Книжка «Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі» літературознавиці Олени Галети вийшла друком у 2023 році. У праці авторка аналізує, зокрема, твори Лесі Українки, Богдана-Ігоря Антонича, Софії Яблонської.
В етері на Радіо Культура вона розповіла про літературу, що буває надзвичайно чутливою, і твори, що набувають актуальності знов і знов.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Олена Галета. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура
Насамперед вітаємо вас із виходом книги «Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі». Як можна розповідати історію української літератури, не просто «нанизуючи» імена, епохи, стилі й напрями, а щоб розповідати певний сюжет та певну історію, яка була б зрозумілою і зовнішнім споживачам, і нам тут і тепер?
Історія літератури починається десь дуже далеко від нас. Потім прямує в напрямі до сучасності й не завжди з нею зустрічається. Починати міркувати про літературу потрібно з питання про наше «ми», про те, ким ми є. Література допомагає нам знаходити ці відповіді. Ми рухаємося від нашого тут і тепер, особливо коли нам треба своїми зусиллями визначати наше сьогодення. І це дає нам змогу перечитувати інакше наше минуле.
Одна з ваших спеціалізацій – культурна антропологія. Ви — одна з дослідниць, які відкривають антропологічну перспективу для українських гуманітаріїв. Що таке антропологічна перспектива?
На початку 2000 року мені справді довелося з’ясовувати для себе та інших, що таке антропологія. В радянській освіті антропології та культурної антропології як дисципліни не існувало. І коли на базі Львівського університету відбувалося переосмислення та дієве перетворення гуманітарної освіти, в той час починала діяти програма зі створення 2-річних магістерських студій соціології та культурології. Нині ці терміни вже нікого не дивують, тоді ж були абсолютно новими.
Я прийшла з ідеєю розповісти майбутнім студентам про літературу, а мене попросили підготувати курс із культурної антропології. Я майже не мала з ким про це в Україні поговорити. Але через пів року роботи я зрозуміла, що моя мета не в тому, аби підготувати фахових антропологів, а в тому, щоб пояснювати, показувати, відкривати для студентів особливий погляд на культуру. Пояснювати, що культура – це про розмаїття, яке ми осягаємо в єдності. Культура – це про те, як ми, такі різні, можемо бути разом. Як ми можемо знаходити порозуміння. Це те, що я називаю антропологічною перспективою.
Коли ж ми говоримо про літературну антропологію, ми запитуємо себе, чому література є невіддільною частиною не просто людської культури, а нашого людського буття. Розумію, що це звучить дещо пафосно, але в природі людини закладена здатність уявляти і розповідати історії. Це те, що ми можемо назвати літературою.
Література має дуже особливу природу, тому що для нас література – це індивідуальна творчість. Ми цінуємо те, що конкретний твір вирізняє. Це не наслідування, це щось унікальне. Але література не існує без читачів. Через читання цей індивідуальний досвід стає нашим спільним досвідом. Тобто культура і література стають нашим спільним набутком. І літературна антропологія оповідає нам, як працює література, створюючи наш спільний досвід. А досвід – це не лише знання, це цінності. Це те, що робить нас нами.
Ця книга почала народжуватися 2014 року. Першою була написана частина, присвячена поезії Майдану. Це був той момент, коли я як літературознавиця зрозуміла: цього недостатньо, щоб використовувати традиційні інструменти аналізу і сказати щось суттєве про цю поезію. Треба було змінити погляд на те, що для нас є література. Цей досвід дозволив мені потім дивитися на подібні передані моменти не лише в історичному, а в культурному плані, в наші історії XX століття. І так виростала книга, так з’являлися нові сюжети. А до друку цю книгу я надіслала 24 лютого 2022 року. Остаточне її обговорення як видавничого проєкту відбулося за два дні до того. Для мене ця історія також про те, що література є надзвичайно чутливою. Вона через окремих авторів показує нам певні речі, які набудуть для нас загальної актуальності навіть трішки згодом.
Одна з героїнь вашої книги – Леся Українка. До її ювілею у 2021 році багато говорили, вибудовували багато концепцій, і це було для нас важливо. Ваш сюжет не є центральним: ви не пишете про «Лісову пісню» чи «Кассандру». Ви пишете про її малі драми. Про що важливе говорить Леся Українка в малих драмах?
Література – річ глибока. За її допомогою укладається наш спільний словник порозуміння. Це наше поле порозуміння, це ніби тканина, яка об’єднує спільноту. Але мене, окрім цього, цікавили речі глибші. Ті речі, які досі залишалися невидимими. Говорячи тривалий час про українську літературу, ми часто потрапляємо в пастку, коли беремо готові уявлення про те, якою вона повинна бути. Ми розуміємо, що в деяких питаннях ми не гірші, ми розуміли, чого і де нам бракує. Але я ставила питання інакше: що у нас є такого, чим ми можемо теж здивувати? Мене цікавили зміни в спільноті, які призводили до такого струсу в літературі, коли з’являються абсолютно несподівані форми. І вони свідчать про глибину цих змін. Загалом у моїй книзі п’ять сюжетів, і кожен з них — про нетипові тексти або твори у ситуації, коли всі чекали великого роману.
А щодо власне Лесі Українки, то в її малих драмах практично нічого не відбувається: ситуація на початку і в кінці однакова. Це її ранні драми, серед яких «На руїнах», «Вавилонський полон», написані за мотивами біблійної історії. Також це її пізні драми, або швидше драматичний етюд «На полі крові» – теж біблійна історія Юди, який вже продав Христа, і це його останні години життя.
Випадок Лесі Українки – єдиний із п’яти випадків, про які я пишу, коли не було серед критиків і читачів цього прямого очікування роману. Не було, тому що великий європейський роман тільки народжувався. Його тільки починають писати Пруст, Кафка і Джойс.
Пруст починає друкувати свій величезний роман «У пошуках втраченого часу» в 1913 році. Йому довелося пройти кілька видавництв, бо йому відмовляли кілька разів. Ніхто не готовий був до такого письма, яке перестає оповідати нам історії, де читач просто пасивно проживає певні пригоди. Воно вже не просто не розважає, воно не дозволяє нам комфортно вжитися в ці тексти. Вони спонукають читача поводитися якось інакше, ставати дієвим, переживати дискомфорт у тексті. Вони ламають звичну конструкцію часу і простору, ламають розуміння, хто автор, а хто читач. В 1914–1915 роках Кафка пише перший роман «Процес», який за життя взагалі не друкує. Він сам не впевнений, чи варто роман друкувати. Книга вийде лише після смерті автора і всупереч його заповіту. Джойс починає писати «Улісс» — роман, який потрапляє в топ світової класики, коли Леся Українка вже йде з життя. Тому до самої Лесі Українки не могло бути очікування роману.
Новий модерністичний роман, який принесе абсолютно новий досвід, вже приходить, але Леся Українка йде з літератури як авторка драматичних творів. Однак те, що вона робить своїми малими драмами – це той творчий дискомфорт, який спонукає українського читача змінити свій статус, змінити спосіб своєї присутності у світі. Леся Українка крок за кроком спонукає нас ухвалювати рішення щодо тих проблем, які вона ставить перед нами на рівні сюжету.
Олена Гусейнова. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура
Це доволі модерністська романна стратегія, про яку варто пам’ятати як про частину історії української літератури?
Це та велика справа, яку робить модерністський роман. Але не лише він. Я хотіла показати, що в українській літературі є тексти, які не стали романами, але вони не менш цікаві, ніж написані романи. Я не заперечую, що в українській літературі є чудові романи, але ми маємо також ще щось, що суттєво доповнить нашу романну історію. Роман – не єдиний спосіб висловити важливі речі.
Але ви підкреслюєте, що у великого роману менше шансів народитися в культурі, яка переживає боротьбу за власне існування. Всі наші трагічні реалії ускладнюють появу великого роману?
Безперечно, написати роман – це як побудувати велику будівлю. Вона потребує спільного публічного простору, інвестицій тощо. Література існує в суспільстві, яке повинно мати спільноту, державу, освітню систему тощо. Бо роман потрібно не лише написати, його треба вміти прочитати. І через систему освіти ми набуваємо певного читацького досвіду.
Наступні герої вашої книги – Богдан-Ігор Антонич та Софія Яблонська. Ці герої дуже близькі і в часі, і в просторі. У них справді було багато спільних знайомих. І вони теоретично могли би бути навіть знайомими…
Працюючи з архівами, я не знайшла прямих свідчень про те, що вони десь перетиналися і бодай якось реагували одне на одного. Можливо, я ще знайду такі свідчення. Антонич приїжджає до Львова вже як студент. Яблонська підліткою покидає Україну під час Першої світової війни. Наприкінці 1920-х років вона виїжджає до Парижа, згодом багато подорожує. Вона буває час від часу у Львові, але коло, з яким вона спілкується – це насамперед коло жіночих журналів. Це історія про те, що люди, які можуть бути поруч, не завжди встигають відкрити для себе одне одного.
І про Яблонську, і про Антонича ви говорите як про покоління, «обірване на півслові». Ці два сюжети – незавершений роман Антонича та оповіді про подорожі Яблонської – як вписуються в антропологічну перспективу української літератури?
Це 20-ліття між світовими війнами надзвичайно плідне для української літератури. Але я не можу сказати, що хоч хтось з авторів мав змогу сказати все, що хотів. Це стосується не лише Антонича, а й Яблонської. Дві війни – це величезні виклики. Вона починала писати як мандрівниця, а завершувала як вигнанка. Так змінювалися історичні обставини. Ми маємо понад 100 сторінок рукопису роману Антонича. Але він незавершений, він не може бути прочитаний як цілісна історія. Ми не маємо роману, а лише чернетку. Немає розв’язки, ми не знаємо, куди прийде сюжет. Ми можемо говорити не про роман, а про прозове письмо автора. Вочевидь не в сюжеті потрібно шукати основну інтригу, закладену автором. У своєму письмі Антонич ставить питання – ким є людина? У своєму творі він нарощує силу переживання аж до моменту сильного афекту. І цим він подає ще один досвід. Не закінчивши подієвого сюжету, Антонич розповів нам надзвичайно цікаву історію про людину. Він дав ще один тип модерної особистості. Він показує нам людину як істоту чуйну. Цей текст може бути цікавим для колективного читання. Читаючи його, ми розуміємо, скільки всього було зроблено в культурі, навіть якщо вона не набула вигляду завершених текстів.
Щодо Яблонської, забігаючи наперед, скажу, що їй буде присвячена окрема програма. Згадаймо останній розділ – про те, що сталося з українською літературою доби Незалежності. Чи вдалося тим, хто творив у цю добу літературу, створити спільноту? І що це означало для того «ми», про яке ми говорили на початку розмови?
Я надзвичайно вдячна Тетяні Терен за проєкт «RECвізити». Це 30 розмов з українськими письменниками. Це дуже важливе видання, і воно мене зачепило тим, що сама Тетяна Терен говорить, що ці тексти потрібно читати як роман. Ці розмови, безумовно, про літературу, але в дуже живому вимірі. Ці 30 розповідей створюють дуже цікаву картину. Українська література часто переймається проблемою канону. Але, створюючи непорушний канон, ми ніби спізнюємося у часі. Для того щоб працювати з каноном, його змінювати, треба, щоб він був. І ця книжка робить цікаву річ. Замість того щоб давати певний припис, цей проєкт показує нам спільноту в процесі, як вона постійно формує для себе культурний центр тяжіння. Ці 30 розмов – це той простір голосів, де видно, що канон – це не припис. Це не список обов’язкової літератури. Це результат наших постійних зусиль та зацікавлень. І він залежить від нашого вибору. Це картина, яка показує нам живу спільноту. Спільноту, яка творить. Творить канон, який нині набуває нового значення.
Олена Гусейнова
