcome to Ukraine. У 2005–2012 роках пpацювала на «5 каналі» – редактор і ведуча програм «Новий час», «РеАкція». Була серед журналістів, які виступили за створення руху «Стоп – цензурі!» Із 2013 року – ведуча програм Homo Sapiens, «Окрема думка» на каналі ТВі. У 2016–2020 роках – ведуча програми «Вечір з Мирославою Барчук» на телеканалі «Еспресо-ТБ». Із 2020 року ведуча ток-шоу «Зворотний відлік» і авторської програми «Святі та грішні» на «UA: Перший».

Джерело: «Радіо Свобода»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я