Олександра Матвійчук та Олена Шевченко – українські правозхисниці, про яких цього року говорити у всьому світі. Суспільне Культура розповідає історію пʼяти українок, які виступали за права людини у 1960-1980-ті роки, викриваючи жорстокість радянської влади та її репресій.
Цих жінок обʼєднувала участь у дисидентстві, Українській Гельсінській групі – правозахисній організації, яка наполягала на виконання владою Гельсінських угод, зокрема стати на захист прав людини та основних свобод, а також сильна громадянська позиція, вимога справедливості та нескореність.
Надія Світлична
Надія Світлична. Колаж Суспільне Культура
Надія Світлична – українська філологиня, правозахисниця та дисидентка. За свою активну діяльність у самвидавному процесі була увʼязнена на чотири роки, за цей час їй дозволили побачитись із сином Яремою всього три рази.
КДБ переслідувало і її старшого брата – письменника Івана Світличного. Та в глобальному сенсі це було переслідування насамперед опозиційних ідей, найменшого опору, наміру відкритися зовнішньому світові, викрити вади соціалістичної системи та злочини радянської влади. Після чотирьох років увʼязнення Світлична все одно не стає вільною: їй не дозволили повернутися до Києва, де вона жила та діяла до арешту. Практично до самого від’їзду до США в 1978 році вона перебувала під наглядом і постійно переслідуваною: їй не надавали прописку, погрожували увʼязненням за дармоїдство.
“Я зацікавилася самвидавською літературою, зокрема тими питаннями, що стосувалися політичних арештів у нашій країні; ось уже майже шість років я плачу за цей інтерес не лише власним здоров’ям, а й здоров’ям свого маленького сина», – говорила вона.
Спочатку була еміграція до Італії, а згодом до США. Там вона продовжувала займатися питаннями прав людини, що порушувалися радянською владою. Надія Світлична стала членкинею Закордонного представництва Української Гельсінської групи, де активно вела свою правозахисну діяльність.
У своїй праці до Української громадської групи сприяння імплементації Гельсінських угод Світлична каже, що все ж вдячна радянській владі й органам КДБ, що її вчиняють, за те, що вона змогла самостійно переконатися та прожити цей досвід руйнування життів за несення нової ідеї, адже вона позбавилася від баласту ілюзій.
Ніна Строката-Караванська
Ніна Строката-Караванська. Колаж Суспільне Культура
«Якщо швидко не втрутитися, ви можете перетворитися з учасників опору на співучасників насильства», – говорила Ніна Строката-Караванська. Видатна науковиця у сфері мікробіології, була арештована у 1970-х роках через участь чоловіка в проукраїнському русі.
9 місяців у спецвʼязниці, 35 місяців в концентраційному таборі, 20 протестів голодуванням, довгострокове обмеження волі без виїзду з російського міста, численні захворювання, відсутність належного лікування та «заліковування» в психіатричних лікарнях. Усі ці радянські репресії-санкції ринули на Ніну Строкату-Караванську за її «політичну» діяльність. Сама вона була науковицею, талановитою дослідницею мікробіології світового масштабу. Її чоловік, учасник українського національно-визвольного руху, був двічі позбавлений волі. Строката, звісно, відмовилася визнавати його правопорушником, через це й сама стала правопорушницею для радянської влади. Їй інкримінували антирадянську агітацію, поширення та читання самвидаву і збирання коштів для допомоги політв’язням. Та навіть своїм арештом Ніні вдалося зробити внесок у правозахисний рух – задля захисту її прав Ігор Калинець та В’ячеслав Чорновіл створили першу відкриту правозахисну організацію в Україні – Громадський комітет захисту Строкатої. Також на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом.
Попри жорстокі умови та покарання Строката продовжувала боротися за права політичних в’язнів, за права людини, за елементарну гуманність. І після свого звільнення не зупинила боротьбу за права людини: спочатку стала співзасновницею Української Гельсінської групи, брала активну участь у дискусіях щодо нової конституції Радянського Союзу (1977).
Дозволу на повернення в Україну вона так і не отримала, тому емігрувала з чоловіком після його звільнення до США. Там уже вона стала членкинею Закордонного представництва Української Гельсінської Групи: писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в’язням та їхнім сім’ям, провадила громадську роботу, надсилала низки петицій до різних міжнародних гуманітарних організацій щодо незаконних дискримінації та увʼязнень. Зокрема намагалася вплинути й на долю Надії Світличної, позбавленої волі.
Оксана Мешко
Оксана Мешко. Колаж Суспільне Культура
Оксана Мешко – правозахисниця, яку так боялося КДБ, що навіть у 76 років відправило на шість місяців суворого режиму та п’ять років заслання.
Репресована правозахисниця, членкиня та засновниця, а згодом керівниця Української Гельсінської групи, авторка самвидаву. Уся її родина пройшла горнило нищення українського народу радянською владою. Та й сама Оксана Мешко неодноразово зустрічалася із жорстокістю влади, проте не зламалася під її тиском. Спочатку її невиправдано обвинувачували у замаху на Хрущова, за що присудили 10 років виправних робіт. Опісля КДБ почало переслідувати її сина Олексу. У 1972 році з новою хвилею репресій проти дисидентів Олексу заарештували. І це стало поштовхом до потужної діяльності Мешко як правозахисниці: вона писала публічні звернення, правозахисну публіцистику, ходила інстанціями, піддавалася численним обшукам, залякуванням. Це вже був голос не просто матері на захист сина — це була відкрита боротьба за права людини, виступ проти цілої системи, відкрита протидія їй. Апелювала Мешко створенням Української Гельсінської групи, де була співзасновницею, згодом – ледве не єдиним її діяльним членом, бо інші члени були якщо не під арештом, то під наглядом.
«Підписання Радянським Союзом Гельсінських угод не сприяло демократизації країни, а, навпаки, призвело до ще більшої тоталізації її національних і соціальних інститутів», — зауважувала вона.
Її нескореність намагалися придушити спочатку «заліковуванням» у психлікарні протягом 75 днів, а потім присудили 6 місяців увʼязнення та 5 років заслання. Та марно: після відбуття покарання Мешко на запрошення української діаспори поїхала до Австралії, де в австралійському парламенті виступила з інформацією про репресії, придушення інакодумства в Україні, взяла участь у роботі Всесвітнього Конгресу Вільних Українців у США. Це був новий прорив українського національного питання у світову пресу та міжнародну політику.
За рік Оксана Мешко повернулася в Україну, де її діяльність була так потрібна напередодні творення нашої незалежності: вона стала членом Координаційної Ради Української Гельсінської Спілки, відкривала Установчий з’їзд УГС, де на її основі була створена Українська Республіканська партія. Оксана Мешко виступила з ініціативою продовжити гельсінський правозахисний рух і була його рушійною силою. Мешко навіть брала участь у Революції на граніті.
Стефанія Шабатура
Стефанія Шабатура. Колаж Суспільне Культура
Стефанія Шабатура провела 5 років у концентраційному таборі, 3 роки заслання та понад 200 спалених робіт за непокірність та відмову зректися свого мистецького покликання, або іншими словами – «антирадянську діяльність».
Вона говорила: «Завтра вони кинуть у вогонь не тільки роботи, а й самого митця».
До свого увʼязнення Стефанія була членкинею Української Гельсінської групи, співавторкою листів і звернень до міжнародних і радянських організацій, брала активну участь у протестних акціях в’язнів, а також художницею в текстильній промисловості. Усі її рисунки, екслібриси продовжували знищувати та конфісковувати, навіть коли Стефанія вийшла на волю, їх піддавали спаленню у вогні.
Попри це Стефанія Шабатура писала численні листи зі скаргами, протестувала проти всіляких репресій, проти фашистських методів у радянських концентраційних центрах, проти брехні та лицемірства, проти ненависті та шовінізму, проти підлості, насильства та проти порушень найелементарніших прав людини.
Світлана Кириченко
Світлана Кириченко. Колаж Суспільне Культура
«У душі кожного з нас волає його вкрадене у нас право на особисте життя і життя національне; нам не потрібно шукати його в старих брошурах», – вважала дисидентка та філологиня Світлана Кириченко. Вона була учасницею українського правозахисного руху, дружиною Юрія Бадзя, автора неопублікованої монографії «Право на життя», знищеної КДБ. Сам Юрій Бадзьо був засуджений на дванадцять років позбавлення волі за незакінчений рукопис, за аналіз теорії й практики радянського соціалізму, проведений із позицій наукової соціалістичної ідеї. «Особлива небезпека», можливо, полягала в тому, що саме з цих позицій міф про СРСР починає розплутуватися.
Світлана Кириченко намагалася відстояти права свого чоловіка: неодноразово приходила на судові засідання, зверталася до міжнародної спільноти, зокрема до Міжнародної асоціації юристів, з описом порушеної проти Бадзя справи.
Під час судового розгляду справи Бадзя суд також визнав Світлану Кириченко причетною до дослідницької діяльності її чоловіка.
Її діяльність у самвидаві, намагання зберегти твори української літератури від вподобаного радянською владою тотального знищення, відмова у свідченні на судовому процесі проти поета Василя Стуса остаточно винесли вирок Світлані Кириченко: три місяці виправних робіт.
Та після її звільнення КДБ понад три роки переслідувало сімʼю Світлани. І зупинити це вдалося радикальним шляхом – правозахисниця звернулася до генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова та оголосила голодування без терміну, яке тривало два тижні. Світлана Кириченко передала на Захід «Відкритий лист» із біографією свого чоловіка, викладом його трактату «Право жити», а сама була авторкою книги спогадів про репресії 1970-х років «Люди не зі страху» і спогадів про Василя Стуса «Птах піднебесний». Після повернення чоловіка зі заслання брала активну участь у процесах національного відродження, зокрема в роботі Демократичної партії України.
Прокоментуєте?
