У видавництві «Темпора» вийшла дебютна книжка Олексія Вишника «Приазовська савана» як данина рідному авторові Запоріжжю. Розширюючи географію сучасної української літератури, письменник пише про особливості наших 2000-х, не романтизуючи недалеке минуле, але вдало передаючи його атмосферу.
Якщо з вами теж колись траплялись розбиті дороги, аромат розпеченого літнім сонцем степу, солоне Азовське море, яке, здається, легше пройти пішки, ніж проплисти, чи ви просто поділяєте авторську думку про те, що міста й місця нашого дитинства від нас нікуди не діваються, скористайтесь можливістю здійснити подорож до Приазовської савани.
Книжка Олексія Вишника — це роман-дорослішання про ті стрімкі зміни, що можуть відбутися у свідомості молодої людини, готової розпочати власне доросле життя. Йдеться про пошук власної точки зору, визначення напрямку життєвого руху, а у випадку цього твору — ще й про вибір національної ідентичності.
Отже, Запоріжжя початку 2000-х років. Розквіт дикого капіталізму, нові партії зі старими обличчями, перші впевнені кроки виходу з пострадянської бідності, промислове місце, схоже на великий заіржавілий корабель, що от-от потоне у морі нового часу… У цій атмосфері легко бути бандитом, набагато складніше — пересічною людиною.
У звичайній родині з мамою Лорою, яка навчилась виживати в умовах перманентних проблем, тихою і доброю бабусею та дідом-алкоголіком й виріс Кирило. Свого тата Гришу хлопець не бачив років із п’ять, але постійно чув розповіді про його нікчемність.
Ніби абстрагуючись від страждань дорослих, у дитинстві Кирило створював свій уявний світ, у якому навіть пошуки п’яного діда легендарно-страшними місцями Запоріжжя здавалися не так пригодою, як якимось напівчарівним дійством. Ховаючись від сірого сьогодення, хлопець складатиме власні історії про майбутнє та археологів, які знаходитимуть на Південному Сході України артефакти давньої цивілізації. Колись мудрі леви, що мешкали на цій території до пришестя людей, навчили їх «ніколи й нікому не поступатися землею і принципами».
Як це часто буває, дорослішання настає раптово. Для Кирила — із випуском зі школи та смертю діда. Тепер для своєї матері він стає єдиним чоловіком, який зміг втриматись біля неї. Нічогенький тягар, що зобов’язує до покори, тобто вступу до того вишу й на ту спеціальність, які обере родителька.
Та поки триває пекуче літо промислового Півдня, що вирізняється «отруйним, ледь прозорим повітрям у місті та ароматами сухого Приазовського різнотрав’я, що розносилися степовими суховіями по околицях», у хлопця є можливість подумати про вічне… Ой, ні. Це ж книжка про 2000-і! Тому — заробити на передвиборчій агітації.
На цьому місці роману знайомимось із тіткою Ніною — впізнаваним типажем людини зі зв’язками, прихильниці славного радянського минулого, організаторки партійних штабів і підтасувальниці виборів. Кирило береться роздавати агітки, навіть не замислюючись, на кого працює і до чого закликає.
Аж раптом ледь не привидом з минулого перед хлопцем виникає образ батька. Озиваються старі татові «бізнес-партнери», звісно, із погрозами. Вони шукають Гришу, бо той заборгував солідні гроші. Щоб попередити батька, Кирило вирішує його знайти. Цей шлях стане для хлопця своєрідною ініціацією, переходом з несвідомого нащадка пострадянських травм і марень до українця. Зустріч батька із сином важко буде назвати теплою, але вона відбудеться, запустивши зміни у хлопцеві й щось зворушивши в іншому, вже дорослому чоловікові.
Символічно, що батько подарує Кирилу саморобну книжку віршів Василя Стуса з «Листами до сина». Автор «Приазовської савани» взагалі доволі щедро наповнює твір образами, що перегукуються з різними частинами сюжету, залишає ниточки, що ведуть від історій, вигаданих Кирилом, до основної оповіді. За допомогою цього утворюється цікаве полотно тексту, де є місце не лише лінійності.
Несподівано для себе до того ізольований власною уявою та родиною Кирило зустрічає молодь, що його зачаровує. Він проводить час на Азовському морі з майбутніми студентами, які мріють про Київ, не криючись, повідомляють про плани стати акторами, музикантами чи журналістами. З ними хлопець не боїться бути собою, все глибше аналізуючи те, що відбувалось у його родині.
Врешті Кирило повертається до міста, до роботи на виборах. Його втягують у фальсифікації та що найгірше — знову з’являються бандити, які ладні вбити хлопця. Але життя Кирила рятує фантастичний випадок, що ніби зійшов зі сторінок не написаних ним історій про могутніх левів…
Книжка Олексія Вишника — це історія про великі зміни, що «завжди починаються з маленького двору». Є в ній трохи суму, який зазвичай відчуваємо, коли йдеться про часи дитинства, де попри родинні та інші негаразди завжди залишається місце для чогось світлого і доброго, що вже ніколи не повториться. Є й трохи болісне передчуття змін, до яких головному герою «Приазовської савани» ще слід дорости, прочитавши книжки, подаровані батьком. Чого роману не вистачає, так це глибшого психологізму й більш детального пропрацювання характерів другорядних героїв, які в автора дуже яскраві.
Та головне — Олексію Вишнику вдалося передати атмосферу початку 2000-х, коли розгублені повсякчасними змінами люди, ще як слід не пристосовані до життя в незалежній країні, з різним рівнем успіху намагалися забути про «величезний зоопарк під назвою Радянський Союз».
Анастасія Герасимова
Матеріал створено за підтримки ПЕН Україна
