У видавництві «Віват» цього серпня виходить книжка Ірини Славінської — української журналістки й радіоведучої, виконавчої продюсерки радіо «Культура», перекладачки з французької мови. «Повітряна й тривожна книжка» — це опис авторкою власного досвіду та реалії міста часів війни. І того, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Один із фрагментів цього твору присвячений радіо й тому, як воно допомагає під час війни й самим радійникам, і слухачам, позбавленим іншого зв’язку чи іншого способу вгамувати переживання. Видавництво запропонувало «Детектору медіа» опублікувати цей уривок, що ми й робимо.
Раніше ми публікували уривок з книжки журналістки, психологині, блогерки з Харкова Анни Гін «Як ти там?».
Праця
Я виросла в родині, де не вміють відпочивати. Ми всі звикли до того, що найкращий відпочинок — це зміна виду діяльності. Якщо втомилася робити уроки — поприбирай, якщо важко прибирати — піди на прогулянку, можна зарахувати за спорт. А ще в нас усіх є щасливе та спільне розуміння читання чи іншого здобуття інформації як корисної праці. Саме тому дитячі спогади наповнені багатьма годинами, проведеними над книжками… хоча й фільмами та комп’ютерними іграми теж. Так само залюбки ми знаходили час на газети, журнали, а чи музику, чи малювання. Щось із цього переліку точно можна віднести до категорії «дозвілля». І цей «спадок» я взяла із собою в самостійне життя. Саме через нього вважаю за хобі написання книжок або переклади з французької. Якщо втомилася після робочого дня, сядь і переклади сторінку тексту. А якщо не тексти, то щось «по роботі», як ми це називаємо вдома. А ще можна ходити на вистави, концерти, виставки чи прем’єри фільмів. Звичайно, тут я описую часи до 2022 року — певно, зайве й нагадувати.
Та є одне місце на Землі, де кордони між працею та дозвіллям, а ще звичайним приватним життям розмиті, — це радіостудія. Важко пояснити, як це працює, проте царина звуків допомагає поринути в найбільш інтимний зі світів, у якому є тільки голос. Співрозмовника, оповідача, новинаря, редактора чи продюсера «у вусі» на підслушці. Співрозмовниці, оповідачки, новинарки, редакторки чи продюсерки. Ніколи не шукала етимології слів «ведучий» або «ведуча», бо тут усе очевидно: це людина, яка веде за собою. І її голос, немов нитка Аріадни, може вивести на світло й надати можливість роззирнутися навколо, відверто про щось поміркувати. Саме тому радіо не терпить поверховості та надмірної легкості — людина перед мікрофоном мусить мати лідерські навички, викликати бажання піти за нею, і голос її має бути таким, щоб йому хотілося вірити. Та й важкості й зайвим нашаруванням тут не місце, бо радіо — це повітряна стихія, як дотепно це визначив Ігор Померанцев, який у своїх текстах дав мені потрібний вокабуляр для розмови про це мистецтво говорити й мовчати. Радіо є простором, де мусять бути лакуни, де суцільний паркан слів недоречний, — тут завжди має бути місце для коротших і довших пауз і непомітних вдихів, якими іноді вдається замаскувати сльози та розчулення. Коли сиджу чи стою перед мікрофоном, я почуваюся вкрай тендітною та крихкою, тому що маю тільки голос. Жоден макіяж або грим тут не врятує. Вдалого ракурсу не обрати, виграшного світла не поставити — тебе просто або слухають, або ні. Люблять або не люблять — це вже інша історія.
До 24 лютого 2022 року я не знала, що ця оголеність голосу може стати обладунками.
Цьому є й суто прагматичне пояснення. У день, коли почалося повномасштабне вторгнення, усі, здається, відчули певну розгубленість — бодай на якусь мить. Нерозуміння, що робити, було одним із найбільших проклять того часу. Люди потребували якоря. Мені пощастило мати свій. Прямий ефір структурує всю реальність навколо. Є сигнали точного часу, що мають прозвучати в 00 секунд кожної години, є незмінні позивні радіостанції. Хай би що відбувалося навколо, цей метроном невпинно цокає та задає ритм і темп. Хай би які емоції вирували, за мить до 00 секунд треба закінчити годину й декілька митей помовчати, щоб почати «чистий аркуш» — нову годину. Радіо — це єдине медіа, що має справу з часом у чистому вигляді, уся наша діяльність тут минає буквально так, як саме життя, без купюр і редагування. Ти не можеш повернутися в минуле, сказане слово не вернеться, не вернеться воно, і так постають величезна відповідальність, але й величезна полегкість, бо ніщо не назавжди, усе минає. Жодне слово, що прозвучало в ефірі наживо, не можна перемотати й виправити. Саме тому кожному ефіру передує час підготовки, тобто все починається раніше, — і це спосіб мандрувати в майбутнє, за якого тільки я та редактори й продюсери знаємо, що може пролунати наступної години, чуємо заздалегідь підготовлені записи, тобто те, що решта людей почує лише згодом. Ми ніби готуємося до того, що станеться потім.
Та ніхто не може бути готовим до майбутніх слів про те, що кілька українських міст зазнали ракетних ударів. Ніхто не може бути готовим до розповіді в прямому ефірі про Бучу або Ізюм. Ніхто не може бути готовим до новини про бомбу, яка знищила Маріупольський драмтеатр і урвала життя тих, хто в ньому ховався. Ніхто не може бути готовим до розмови про розстріляного в Херсоні диригента — його російські окупанти вбили просто у власній квартирі, а працював цей диригент у театрі імені Миколи Куліша — драматурга, якого майже сто років тому теж розстріляли, у Сандармосі. Важко бути готовою до щоденної розмови з репортеркою з Херсонщини, яка навіть у часи окупації починає свої включення незмінними словами привітання з українського Херсона. І поки ти ковтаєш сльози й переводиш дух, уже час промовляти наступне речення. І є невпинний годинник у студії, і перед позначкою в 00 секунд ти мовчиш — щоб заговорити знову, одразу після позивних.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, радіо подарувало мені рятівну рутину. Подарувало незмінні речі: прибуття в студію за декілька годин до початку ефіру, можливість готуватися й навіть думати, хоч як це було складно. Згодом стало зрозуміло, що ця рятівна рутина допомогла й тим, хто живе з іншого боку радіоприймача. Знайомі голоси в навушниках для багатьох людей виявилися рятувальним кругом, коли доводилося лежати на підлозі під обстрілами. Від лютого 2022 року мені та іншим колегам багато писали про це в приватних повідомленнях, змальовуючи дуже схожі досвіди, прожиті в різних українських областях. Писали про звуки радіо, що допомагали усвідомлювати: «Україна тут, усе працює, бо працює радіо». Писали про те, як трималися за довоєнну звичку слухати голоси ведучих. І про те, як у деяких місцях тільки ці звуки приносили новини, якщо окупанти відрізали телемовлення, інтернет і мобільний зв’язок. І про те, що навіть в укритті дарували радість записи поезії, почуті в ефірі Радіо Культура, адже огортали знайомими словами, ніби домашнім пледом.
Працювати у воєнних реаліях виявилося складно, бо виникла низка незвичних обставин. По-перше, повітряні тривоги. Я ніколи не забуду, як намагалася попрощатися й закінчити ефірну годину максимально спокійним голосом, поки в підслушку мені говорили, що почалася повітряна тривога — моя перша не тренувальна тривога — і треба спускатися в укриття. Я відчувала збентеженість, але розуміла, що слухачі й слухачки не мають її почути. Потім ми сиділи в укритті, гість ефіру намагався нас якось розрадити — усе ж таки генерал і трохи більше розуміє, що відбувається навколо. У ту годину я була без зв’язку, бо під землею ще не облаштували інтернет. Тоді лише ширилися чутки, наприклад про те, що в центр міста летить якийсь російський десант, адже тут зосереджено багато важливих будівель. Якоїсь миті я злякалася, що можу стати заручницею, — і враз зрозуміла, чому про деякі ситуації говорять, що краще смерть. З часом ми навчилися оголошувати інформацію про початок і кінець повітряної тривоги в кожній з українських областей. І, звичайно ж, навчилися швидко перебігати зі студії прямого ефіру в таку саму студію в укритті. Сьогодні вся команда переміщується туди з направду блискавичною швидкістю, хоча взимку це робити важче: доводиться нести не лише рюкзак, пляшку води та ноут, але й верхній одяг, про всяк випадок. До речі, пляшку води забувати не можна, бо під час тривалої повітряної тривоги треба запобігти зневодненню, позаяк воно впливає і на настрій, і на відчуття власних сил: без води кудись випаровується впевненість.
Найбільш дивним таким ефіром стала пряма трансляція з Нью-Йорка, з Метрополітен-опера, де того вечора відбувався масштабний «Концерт для України» за участю й українських музикантів. Концерт відкривав Гімн України, і це неймовірно зворушувало. Від гімну на початку програми й до бетховенівської «Оди до радості» у фіналі ми з колегою, разом із яким працювали як ведучі трансляції, були готові до всього. Перед концертом ми з технічною командою опрацювали всі можливі варіанти дій: нормальний ефір зі студії та ефір з укриття. Нічні повітряні тривоги, — а концерт за українським часом почався ближче до півночі, — могли статися будь-якої миті. Ніколи не забуду, як тієї ночі звучав хор «Va, pensiero», у ньому було стільки пристрасті та впевненості в тому, що біди минуть, наші мандрівні думки долетять туди, куди треба, — і ми здобудемо перемогу.
Робота перед мікрофоном дуже фізична, хоча може мати, на перший погляд, статичний вигляд. Мовляв, стулила рота — і робоче місце вже прибране. Кожна робоча зміна триває близько шести годин, хоча в перші дні випадало звучати й удвічі довше, і я дуже вдячна долі за цей досвід. Кожну з годин ти нібито просто сидиш, але насправді перебуваєш у тонусі, аби мати сили, тримаєш спину й голос. Навіщо? Бо головна складність в ефірі воєнного часу — це робота з емоціями, для неї мусиш постійно бути готовою тримати удар. Радіо випадають непрості дні. От, скажімо, триває звичний ефір, аж тут перші новини про великий приліт у Вінниці й загиблих дітей. Іншого дня теж ефір — і водночас повідомлення про те, що знаходять нові й нові катівні на Харківщині. Звісно, план ефіру одразу ж міняється, команда редакторів кидається шукати очевидців, контактує з нашими репортерами на місці подій, залучає до ефіру фахівців, які можуть надати коментарі та пояснення. Тієї ж самої миті всередині себе я відчуваю тільки чорну пустку й ненависть. Бажання кричати. Сльози на очах і в голосі. Траплялися дні, коли я перетворювалася на автомат, який ставить потрібні запитання та озвучує новини, які людям важливо почути саме тепер. А потім, уже вдома, сповзала по стіночці чи падала на диван і якийсь час не ворушилася. Наприклад, так було того дня, коли багато разів на годину ми повторювали інформацію про початок евакуації цивільних із Маріуполя — тоді в місті не було жодного іншого джерела інформації, тільки радіо. Поки читаєш оголошення про час і місце збору, у голосі звучить надія та страх за життя тих людей. Аж тут — новина про те, що першу евакуацію зірвав російський обстріл. Як про це говорити? Як цієї миті звучати? У такі дні найважче було не кричати, не волати, не плакати на повний голос. Мій особистий вибір — зовнішня трансляція спокою та надії, тому що можливість чути та знати новини дає можливість приймати більш обґрунтовані рішення. Веселощі точно не були доречними, проте трохи світла в голосі ще нікому не завадило. Як і звучання металу в розмовах про майбутній міжнародний трибунал, який покарає російських воєнних злочинців.
У день, коли я пишу цей текст, знову відбулася ракетна атака з російського боку. Більшість ракет збила українська ППО, проте щось таки впало на об’єкти енергосистеми й житлові будинки та спричинило загибель дорослих і дітей. Поки все це триває, сидимо в бункері. Колеги працюють в ефірі, у мене ж — звичний продюсерський день: саме почалися перемовини про партнерство з важливою виставкою про Григорія Сковороду, чий музей у Сковородинівці теж зруйнували російські ракети. Ми зайняли одну з підземних студій, говоримо про майбутнє. І я думаю, що ця розмова про тексти українського філософа та світло свободи, яке в них відбивається, є найкращою відповіддю на все навколо.
Праця — моє джерело сили, бодай тому, що дає змогу думати про те, що буде післязавтра. Мріяти.
Якось у Парижі подруга сказала, що в захваті від того, як ми працюємо в часи війни. Я кивала й мовчала, думаючи, що в цьому немає нічого героїчного — це просто звичайні робочі дні. У радіостудії небезпек світу ніби не існує — є тільки мікрофон, годинник і сигнали точного часу.
Фото: фейсбук-сторінка Ірини Славінської/Суспільне
