“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
ПОЕЗІЯ ВОЄННОГО ЧАСУ ПИСЬМЕННИКІВ – ЧЛЕНІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НСПУ
Степан БАБІЙ
***
Війна у моєму серці
Триває денно і ночно.
Без бронежилета, без берців
Беззахисне слово виношу.
Встає воно голе і босе
В озброювану колону
І хлопцям в бою підносе
Патрони для оборони.
І як для буржуйки дрова –
Зігріти намерзлі душі,
Виношу із серця слово
Для витязів невмирущих.
Юрій БЕРЕЗА
***
Я зустрів сьогодні журавля,
У червневий день війни нової.
Він зі мною довго розмовляв
Як добра і висі мужній воїн.
Слухав птаха й мовчки сумував,
Розглядав ходу його дивацьку.
Між лілей, немов серед забав,
Він шукав мою любов юнацьку…
Борис БОРОВЕЦЬ
ГУРТУЙМОСЯ!
Нащо Ти, Боже, розуму позбавив
Стерв’ятника
з кремлівського гнізда?
Чого йому бракує: трупів? слави?
І хто йому за все оте воздасть?
За сльози матерів,
дочасно посивілих,
За юних вдів невимовну печаль,
За їхніх діточок осиротілих,
Що над батьківськими
могилами ячать?
Гуртуймося супроти супостата,
Попри усі обиди немалі.
Щоб, як писав Пророк:
були і син і мати,
І ми були на цій святій землі!
Петро ВЕЛЕСИК
СУСІД
Дарувала нам доля пройдоху-сусіда:
Все привласнив собі – навіть наше ім’я.
І на захист не візьмеш історії в свідки –
Її теж супостат під себе підім’яв.
Крадькома переписував у ночі темнощі
До останньої літери. Як терпіло перо?!
Із брехні тої вийшло – він один всюдисущий:
І його – і Луганськ, і Донбас…
і Дніпро…
Геть усе – із якого не глянути боку…
Та однак, якщо вникнути в закутки вен,
Парадокс наяву, бо ж удмурт косоокий –
Аж ніяк не слов’янин, як і інші
з племен –
Ті ж мансійці і ханти, усякі буряти…
Ну хіба ж в них коріння слов’янське і зміст?
Тож завзято взялися нас від нас ,,визволяти”,
Бо по суті своїй, ця орда – терорист.
Лідія ГОЛЬОНКО
***
Тікав від війни! І ні сором, ні біль не спинили.
Весь світ заслонив і заплутав гордині удав.
Ти навіть не чув, як за тебе вітри голосили,
Ти навіть не бачив, як Бог тобі руку подав.
Ти просто не знаєш про те, що у тебе є крила!
Не трать на пусті перегони свій Зоряний Час.
Де Бог там Надія, там Віра і Правда, і Сила!
Де Бог – все можливо! А Бог є у кожному з нас!
Буває і так, що найкращі злітають у небо.
Коли до Майдану вривається вітер негод.
Боронимо землю свою, нам чужої не треба
Тому й не здолати катам український народ!
Тримаймося разом! Не даймо зламатися крилам!
Вогонь Перемоги і Віри в серцях не погас!
Вставаймо за Волю! Бо з нами і Правда, і Сила!
Де Бог – все можливо! А Бог є у кожному з нас!
Наталія ДЕМЕДЮК
ВОСКРЕСНЕМ
Розбуди мене.
Скажи – війни немає,
То край неба так
Світанок догорає,
Не ракети в небі –
Просто свище вітер…
Чи ж багато треба?
Слово в кілька літер…
Мир. Свобода. Воля.
Незалежність. Слава.
Хто не знав донині –
Україна славна!
Червона калина
Квітне білим цвітом.
Темряву здолаєм
Разом з цілим світом!
Розбуди раненько,
Рано на світанку, –
Із новин: палають
Знов ворожі танки…
І бажання разом
Загадаєм щиро –
Щоб військовим нашим
Сонечко світило,
Щоб війна скінчилась,
Згинула з росою,
Щоб усі живими
Повернулись з бою,
І щоб на світлинах
Усміхались діти,
Бо свята для того,
Щоб життю радіти…
Розбуди мене.
Багато ще роботи.
Різні є фронти
І їх тримати доти,
Доки звільним дім наш.
Лід ворожий скресне.
Вистоїм. Здолаєм.
Виборем. Воскреснем.
Неоніла ДИБ’ЯК
БАХМУТ
Так, їх Петро не питає, чи грішні.
Грошей за труд свій не просить Харон.
Брама розчинена навстіж горішня.
Смерть без лімітів і без заборон
Вершить обряд.
У жаскій вогневерті,
Мов у горнилі, – і сила, і лють…
Скільки їх рушило з битви – в безсмертя!
Хлопці відважно ідуть… та ідуть…
Ми ще їм лічимо роки і миті,
Ще окликають любов’ю уста…
Не озовуться…
Лиш птаха в зеніті…
Й маки цвітуть в посивілих житах.
Котиться тяжко сльоза на повіку.
Сяде на покуть печаль-самота.
Скрипне надломлено вічність, як віко.
Шлях перехреститься тінню хреста.
З пекла земного – в сади солов’їні
Воїнів кличе Едем, блага вість.
Йдуть і вітаються: «Слава Вкраїні!»
«Хлопці, вам слава!» – Господь відповість.
Олександр ІРВАНЕЦЬ
МИ УСЕ ЗДОЛАЄМО!
З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?
Микола КАЩУК
БРАТИ
Тут реставрацією зараз і не пахне,
З кремля фашизмом засмерділо.
Через діагноз раку кліка чахне –
Розклалось трупом КеДеБешне тіло.
А де ж насправді ті тепер «брати»,
Що так колись «любили Україну»?
Кремлівська зграя затулила їм роти,
Вже закладають під сусіда міну.
Ні, волю не візьме страшна рутина,
Моїй країні не властивий страх,
Уся в борні волелюбива Україна
З жовто-блакитним прапором в руках.
Наталія КИРИЧЕНКО
УКРАЇНСЬКИМ СИНАМ
Мені від серця крається шматок,
Коли у дім приходить похоронка…
Й історії такий страшний виток,
І в скронях торохтить овеча тронка
Мій сину… Синочку!!! Чекай, облиш!!!
В далекий край нестримно лебедіти!
Густий повстанцями заварено куліш –
ВКРАЇНУ Й МАТІР ревно боронити…
На небі зоряний тримає Ківш
ОТЕЦЬ НЕБЕСНИЙ….
Щедро наливає…
І зрадник, як завжди, встромляє ніж
У спину тих, хто щит йому тримає!
Вікторія КЛИМЕНТОВСЬКА
Василю Чепурному
(Чернігів)
Ось уже півроку, як війна широка:
Зширу захопила і загнала вглиб.
Треба сподіватись лиш на те високе,
Що в собі відкрили б –
І перемогли б.
Зважившись віддати те, що найдорожче,
Рахувати дати і губити дні.
Я ще так нездатна, я вже так не хочу –
Тільки ж не питають звичаї війни.
Я за тих молюся, хто стоїть на чатах,
Я вже й не боюся за своє життя.
І збагнути мусим: це лише початок.
І ступити в русло, та й без вороття…
Олександра КОМІСАРОВА
***
У темряві без води та зв’язку,
коли починають відкривати вогонь із усіх можливих градів
я заплющую очі й уявляю як збираю суниці з бабусею в рідному Дермані,
де бере початок ріка, що впадає в Прип’ять,
де народився Самчук та Марія.
Згадую, як біжу до збіжжя, щоб впіймати промінчики
та попрощатись із ними до завтра,
як співаю колискову колоссю, що ось-ось наллються золотом
і згадую, як дорогою одягнулась в пурпурових чубчиків.
Земле, тобі примусово стирають радощі поколінь,
хустками закриваючи вікна, щоб ти не бачила
як в садку, де росли тюльпани – залишки від снарядів.
З росою разом з тобою відбиваю атаки,
я рахую краплі, що опадають
на твою постіль.
Обійми нас твоєю ковдрою вічнозелених сосен,
на зламі епох народжених.
Моя любов пахне чорноземом.
Анна ЛИМИЧ
***
Пахне вишнями і дощем…
і такою глибокою осінню!
Що захочеться щастя ще
всупереч тому, що просимо.
Всупереч холоду та війні,
всупереч розуму і свідомості.
Як же хочеться ще мені
бути променем в невідомості.
Розчинитися в сні і в дні,
в небі просто заради іншого!
Щоб ти, доле, дала мені
землю сіяти нашу віршами…
Пахне вишнями. Час такий.
Не зірвати коралі смішно бо.
Тихо скапує сік з руки
у траву і відерце віршами…
У молитві за день без сирен
ще милуюся зіркою стиглою.
Десь в окопи нехай війне
легко вишнею, сумом-стигмою,
миром, радістю і дощем
почуттів і любові грішної…
Як же хочеться ще і ще
благодатної сили всевишньої!
Світлана ЛУЦКОВА
ГЛАДІОЛУСИ
Що то липень шепоче в розпуці достиглому колосу?
Очі липня солоні, рука його тепла й важка.
По вцілілих садках він засвічує сам гладіолуси:
За Степана – блакитний, а той, золотий, – за Сашка.
Цей, багряний – за Гриця, біляві – за Віктора й Віточку.
Скільки свіч-гладіолусів землю оплачуть мою!..
Відлітає у небо невинне розстріляне літечко,
Що собою окопи закрило в нерівнім бою.
Я у Бога питаю, не вірячи власному голосу,
Як наосліп ділити брехню і приховану суть.
Він мовчав і мовчить, поливає в раю гладіолуси –
Так, війною поламані, душі безгрішні цвітуть.
Він мовчав і мовчить, а земля моя стогне і крається.
Очі липня солоні, рука його тепла й важка…
Буде смерть ворогам! Навіть квіти воюють у краї цім:
За Степана – блакитна, а ще – золота – за Сашка…
ВАЛЕНТИНА ЛЮЛІЧ
ПОЛЕГЛИМ
Ішли. Однин за одним йшли.
Однин за одного стояли.
І дикі, дикі спориші
Дорогу болем простеляли.
Земля багряна і сира
Приймала всіх в обійми вічні.
Слізьми ревучого Дніпра
Сповнялись материнські вічі.
Час зупинявся ув імлі,
Стогнала німота осіння.
Війна лишала нас в землі,
Не знаючи, що ми – насіння…
Василь ЛЯЩУК
***
Комусь буває гірше, ніж тобі…
Щоб мати спокій, часом треба зброї.
Сини Вітчизни сміло йдуть у бій,
За волю гинуть Соколи, Герої.
Бракує миру нинішній добі.
Сусід найкращу землю перекроїв.
Комусь буває гірше, ніж тобі.
Щоб мати спокій, часом треба зброї.
Нас кинув світ в самотності глибокій
З підтримкою якоюсь далебі…
Бог порятує вірних в боротьбі.
Моя країно, матимемо спокій!
Комусь буває гірше, ніж тобі…
Юрій МАТВІЙЧУК
УКРАЇНЦЕМ…
Серед лісів заквітчених і трав,
серед полів достиглої пшениці,
кобзар у нашу мову закохав…
Я гордий тим, що звуся українцем!
Синьо-жовтий височіє стяг
у тій країні де я народився,
закоханий у мову тут зростав…
Я гордий тим, що звуся українцем!
І голос мами ніжно тут звучить
у колискових з мрійного дитинства,
над світом пісня мамина летить…
Я гордий тим, що звуся українцем!
Батьківські лунають тут слова,
мов мудрості бездонної криниця,
на все життя я їх запам›ятав…
Я гордий тим, що звуся українцем!
Незгоди й війни всі переживем,
допоки в полі сіється пшениця…
І слава й воля наша не помре!
Я гордий тим, що звуся українцем!
Світлана МЕЙТА
***
Дике слово «війна»
Обважніло і зрейдало простір,
Рідну землю прошило
Брудними, як сажа канатами:
Там – ракета хмільна,
Там – убивчий затаєний постріл,
Там – розгул канонад,
Наче каменепад поміж градами…
Скільки крові й біди
від колишнього брата, а нЕдруга!
Скільки сліз просолило
Родючі і тихі чорнОземи!
Але правда – за нами –
Не за чорними й дикими нетрями
Тих, хто хоче нам зла
І загруз між брехнею й погрозами.
Може ми й не святі,
Але й не жовтенята й не ленінці,
Та і не піонери, що ватру
Всесвітню роздмухують.
З нами – Бог! З нами – честь,
А обвітрену крапку в полеміці
Ставить Він, а не ті,
Хто мудрує й керує розрухою.
З нами – Бог! З нами – честь!
А за нами – земля у пожарищах…
І по нас оці кулі –
по наших святинях – сокирами.
Ми умієм чекати,
умієм любити, «товарищі»…
І Вітчизну, і Бога,
І ми – переможемо. Віримо!
Віра МЕЛЬНИКОВА
ДОБРІ ЛЮДИ, НЕБО ЗАТУЛІТЬ!
Господи! Врятуй і збережи!
Божа Матір, прошу: «Захисти!»
Україна потерпає у війні,
Мужньо б’ються з ворогом сини.
Люди світу! Чуєте? Гримить!
Це не грім. Це знову смерть летить!
А внизу – лікарні, дитсадки,
Школи і маленькі діточки!
Лине до спільноти голос наш –
Допомоги просимо у вас:
«Посприяйте! Небо затуліть!
І життя ви наші збережіть!»
Ворог не зупиниться на нас:
Він малює плани повсякчас,
Цей збирач земель крокує вшир,
Мріє запровадить «Руський мир»
У далеких і чужих краях
Хоче встановить імперський стяг!
Люди волі! Проти вражих стріл
Затуліть над нами небосхил!
Не прогавте час, зробіть добро,
Шанс ще є перемогти це зло!
Ірина МОСТЕПАН (МЕЛЬНИК)
ЛЮБА
Вчора заповнила бланк
з відмовою спускатися у бомбосховище (чи зерносховище).
Тут сигнали сирен долинають із двох районів.
Сьогодні третя «тривога». Лежимо. Стисніть нам голови: цих гудків –тонни …
– Ходімо, – бере за руку чергова медсестра, пригортає, голубить.
Усі звиваються, кривляться, бо не вірять у підвал, але сунуться, бо вірять мамі Любі –
її син охороняв чугуївський міст, зараз розміновує Рудий ліс.
Розсідаються жінки під вентилями трубопроводів, кранами,
на зелених совєтських ковдрах, ніби вчительки з географії,
притиснувши до себе глобуси, тримають животи – царські корони.
Важкі, ніби вагітні корови, навколо Люби, немов біля водойми.
Розглядають одна в одної пігментні плями, набряклі ноги, як колоди,
на футболках круги мокрі, ніби молочні дукати,
стогнуть, пхикають, закушують губи, ховають катетери, обсмикують халати.
Мама Люба вдихає цвіль, а видихає цвіт, червоногарячих усміхнених півнів –
говорить так, не помічаючи нас, ніби говорить із сином.
– Дитинко, вийдеш зі щитом у руках із ржавого журного лісу,
будуть тебе проводжати звуки сирен, так звучать нині трембіти, я тебе кличу.
Озирнешся довкола, а тут закладене велике і світле місто,
тут дозволено маленьким у бою не вмирати, уяви, яке тут військо!
І ще щось гуде про молочні та медові ріки.
А серце – в сльозах, хоч візьми і вирви.
І хотілось би похитнутись у вірі,
але її любов, ніби дах, вершить дім без права на вирву.
Андрій ПЕРМЯКОВ
ТАНГО
А Танька вивчала танго.
Спочатку таємно, спонтанно –
Так стала невдовзі Танька
Гламурною леді-танго.
І в темпі паркетних уроків
Кутів дворових котангенс
Чітко міряла кроками,
Щоб вийшов правильно танець.
Їй снився смаглявий ідальго,
Що мчав на дикім мустангу…
Тож Танька привчала до танго
Місцевих засранців ватагу.
«Завжди ви спотикаєтесь,
Уявіть собі – Буенос-Айрес!»
Та з грацією орангутангів
Втікали вони на фільм «Джанго».
Хлопчина сусідський Данька
Дражнив її «танго-манго»,
Але крокував танго Таньки,
Терпів її, як тиранку.
Війна зупинила їх в танці
У лютому сні у серпанку…
Між мінами, як у танго,
Кроки рахує Данька.
Бійці, незалежно від рангів,
Тримають свій стрій та фланги,
Й сміливо побіг в атаку
Юнак з позивним дивним «Танго».
За рідні мирні світанки,
За землю свою і за Таньку…
Зробив крок під кулі на танки…
І танго,
її танго,
танцює Янгол.
Любов ПШЕНИЧНА
МАМИНА МОЛИТВА
Янгол сидів на краєчку окопу,
Де ні на мить не стихала битва.
Ткалася пряжа з високого стропу –
Мамина світла і чиста молитва.
Поруч – двигтіло, гуло і свистіло,
Небо мішалось не раз із землею.
В стінки окопу втискалося тіло,
В друзки і бризки засохлого глею.
Навіть жаби завмирали в мулі,
Де говорили гармати і «гради»…
Та обминали солдата кулі
І розривались в повітрі снаряди.
І майоріли побідні стяги…
Раптом – те слово… Чорніше од сажі…
І прилетів невсипущий агел.
І перерізав промінчики пряжі…
Лідія РИБЕНКО
УКРАЇНСЬКИЙ ПОТЯГ
Я міг би й швидше, адже поспішаю,
Але занадто довгий нині я,
До того ж навантажений до краю,
Аж гнеться піді мною колія.
А колія – рулетка то російська:
Ракета вцілить, а чи пронесе…
Я бачив їх чимало, навіть зблизька,
Та путь собі торую попри все.
Бо там, на фронті, хлопцям треба захист,
І я на схід рву свої жили аж,
Навстріч летить мій побратим на захід,
Що з пекла вихопив живий вантаж.
Ми – потяги, нитки ми, що єднаєм
Наш український край в часи смутні.
І денно й нощно всі ми вишиваєм
На залізничнім нашім полотні.
Іван СИДОРЧИК
БУЧАНСЬКИЙ КІТ
Рвонуло так, що розвернуло хату;
Знесло стіну й ще комин десь літа.
На стежці обгорілий котик плакав –
Сльозились очі в бідного кота,
Що поруч все ще чатував на мишку,
Тягнувсь до всіх і не чекав біди;
Сердега, прагнув від життя лиш тиші,
Та, схоже, та вже зникла назавжди.
А поруч страшно догоряла хата,
Де він «в ногах» господаря сидів;
Не відали, що хтось їх «визволяти»
Припхається на танках аж сюди…
Ніна СМИК
ЧАЄЧКА
Тобі розповім я байку. Колись над морем цим
Літав орел та вихвалявся злетом цим:
– Ось я – такий великий, сильний! А ти хто? –
питає чаєчку маленьку.
Вона знітилась і заспівала. І все навколо завирувало,
Заграло заревом веселих звуків.
На мить завмерло все і ніби поніміло…
Ця ніжна пташка заперечила хижаку.
«Ну все…», – схилили голови усі навколо…
Та каркнув тут орел, посипалось каміння. І стало темно.
Море враз замовкло. І хвиля зникла у безодню.
Та піднялася хмара, що раптом злетіла,
заквилила чи-то завила, –
то чайки плакали за сестрою,
яка притишено співала далі…
Орел переможно закрив очиці перепочити.
А даремно, бо сталося Чудо!
Піднявся спів такої сили: «Ще не вмерла Україна»,
Що вийшла з берегів вода,
І море зашуміло разом із Дніпром.
І чаєчки з усіх країн злетілись і заспівали
чи-то голосили… І змили орлине гніздо,
що високо трималося на дубі.
І піднялись у небо із води, і скресла крига серед зими.
І хвиля піднялася з зруйнованого дна
Й омила порох над землею.
Пора прийшла писати вірші…
хвалити кожну хвилю тут!
І миє, й змиває дорогенька Печаль людську,
Печаль людську… А чаєчки не плачуть, а співають.
Тетяна СОБЕЦЬКА
УКРАЇНО, МОЯ УКРАЇНО
Україно, моя Україно!
Розквітають діброви й гаї.
Україно моя тополина,
Ти любов й сподівання мої.
Краю мій, краю мій дорогий!
Золотисті лани неозорі
В світлі сонячних днів і надій,
У хлібів розхвильоване море.
Я стрічати світанки люблю
У квітучих садах солов’їних.
Розтривожила душу мою
Дорога в моїм серці, Вкраїно!
В цілім світі, в цілім світі,
Краще неньки не знайти.
Край багатий і привітний,
Нам тебе всім берегти.
Перед Богом стаю на коліна
І молюсь за майбутнє твоє.
Україно, моя Україно!
Мати Божа тебе збереже!
Лада СТЕП
ТИ ПОЛЮБИЛА СВОЇ СЛЬОЗИ
Де я? Десь є. Послухай днину:
Дні чорні мукою печуть.
У завтра йду, у самотину.
Смутні думки таки женуть.
Іди в слова! Там пломеніють
Вогні щоночі і щодня.
Ряди ще пуп’яхів міліють…
Здається, що вмираю й я.
У пеклі. Там. Разом із тими,
Над ким злетілися круки –
Червоне марево загину.
Де зводять обеліск віки.
Де світом будяться знамена,
Бо захлинувся світ від зла.
Летить душа чиясь спасенна,
Де вічне спалено дотла.
Іди у сльози, сестро, мати!
Схились на спогад і поплач.
..З самого дна вже сліз виймати
Стомилась, долею навскач.
Ти полюбила свої сльози.
Тобі розрадою вони.
У самоті, в сніги-морози
У дні війни – одні вони.
Де ті невидимі тварюки,
Що долі вкрали й розп’яли?
Де та кістлява чорна сука?
Ходи! Накрили вже столи!
Накрито стіл. І у господі
Священна палиться свіча.
Кричи. Бо вили ще відтоді,
Як дух сталився згаряча.
Чи згаряча, а чи з гарячки
Бредеш мостами попід круч…
Світ – вічний мучень! Навкарачки!
Де сил нема повзти. Не муч.
Не мучте вже, священні грози!
Я духом Господу служу!
Скликаю віче аж Узвозом.
І жар свій свято стережу.
Горю. Хоч всюдно все загасло.
Одні жаби і кажани
Мерзотно нишпорять під гаслом
Й ховають зло в геном вини.
Безсмертне те, що закладалось
Ще в першовіки Сіячем.
Хоч доста нам пітьми дісталось,
Та в світ крокуєм з кумачем!
Хоч зодягнулася в тернину
Моя земля і свище кров,
Любімо землю до загину.
Бо світ спасе лише любов!
Тата РІВНА / Tata Rivna
***
Сиво в очах…
Від світлин, від усвідомлення,
від поезії-болю…
їх було –
один мільйон
чотириста сім тисяч
шістсот сорок одне життя
а стало на п’ятдесят дев’ять менше
якраз на Василя
сива мати кричала як чаєчка
над руїнами дому та тілом сина
сиві діти розламані наче лего
з-під завалів гукали маму і тата
сиве небо благало господа про відплату
сиві люди у куряві уламків життя
стояли
притискаючи до грудей
термоси з чаєм та залишки віри в Бога
сивою душам померлим сьогодні була дорога
до сивого раю –
засипаного попелом убитих війною душ
сивим дві тисячі двадцять третій
січень
зайшов у новітню історію українського світу
який ще вранці виспівував «Щедрика» сіяв жито пшеницю
усяку пашницю
варив святкове та – вмів радіти
попри тягнучку війни і сморід російського зла
на яке не заткнути носа така його сила
і цих п’ятдесят дев’ять душ теж –
вірили співали варили раділи
і спить окупантське дитя і насниться йому
такий же маленький дітвак з того дому, з Побєди
і скаже: «мій прадід колись воював за Дніпро,
мій батько та брат мій воюють тепер за Дніпро! –
за віщо ж воюють твої зпорохнявілі дєди?!»
а відповідь є – і вона їхнє вічне тавро
ми знаєм мотиви та наміри нашого ката
у код генетичний ракетою слово «Дніпро» –
нам вписано спуском, гашеткою слову «відплата»
їх було –
один мільйон
чотириста сім тисяч
шістсот сорок одне життя
а стало на п’ятдесят дев’ять менше
якраз на Василя
«Готуйсь ! Батарея! Триста тридцять три!»
єдине, що може сказати людське створіння цієї Землі
у бік росії…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
