Тією звісткою, подумки чи таки вголос, прохопиться і міський, і сільський житель. Цей зустріне їх, а той – лише поглядом проведе, поки не зникнуть у небі, пролітаючи ген над містом. Тут вони – хіба в камені, як у Львові на Вірменській в рельєфах Гаврила Красуцького, що на кам’яниці «Пір року» (за мотивами Вергілієвих «Георгік»): один, над вікнами найвищого поверху, «звістує весну» (nuntiat ver), інший, напроти, – «повертає зиму» (reducit hiemem). У камені чи в дереві: десь на передмісті – прикріплена до верхнього балкончика жердина, на якій – забавковий лелека (справжній ніколи не зів’є гнізда в місті: він, якщо латиною, – «ruris amator», любитель села)…
Втім… «Quid agam?.. quo me vertam?.. De memoria mea excessit, ubi parentes parvuli habitarent…» – Що тут робити?.. До кого вдатись?.. Випало мені з пам’яті, де мешкають батьки цього малятка… – розгублений бузьок із запеленаним дитинчам у дзьобі серед міських «висоток» на одній з телеантен (рисунок у польському самовчителі латини). Справді: «Природу хоч вилами проганяй, а вона – повертатиметься» (Горацій). Навіть – в образі дерев’яного лелеки.
Бузьки прилетіли!.. А з ними, як ті перелітні птахи, – спогади. То світлі, сонячно-білі, то тужливі, з темною міткою на крилі… «Ось уже скроні мої лебедине наслідують пір’я, / Старість, де волос темнів, білим уже повела», – це Овідій, кого приніс бузьок 20 березня 43 р. до н. е. (нашого Кобзаря, Овідієвого побратима, якийсь із тих птахів, поспішаючи, ніс у дарунок Україні, коли весна йно бралася рум’янцем)… Чорно-білі, наче справді лелечі, барви писаних на вигнанні «Скорботних елегій»…
«Ípsa sibí plaudát crepitánte cicónia róstro» (сам собі дзьобом лунким калатає-плеще лелека) – ще в Римі з усмішкою ділився своїм спостереженням автор «Метаморфоз». Та як тут не аплодувати собі?.. Як не пишатися дивовижною майстерністю?.. Ні тобі гвіздка, ні мотузочка, ні клею, а яке гніздо – й вітрові знести не під силу!.. Та що там про знаряддя?.. Один лише дзьоб, а хай сховаються й «золоті руки»!.. Що ж до «аплодисментів», то такі вони лункі, такі чисті, що впору й піснею назвати (іменник «ciconia» – лелека, бузько, бусол – пов’язаний з «cano», співаю)…
І знову та клята, лише людині властива ненаситність, гріховна жага догоджати забаганкам шлунка. Забаганкам, які сама ж вона і придумує, й примножує до нескінченності: довідуємося від Горація-сатирика, що претор Семпроній Руф полюбляв м’ясо лелечат, які не те що на крило, а й на ноги ще не пробували ставати (згадаймо, теж зі слів Горація, і про паштети… із солов’їних язичків)… Ще жахливішим видасться те святотатство, коли серед епітетів, якими античні наділяли лелеку (біла, граціозна, струнконога, гостинна), знайдемо й такий, найшанобливіший: ciconia – благочесна, побожна (pia), а ще – сповнена материнської любові (pietaticultrix)…
Ciconia ámbulat – бузьок спацерує… Ciconia ambulábat – бузьок спацерував… Голос дзвінкий, чистий, лункий… Не для авдиторії – звучати б йому просто неба, десь там, де свіжа зелень лугів, де спацерує собі той білий птах із чорною міткою на крилах. Жабка для нього – смаколик (видно, як ту смакоту він ликає – проковтує)… Ciconia ambulat… Ciconia ambulábat… – вривається у ті весняні видива дзвінка латина.
Це – голос Юрія Федоровича Мушака, латиніста, грециста, легенди Франкового університету. Від санскриту чи гебрейської – й до німецького чи українського діалекту переходити йому легше, аніж піаністу пробігати пальцями чорно-білою клавіатурою… Мови для нього – музичні інструменти, живі голоси: мовив слово – і, рупором приклавши долоню до вуха, наслухає, чи не схибив на якусь половинку ноти, ще й стопою притупує, акцентує (приспівує), понижуючи й підвищуючи голос, латинські слова: Cicónia ámbulat… Cicónia ambulábat…
Довідуємося, що від такого приємного латинського дієслова «ambulare» (проходжуватись, іти на прóхід) залишилась лише «амбулаторія», тобто лікарський заклад, куди хворі приходять, а не перебувають там; що галицьке «спацер» (прóхід, прогулянка), як і «спацерувати», – від латинського «spatium» (англ. «space», нім. «spazieren», звідси й спацерувати). І вже ми, десять студентів-«класиків» (усі селюхи), – думками на зеленому роздоллі, де то тут то там ще зблискує позостала від снігів вода… Довідуємося, що «ciconia», бузьок (як і жаба, жабка – rana, ránula) у римлян – жіночого роду.
Відтоді образ бузька у нас наче двоївся: один, український (галицький) бузьок по-господарськи, повагом обходить наші луги, а на італійських – пані Сiconia; спацерує собі, тонконога, у високих червоних панчохах… Та як би там не було, а ми – вже на селі (кожен – на своєму, кожен і свого бузька бачить), а з нами і Юрій Федорович, уродженець давнього, що й у назві вчувається, бойківського села Брязá (нині Козаківка). Певно, й він, озираючи родинні підгірські краєвиди, наслухáв шум невтримного у своїй жазі простору й руху стрімкого потоку, від якого й пішла назва села – Брязá…
Бузьки при-летіли. Якийсь час будуть вони при своїх гніздах. Будуть, поки щось загадкове, якийсь голос, що в кожного єства від народження, при-роджений, не велить їм: пора від-літати. І вони, послушні при-роді, – відлітатимуть… За них, за все, що живе, що росте, розвивається, що спрямоване у майбутнє, за все це – сказали стоїки: «Наш несхитний намір – іти за природою як за провідницею» (природа, natura*, для них – бог: «Бог побіч тебе, з тобою, в тобі» – Сенека)…
Батьківська хата на селі… стодола… старе гніздо на ній… яскрава, ще прохолодна блакить березневого неба… Бузьки прилетіли!..
___________________
*Лат. nascor (natus sum, nasci) – народжуватись. Звідси іменник «natura», де суфікс «-ur» вказує на спрямований у майбутнє рух, на роз-гортання, роз-вій, роз-виток («e-volutio»; «e-vólvere» – роз-гортати); подібно й іменник «при-рода» – те, що в русі, при-рості, при-множенні, що роз-гортається, роз-вивається.
