Про людяність
Він поспішав із дому до своїх,
Бо знав: його чекають побратими.
Не повертатися назад не міг,
(Хоч міг – таки, були на те причини!)
Та все ж пішов. Зібрав нехитрий скарб
(Смаколиків дружина зготувала).
Дорога та – повернення назад,
Часу і грошей добрих вартувала…
І ось вокзал. Снує усюди люд,
Спішить кудись у надважливих справах.
Нагадувало усе отой абсурд,
Коли ворожий наступ проривали.
Нарешті сів. Квиток? Водій сказав,
Що розберуться потім:”Спи, дружище!”
І він заплющив очі, подрімав,
Дорога ж до своїх була неблизька.
Якісь зупинки, шум…а ув очах
Стояла мати, діти і дружина.
Вони завжди приходили у снах,
А тут ще тільки- но вертав з гостини.
Ось і столиця. Далі на Бахмут
Вела дорога хлопця із Волині.
Хтось за плече торкнув. Почув, що звуть…
А ще ж розрахуватись треба нині.
Водій подав рюкзак. Розправив стан.
Потисли мовчки руки на прощання.
– Та зачекайте, я забув і сам,
Це скільки винен за дорогу вам я?
Поглянув в очі вже старий водій:
– Та ні, це ми всі винні тобі, брате!
Не треба грОшей…повертайсь живий!
Дай, Боже, сили ворога здолати!
Я – тил
Я – тил. Я підставляю дужі плечі
Бахмуту, Соледару, Ірпеню…
Втираю сльози зляканій малечі,
Кордон зі свого боку бороню.
Стою на кухні: смажу, випікаю,
Тушкую, і закручую, й солю,
Сітки плету. Пою гарячим чаєм,
Хто землю за свій дім обрав мою.
Я шию. Я не сплю. Я з лікарями
У госпіталь поранених везу.
Доначу. Вчу дітей. Молюсь у храмі.
В’яжу шкарпетки хлопцям ЗееСУ.
Втомилася? О ні! Сестра і мати,
Я рани витру Харкову й Дніпру.
І нас таких нікому не здолати –
В кулак народу міць усю зберу!
Вірю
Вже каштани хизуються знову своїми свічками,
Одягла білу сукню акація, як на парад.
Зшило літо для поля вуаль неймовірно яскравий,
Усміхнувся до сонця чубатий, мов парубок, сад.
Вже у кублах стають на крило молоденькі лелеки,
А зозуля рахує літа, незважаючи на…
Отакої краси більш немає ніде на планеті,
Та вбиває безжально усе ця триклята війна.
І рубцями на тілі землі всеубивчі ракети,
Попіл струшує з плеч таємницями сповнений ліс.
Захисти, милий Боже! Не дай Україну роздерти.
Бачиш сам, скільки горя загарбник жорстокий приніс.
Та мій край зацвіте калиново- бузковим намистом,
І простелить дорогу в майбутнє п’янкий зорепад.
Іще буде , я вірю, у нас переможна Пречиста
Й усміхнеться від щастя,чубатий, мов парубок, сад.
Мій біль вітри роздмухали по полю
Мій біль вітри роздмухали по полю,
Згубилися у травах всі жалі,
Та сильна я! Сталеву маю волю
І крізь віки устану із колін!
Дощами впали сльози розставання,
Вогнем у серці горе запекло.
Та я живу. Хоч, може, і на грані.
Минуле слід свій ставить на чоло.
Покрили тіло виразки і струпи,
Уплівся в коси дим бомбардувань.
Не знищена! Зростуть колись онуки –
Віддам усю любов їм без вагань!
А зараз меч тримаю над собою,
Європу прикриваю від війни.
Бо сильна! Бо сталеву маю волю!
Бо в мене кращі доньки і сини!
3.6.5
І кожен нерв,натягнутий струною,
Вже 3.6.5. напружено бринить.
І лютий, перемелений війною,
Снує із болю і страждання нить.
І якось так надривно плаче вітер,
Зірвавши білу сукню із дахів.
І ліхтарі здригаються без світла,
Ковтають хмари зойки літаків.
І ранами покрилися окопи,
Приблуда лютий викрав цінний час.
Вже 3.6.5. ми кров’ю землю кропим.
Та ,слава Богу, не здолати нас!
А світу, здається, байдуже
А світу, здається, байдуже:
Чужі умирають діти.
Клейнодами честі райдужно
Не їхні могили вкриті .
Не їхні міста здригаються
У снах від виття сирени –
І в горя уже нема лиця,
Упали в траву катрени…
У чорній пов’язці, зболена,
Втирає сльозу невинну
Згорьована та нездОлана
Кохана моя Україна!
