Нарис з природи
Ольги Кобилянської
Буковиньскі Карпати.
Гора біля гори, стоять рядом в нїмій величі, одягнені в смерекові лїси.
Ріжно сформовані, вганяють ся під небеса, стоять так нерухомо тисячі лїт; кепкують собі з кождої зміни, що перед їх очима відбуває ся, роскошують ся у власній красї, сьвідомі своєї довічної тривкости…
Богато пасем гір Кімполюнґского повіта є ще вкриті пралїсами. Темно-синьою зеленю миготять з далечини, а оглядані з сусїдних вершин, здають ся в сиваво-синїх мраках недоступними.
В околицї Рускої Молдавицї зійшли ся два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина , яка їх дїлила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хиба лиш для бутного потока. Де та долина ширшала, або ставала ще вузшою, де губилась цїлком, не знав нїхто докладно. Не було тут видко нїякої дороги, нїякої стежки, нїякого найменьшого слїду людського житя. Долина тягнула ся закрутами, розпираючи гори, і бережена на право і на лїво залїсненими вершинами, губила ся враз з весело біжучим потоком поміж стїнами гір, що неначе їй на перекір десь не десь майже дотикали ся себе.
Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала роскіш у веґетациї, краса в барвах фльори, а на горах таке богатство зелени, що якось аж пригноблювало чоловіка.
Зелено-брунатний, високий по колїна мох буяв нїколи нетиканий, лагідними филями у мокравій землї пралїса. З него — ненадто густо — виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але котрих красу і обєм годї було змалювати. Їх пишні корони пестили ся з облаками і зносили над собою лиш сяєва сонця.
Десь не десь лежали на земли дерева-великани, підриті і поборені віком, або і розколені громом. Спочиваючи в траві, були зверхи оброслі мохом, а в серединї порожні і порохнаві. Біля них буяла молода деревина, в долинї широкогалуза, а в горі струнка, і повна молодечої гнучкости. Сьпів птахів — рідко чути.
За те частїйше голосний в тишинї, немов церковній, виразно чутний шелест і тріск, немов ломанє зсохлого гиля і майже завсїгди сумовитий, далеко сягаючий шум…
Рідко, щоб коли вітер піднимав галузє. Ледви щоб при найсильнїйшім вихрі хитались корони.
Здавалось, що шум прибував десь з далекої площини, ловив ся в галузю, розходив ся важким зітханєм по лїсї і боров ся з густим гилєм знов о вихід на простір.
Коли свист льокомотиви розтяв по раз перший воздух схованої між гірскими стїнами долини, прошибло щось столїтні дерева на горах немов блискавиця.
З льокомотивою появилась горстка людий. Они ледви важились ступити через недоступний беріг пралїса в єго глубінь.
Тут і не виглядало буденно.
Навкруги панувала незвичайна тишина.
Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з попуканої кори дерев твердла на воздусї і напоювала єго своїм запахом. Високий мох не давав легко ходити. Корінє дерев, грубе немов рамена, виринало гадюкою з моху тверде і упряме, сплетене одно в друге, тягнулось дивачними перстенями в глубінь лїса, котра сповита в зелену темінь дишіла неприязностю.
Один з прибувших вдарив жслїзним топірцем по старій смерецї, на котрої пни росли гриби мов великі ластівячі гнїзда.
Она здрігнула ся. Від коли жила, не чула ще на собі топора. Удар той розляг ся по цїлім лїсї, і всї дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожиданя, розіслала ся, і почуло ся звільна і виразно сказане слово: зрубати!
Неначе церквою пробігло лїсом: „зрубати“! „Зрубати“ задзвенїло недалеко і заразом в тій самій хвилї в найдальшій далечинї. Оно відзивало ся немов проснувші поклики, оживило цїлий лїс і розбігалось тревожно по всїх єго кутах, не завмираючи..
„Зрубати!“ Оно перейшло в шемранє. З того повстав стрівожений шепіт, зітханя, врештї підняв ся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух як шум моря, що аж ставало лячно, збив ся аж під хмари, а на остатку зашуміла буря.
Небо затьмило ся грізно-чорною барвою, а відтак почала ся она, гірска буря.
Тяжкі краплї дощу стали падати.
Зразу поодинокі і такі тяжкі, що листки під їх вагою задрожали і зашелестїли: відтак густїйші, а врештї скісними течіями.
Блискавицї летїли в смереки, розколювали без милосердя найкрасші пнї, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, неначе-б хотїв їх присилувати, виступити зовсїм із свого непохитного супокою. Здавалось, що горами котились великаньскі кулї, викликувані від часу до часу золотисто миготячими блискавицями…
Відтак утихло і дощ падав без упину. Голосно і хлипаючи падав він.
. . . . . . . .
В лїсї стемнїло.
Нерухомо, з здержаним віддихом стояли старі дерева, прислухуючись сїй появі, а тимчасом молоді похитували ся з легка неустанно. З кущів, що росли на краю лїса, капали пильно величезні краплї дощу в мох, а розігравший ся потік в долинї метав ся брудно-незграбними филями но каміню в перед, голосно пінячись, і пориваючи все з собою; цьвіти, пструги, сухе гилє, тут і там зірвані куснї землї — мчав ся в зовсїм не гамованій, безумній, доси нїколи не виданій розпуцї.
. . . . . .
Одного хмарного поранку почала ся битва. В вузкій долинї збудованою желїзною дорогою, котрої шини немов срібні змиї вили ся кокетливо около потока, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.
Ворожий сик, прошибаючий, проникливий свист оповістив єго приїзд.
Недалеко кінця тої желїзної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні перстенї диму в гору.
Привіз ворога.
Він висїв.
З грубим обличєм, в подертій, замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої працї майже нефоремно великими руками: узброєний лискучими топорами, тяжкими желїзними ланьцухами — сам собою зовсїм поганий на вид — такий прибув він.
Один орел, що сидїв недалеко на стрімкій скалї і приглядав ся тому всему з наїженим пірєм, розмахнув нараз широко своїми крильми, вдарив ними уражено і люто, і збив ся в гору.
Кружав довго, немов глубоко зворушений, над тою околицею, відтак спустив ся блискавкою, як би на наглий внутрішний приказ, в скіснім напрямі в долину, задержав ся тут на хвилину, підняв ся опісля наново в гору, сим разом вже цїлком повільним летом і зник в сивих хмарах, мов на віки пропав….. Несказаний сум розіслав ся горами, якийсь передсмертний настрій.
Все ждало: дерева не кивали ся. Найстарші стояли уоружені в гордість і недоступність і не вірили, щоб який напад був можливий. Атже стояли тут тілько років — цїлі столїтя! бачили, як богато умирало і виростало, прожили чи одну весну, одну зиму; бачили так часто всхід сонця, прекрасного золотом сияючого сонця, в котрого жарко-червонім сьвітлї ранком купали ся, а вечером оно їх благословило; опирали ся чи одному вихрови, а тепер мали би полягти иньшою смертию, нїж їх предки, що повалились самі від старости або від блискавиць?
Сьмішно!…
Але они не хотїли кивнутись: не хотїли навіть найлекший шумом показати своє зчудованє! Лише молоді… Коли-б лиш молоді не хитали ся так легко!
Почав ся напад.
З диким криком „гурра“ почали єго наємники. Они вдерли ся з котячою зручностию на першу гору; один хотїв другого випередити, неначе-б се мало бути геройській вчинком на цїле житє, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралїса. Та ба! они натрафили на опір. Обманчивий, брунатно-зелений мох піддавав ся під їх грабіжливими руками і они ховзали ся в долину. Кремениста земля роздроблювалась під їх ногами і они ранили собі руки, хапаючись чого небудь, щоб не рунути в низ. З вириваного при коріни вогкого моху вилїзали уникаючі сьвітла гидкі комахи і розбігали ся їм по руках.
Коли розохочені до борби, кинули ся на якесь спорохнавіле дерево на землї, щоб єго скотити в безодню і їм удало ся єго лиш легко заколебати, — вивинуло ся з-під него сполошене гадє і розсичало ся на них. Деяких наємників, що мали лиш легке обувє, покусали.
Колючі кущі дикої рожі, котрої галузє вибуяло великими різками луковато, сплетені з другими корчами і нерозривними блющами, повоями і тернєм, стояли мов непроходимі стїни. Буйна ясно-зелена папороть розкинула ся вахляровато в своїй роскішній красї вширш і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показували ся на сьвіт і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галузє від себе, що дальший хід був майже неможливий. Они кололи в лице, рвали волосє, і чіпали ся ворожо одежі.
Нефоремні горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сїти, котрі укладали ся немилим серпанком на очи, а муравлиска, збудовані з сухої червонявої чатини соснової, піднимали ся з землї гладкими горбками, і нога зсувалась по них немов по склянних баньках.
Але они пхали ся силоміць вперед.
Глубоко в лїсї і де вже земля розстелювала ся рівниною — заблисло против них з темнозеленого тла лїса щось блискуче. Оно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанковато довгий блїдо-сивий мох майже до землї, буйними круглолистими багонними рослинами, і широкою тростиною.
Се було морске око.
Неначе зеркало, бережене прибиваючим богатством зелени, лежало оно тут нерухомо, сонливо, з погідною, гладкою поверхнею, бездонне, нїби вічне зеркало склепіня і шпилїв дерев — кусень нетиканої краси.
Скісно на нїм, і на половинї в водї лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лїсних звірів і була місцем, де вигрівали ся ящірки і стрикізки.
Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блискавичній гульбі, від часу до часу дотикаючись свавільно прозоро-синими крильцями лискучої поверхнї.
. . . . . . . .
2)
— Гурра!
Лїс задрожав.
— Тут лїс займемо!
Розляг ся відгомін: „зай-ме-мо!“
— Тут ударити!
Проникливий окрик жаху пронїс ся: „ударити!“ Топори заблисли в півсьвітлї, і неначе один удар пішов гук лїсом…
Лякливо затріпотали ся недалеко пташенята і — по раз перший відбились в нерухомій поверхни мореного ока иньші з’явиска, як шпилї дерев і склепінє.
. . . . . . . .
Вперед молоді.
Многонадїйних змірено.
Тих, шо були однакового зросту, однаково здорові і стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них в вузкій долинї межи горами і майже поверх потока — дорогу. Там, де желїзної дороги не могли дальше повести, мусїли они службу робити.
Один пень укладали тїсно біля другого. Таким чином робили дорогу для прочих трупів. Она тягнула ся довго в скрутах межи двома пасмами гір і сумно було на ню подивити ся. По тій дорозї мали відтак перевозити столїтних великанїв..
Коли їх уставлювано рядом на земли, діставали в голову і в ноги удари сокирами, щоб приставали рівно один до другого і були мостом на землї. З них витїкала кров. Потік, що біг близько них, втиснувсь під них, витїкав лагідно зпоміж иих, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де соняшне промінє гралось з єго перлами, усїдала ся она на єго каміню і закрасила єго на всї часи темно-понсовою барвою…
. . . . . . . .
Поки наємники упорались з тим всїм, пройшов довгий час і вони самі майже здичіли. Не сходили нїколи в доли, і не стрічали ся майже нїколи з жінками. Свою одежу намочили в дехти, а борода і волосє виросли в них довгі і надали їм дикий вигляд.
Желїзницею діставали шо тижня харч і що потребували до житя, а перед вихром і студеною хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галузий, що лежали в округи в великім подостатку.
З дерев поздирані кори, пересякнені живицею, що сушились на сонцю немов величезні брунатні звитки паперу — запалювано вечером по лївій і правій сторонї на вершинах, і они палахкотїли червоними жадними язиками, яко гасло жизни наймитів.
Так прибирали ся они до бою з столїтними. Врештї прийшла черга і на тих.
Ніч перед тим… се була сьвітлом упоєна ніч… місяць збільшив ся в великий матово-червоний круг.
В тишинї, що зростала ся з темнотою, здавали ся гори з своїми темними безмежними лїсами пристановиском для стоічного спокою. Місячне сьвітло пронизало нїжно-синяві нічні мраки, розсьвічувало далечину і неначе удїляло ся верхам дерев, що стояли на найвисших шпилях гір. Дерева змінили ся в єго сяєві і, здавало ся, в нїм розпливали ся…
Деякі попростягали свої стрійні рамена широко до небес, нїби о що благали.
Лиш деякі?
Скілько їх тут було — а їх було так богато, що нїхто не був в силї їх счислити — то всї виганялись в гору і благали о житє! Навіть воздух був повний того бажаня! Він пах спрагою о „ще більше“ і здавав ся віддихом тисячок і тисячок істот, жадних житя.
Самий запах, що розходив ся з глубини лїса, нагадував упоюючу роскіш, саму пригарну повну зрілість, та поривав і тих з собою, що стояли доси в непорочно скритім дожиданю, зберегаючи бажанє жити повною мірою як соромливу тайну.
Папороть заговорила пророчим шелестом; чашки найнепорочнїйших цьвітів розвинули ся в викінчені цьвіти. Обава, що они могли би завтра перестати жити, збудила в них жаданє показати ся в послїдний раз один другому в повній красї. Завтра може будуть уже потолочені, їх корони поломані і позбавлені листя. Завтра може не буде вже нїхто знати, що они були, і що були гарні!…
Лїсова земля оживила ся сьвітляками, що блестїли на єї темно-зеленім тлї немов краплї сьвітла, а безлїч сверщків перекликувала ся, відповідала собі і не хотїла нїяк умовкати.
Панував настрій такий, як би всї виступили з себе і безвзглядно розбуяли ся їх чутя, котрі приглушував лише глубокий супокій ночи. Сьміх самого здорового житя, змішаний з тяжкими слезами жалю, пробивав ся силоміць крізь все, а якась туга, лагідна мов оксамітовий плащ, лежала на всїм, і викликувала що раз більше бажань і любов до житя.
Чудні були звуки лїса в тишинї сеї ночи! Нїжнїйші від музики; був то радше якийсь шепіт, що зілляв ся з мягкою темнотою ночи, а серед того шепоту з листка на листок падали краплї дощу, що зросив усе ще за сонця.
. . . . . . . .
Довгий, тяжкий час — і столїтні полягли.
Прості, повбивані велити лежали умощені у власній зеленї.
Пняки, що по них остали ся, і валковате, аж на верх землї вибуяле корінє, сторчали покалїчені з моху.
Ще лежали столїтні на горах — однак не поодиноко. Обсїяні були гори їх трупами, на право і лїво. Лежали і скісно, поперек і рівно… Густо одні коло одних, голова об голову, ґрупами, або одно верх другого, або як котре упало.
Здалека робив їх вид вражінє скошеного лїса!
Гори, позбавлені майже до наготи свого строю, котрий був зимою і лїтом, віками, незмінний в своїй сьвіжій красї, сторчали тепер посоромлені до небес, силуючись надармо останками колишньої одежі закрити нефоремні сустави.
Зраджені орли і осиротїлі яструби пролїтали сумовито сюди і назад; лише коли орли від часу до часу по короткім летї спочивали і наїжали люто пера, чорні, ворожо блистячі очи звертаючи чигаючо в доли, тодї яструби снували ся в повільних нечутних кругах над поляглими…
. . . . . . . .
Коли упавших стягано з їх висоти, вела ся борба на житє і смерть.
Богато наємників стратило житє; богато стало на віки нездатними до працї; а иньші знов лежали тяжко покалїчені місяцями в долах.
Велетів звалювати!
Таких, що стояли на місци сотню років, котрих корінє зарило ся в найглубше нутро гори і там переплелося з корінєм ріжнородних иньших рослин на віки!… Звалювати їх і не ушкодити себе, не знищити молодого поросту, і не знищити всего довкола…
Так як нїколи невтомимі мурахи, вдирали ся наємники на найнедоступнїйші місця, уоружені лантухами і прочим знарядєм.
Насамперед стїсували з них кору.
Она завдала чимало працї. Заросла сильно в тїло і ствердла так, що сокира відскакувала від неї: аж по довгім рубаню розскакувала ся трісками і падала на множество еластичного зеленого галузя, котре віддїлене від тїла, мало висихати.
Відтак сильні руки, погорджаючи всяким небезпеченьством і перепонами, котили тяжких великанів. З глухими, рівночасно видаваними окликами, що мали додавати відваги, а пригадували скорше окрики диких птахів, чим гармонїйні людскі звуки, сповняли наємники сю працю, підчас коли з їх чола лляв ся струями піт, а з поранених рук текла кров. Пробуванє на самотї, а і здичінє наповняло їх при такій роботї шаленою відвагою, а надїя на високу нагороду запалювала в їх очах блеск побіди.
Недалеко підніжя ограблених гір, будовались на борзї з грубих бальків мости. Кочені з вершин великани спирались на тих мостах, а звідти знов потручувані наємниками падали одні по других з глухим лоскотом на рівну землю.
Тут не лежали они довго. Великі желїзні гаки забивались їм в голову; до гаків запряжувано коний, і ті волікли їх повільним кроком, з похиленою головою. Волікли дорогою, виложеною з молодих дерев…
Кроваво-червоний огонь палахкотїв по таких перемогах до опівночи по горах, а герої-рубачі, умостивши ся вигідно округ него, позакурювавши люльки, обговорювали відпорну силу побіджених.
3)
В долинї ждав на повалених умисний поїзд.
Він складав ся з кільканайцятьох возів, спнятих до купи, і з льокомотива, що нетерпеливо сопіла.
На кождий віз ладовано чотири до шість пнїв і сковувано грубими мов рамена ланьцухами. Сковувано так тїсно, що желїзо вгризало ся в їх тїло, обдерте з кори, і місцями витїкала кров. Єї прятали і злїплювали в клуби і запалену уживали в мрячних осїнних вечорах при перевозї за походню.
З так скованими пнями гнав ся поїзд в низину, розтинаючи від часу до часу воздух проникливим свистом побіди.
На остатнім возї сидїв дозорець.
Затявши свою сокиру в грудь одного великана, що лежав на верха, сидїв він із згорненими на грудях руками і тупим позором.
Так часто їздив вже отсею дорогою! Так часто спочивав єго погляд на шпилях тих гір, так часто слїдив за закрутами желїзної дороги, що тепер вернув ся вже в себе утомлений.
Тії, що над ними він мав надзір, заховували ся спокійно. Они поздоровляли околицю, котрою проїжджали, і пращали ся з нею. На право і на лїво займали ся гори і були ще вкриті лїсами. Они складались з їх товаришів, були їм ними безлїч лїтами, а тепер розставались з собою на віки. Нїколи не почують уже більше їх шуму…
Пізнїйше вгадували, куди їх везуть. Що з’їзджали в низину, в широкі доли, де гори що раз розступали ся, а з потока бистра ріка розігнала ся, се знали они. Поїзд летїв божевільною скоростию, вив ся тїснинами мов змия, одначе чи се они між люди їхали?
Згадали час супокою, коли стояли гордо, а корон їх зелених дотикали ся лиш хмари і орли! Тепер валили ся тії корони під ногами… Згадували, як наступало одно по другім і як відтак валились одні по других…
Отже чи везлись тепер до тих, що закупили собі право управляти їх долею? Чи знов до наємників, котрі не знали нї сьвята нї недїлї, а о красї не мали понятя? Але нї: окрім одних і других мусїли бути ще якісь иньші люди, може якісь до них самих подїбні!
Так; до них самих подїбні!…
. . . . . . . .
Коли в’їхали по втомляючо-довгій їздї пралїсами в простору долину, доглянули тут і там хатини, Спершу порозкидані по горах, відтак чим раз низше, а врештї і при сїльскій дорозї, котра злучила ся звідкись з желїзною дорогою і не розлучала ся вже з нею більше. Тії хати були маленькі, вкриті дошками і часом камінями приложені, а деякі самими ґонтами.
При якімось шинку, що виринув при дорозї, задержав машинїст поїзд. Він мав забрати якихось чужинцїв і робітників, що дожидали єго тут. Тут і показались мешканцї тих хатин.
Гуцулами звали себе.
Великі і сильні, з славяньскими чертами, в мальовничій одежі — так сидїли і лежали они тут. Ось одна молода жінка з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим обличєм, одягнена після звичаю свого народа, барвно і суто. Она курила люльку і дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи про то, що цїла громада чужих людий неначе пожирала єї очима. Єї товариші, прегарні мужчини, стрункі мов смереки і елястичні, сидїли в хатї тут і там в найвигіднїйших позах на сьвітї. І їх стрій був не меньше ориґінальний. Червоні ногавицї, до того біла, вишивана сорочка, і суто вишивані киптарики. Широкі, барвні, шкіряні пояси, прикрашені наперстками і ріжними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павині пера, доповняли стрій.
Се було сьвято, отже они зібрались тут до гульби. Двоїх з них грало на скрипках коломийку. Иньший знов лежав на лаві, простягнувшись на цїлу свою довжину, і глядїв поглядом повним невиразних мрій отвореними вікнами кудись в простір. Давав ся цїкаво оглядати. Всї давали ся оглядати, не відчуваючи сего в нїякий спосіб, немов ті дїти. Самі не показували зацїкавленя, анї для подорожних чужинцїв, що з’являли ся ледви раз в рік в їх околицї, анї для иньших прояв. Підчас коли поїзд кождим своїм приїздом зворушував всїх сусїдних їх жителїв, звертали они ледви голову в ту сторону. Се було для них з’явище таке чуже і таке їм далеке, они мали з тим так мало спільного, неначе-б були з иньшого сьвіта, і мали з всїм тим так мало стикатись, як з облаками на небесах!
Більше похожі були вже на тих, що сковані в желїзні пута везли ся тепер в низини. Так ненарушимо виростали і они, так гармонїйно, питомо в своїй красї, і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самітних кутах, вели своє житє без панів і без наймитів. Неосьвічені такі, що аж диво і жаль бере, і для всеї величи цивілїзациї неприступні, стрічали они єї здобутки з дитячим усьміхом на устах.
Такі були тії дїти лїсів, що за нїяку цїну не хотїли прикладати рук до звалюваня велитів з їх висоти!
— Що ви за віра?—питали они недовірчиво тих, що прибули обчислити хосен битви. І кажучи се — морщили грізно чола, стискали в в руках топірцї.
На збруї розуміли ся они.
Коли у перше побачили поїзд, то перехрестили ся і сплюнули від себе. В тім була мабуть нечиста сила і они не хотїли жадного дїла мати з тими, що кермували тим всїм. Они і держали ся з далека від цїлого того підприїмства і межи численними наємниками, що брали в битві участь, — не знаходив ся нї один Гуцул.
— Рубайте самі, що Бог сотворив, а нас оставте в супокою! — відповів один з ненавистю на поклик, помагати при зрубуваню дерев.
І їх оставлено в супокою. Їх сьвіт був лїс і гори і лише тут дозрівали они вповнї! Неначе прегарні понсові цьвіти миготїли в своїх гарних мальовничих строях межи зеленю дерев, або пролїтали на скорих густогривих конях, котрих плеканє належало до їх наймилїйших занять.
Лїсами розходила ся луна їх сумовитих пісень.
Се були тії до них подїбні люди!…
Коли поїзд знов рушив і чим раз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в остатнім возї, через поотвирані вікна і двері шинку, як тут в великім колї гуляли жінки і чоловіки в дикім захватї. — Незабутний вид, перелетний мов блискавиця, а і такий палкий!
Проста мельодия двох скрипок ввела їх в такий запал. З непогамованою, розбуявшою ся охотою гуляли они. Їх одежа і хустки аж повівали в кружаню, а они від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої веселости. Здавало ся, неначе-б з танцем мало покинути їх все щастє, і они хотїли наситити ся ним на цїле житє…
Перед хатою стояли иньші ґрупами, або лежали, курячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осїдланих конях. Здавалось, що хата з цїлою пишнотою барв і богатством житя пролїтає попри поїзд! Одна гарна жінка — удовиця якась — поскакала на молодїм півдикім кони до прочих. За нею мчав ся, так само скажено, рій молодих хлопцїв. Она не дала здогонити ся. Звернувши голову аж через плече за ними, оставляючи з простягненими руками коневи свободу в поводах — реготала ся голосним безжурним сьміхом!
Всї ті безжурні, оставлені в шаленій веселости люди сьміяли ся ще тим сьміхом! ще не відчували жадного дрощу при приходї і відходї того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою сьвітло, але й несказане горе! Ще не мали жадного прочутя о тій глубокій, розкладаючій тузї з хорим усьміхом на устах, яку викликує лиш образованє і культура! Они жили з дня на день, не дбаючи о будучність і єї безнадїйність: їх бажаня були прості і прозорі, а умова їх щастя — блеск сонця і синє небо…
. . . . . . . .
В низинї кипіло голосне житє.
Там гомонїла велика парова трачка.
Цегляно-червоні комини предивної великости знимали ся з землї, і викидали чорні хмари диму під небозвід, підчас коли в самім будинку фабрики — панував гук і свист і жужанє, що всї прочі звуки заглушували ся цїлковито.
Округ фабрики на складї лежали тисячі дощок, укладаних високо в верх, приготовлених до транспорту, і зложених на охрест, вузких і широких. Безлїч непотятих пнїв ожидало ще своєї смерти. Тут лежали велити в обємі майже кількох метрів, справдешні чудеса старости і краси,
і стрункі молодесенькі ялинки. Майже без перестанку закочувано сьвіжі пнї до фабрики, щоб їх вже по недовгій часї, порозтинаних на тонкі дошки — висувати знов на двір. Поїзд привозив що раз нові жертви, а нїколи не спочиваючий Молох переробляв їх в чудно-короткім часї.
І сим разом знов.
Льокомотиву відіпнято від возів, і ті покотили ся самі з своїми невільниками о кусень вперед і на місце складу. Тут розковано пнї з їх желїзних пут і відладовано.
Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесїда майстра від трачки до якихось гостий.
— Пралїси закупила фірма О-ба від релїґійного фонду. Пилимо вже сїм років, і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуємо сїмсот пнїв.
Сїмсот пнїв денно’.
Як же безсердечно-виразно звучало се!
Сїмсот товаришів їх нищено денно, з котрих потребував кождий десяток лїт, ба сотень лїт, щоб розвинутись до отсего славного обєму! — А тут лежали ще гори пнїв, ще тисячі і тисячі лежали там, дома, ще й на вершинах гір, звідки рішено котити їх вже на самім остатку; а знов масами лежало їх здержаних на мостах у підніжа гір, — а три рази денно привозила желїзниця жертви сюди! Длятого квапили ся так з їх нищенєм, так дорожили кождою годинкою в дни!…
4)
Розпаленим желїзом напятновано новоприбувших, а відтак їх оставлено, щоби розглянули ся округ себе.
Они бачили, як такі самі наємники, як ті напів здичілі на горах, працювали і тут в долинї. Як они роями мов невтомимі мурашки вештали ся у фабрицї і в округ неї на дворі. Як они крикливого, желїзного Молоха, що в нищеню доказував справдешні дива, плекали і майже жертвувались, щоб єму лише на нїчім не забракло.
— Так, так — чули між иньшим, як оповідав один робітник, котрого звали „Клевета“— так нищуть чужі антихристи наші прекрасні лїси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять їх зле і будуть раз за те перед Богом відповідати. Тепер має ся сей прекрасний материял вивозити мабуть аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять такими маєтками, що жиють в роскоши, що їх грішні тїла аж розходять ся, — спитайте їх, що наш край з того має?! — А по хвилинї якогось лютого мовчаня говорив дальше: — Вже будують і в другу сторону звідси желїзну дорогу; чую — лїси продано далї на нових десять років! Так, ще „лиш на десять років“, а відтак знов на десять років і пропав маєток нашого краю!… Проклята правда!… Чому не протинаю радше єї погане тїло, як отсю невинну деревину; а всї ті пекольні печі тут під нашими ногами, не пожеруть лучше їх чортівтівских тїл…
Голосний удар майстра від пил в єго лице перервав єму бесїду.
— Чому не доглядаєш лучше твоїх малпячих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо!
Відповідь укараного згубила ся в оголомшаючім гуку, бо ново прикочені пнї мали сунутись під пили. Одні пішли під пили десатиножеві, другі під пятнайцять, а знов иньші, столїтні, під двайцятьножеві. З сиком, роздираючим уха, яким вперід пнї заголомшено, заким їх убито, пірнули пили в їх тїло. Острокіньчастими зубами прорізували з блискавичною скоростию прегарні пнї, а трачинє немов кров вибухала з них, обсипували їх і покривала около них поміст.
Коли ножі метнулись крізь них по раз послїдний, то по фабрицї пронїс ся острий, проймаючий зик і колишні горді великани розпали ся вахляровато в тонкі білі дошки і перестали на віки істнувати.
Робітники з величезними тачками з’явили ся сквапно і відходили.
Они змітали трачинє, напрятане на земли, вивозили єго і висипували в пащі печий в приземнім забудованю. Без перерви, з дня на день сповняли они сю працю. Другі знов витягали дошки, розпадаючі ся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що они падаючи вививали ся у послїдне мов спружисті сталеві листки.
Знов иньші підпихали стрункі ялинки під жужачі пили, розтинаючі дерево в вузкі лати, а ще иньші ковали і острили пили та розсївали около себе червоно-блискучі іскри…
І довкола фабрики вештало ся богато людий. Одні виносили дошки з середини, другі відберали та подавали їх дальше, треті складали їх одних верх других, значили, роздїлювали на вузкі і широкі, або як там уже треба було. Всюди панував рух, галас, оклики, неустанний прихід і відхід: горячкова, з математичною акуратностю вичислена дїяльність, викликувана страшно жужачим кольосом-машиною, від котрої била спека майже невносима.
Здавалось — що нечутно обертались величезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами, однак воздух був переповнений їх гуком і околиця була оживлена аж під лїси…
Лише в ночи панувала ту смертельна тишина. Неначе стражник, стояв тут чорний комин і глядїв похмуро на цїлий воєнний табор.
Тут лежала безлїч нагих пнїв, осьвітлених лагідним сьвітлом місячним, мов мерцї. Пасма дощок, поскладаних до гордої висоти, миготїли сріблисто, а оглядані з боку здавали ся самими лїнїями.
Пнї; всюди, де спинив ся погляд, лежали пнї, лежало дерево, дошки, відпадки, а межи всїм тим вештались нечутно величезні собаки мов мари, кидаючи біля себе велику незґрабну тїнь і шниряючи повсюди. Від часу, як фабрика стояла раз, кимось підпалена, в страшній поломіни, вибрано їх, тих псів, за стражників.
Але нїхто нє вкрадав ся; нїхто і не мутив супокою полягших.
Півголосне шемранє гірскої ріки, котра улискувала ся недалеко з-під теменї лїса, проносилось мягко і вникливо сюди, а сам лїс становив навкруги долини неприступний мур, з-поза котрого міг хиба місяць виринути.
А він з’являв ся що ночи над тим муром. Блїдий і тихий і нерухомий, мов би був цїлком втомлений з смутку, і мов би єму лекшало, коли розпускав свої промінї в синяво-прозорих мраках ночи, або купав їх тут і там в темній глубинї води…
Смутне шемранє ріки настроювало єго так жалібно, а віи не був в силї здавити єго.
„Куди, куди, куди? – шемрали филї невтомимо кождої ночи, і лизали жалібно беріг, і плескались підхлїбно в чутних звуках о велике камінє, котре десь не десь визирало неповорушно з води.
Але они не діставали жадної відповіди.
В таборі оставалось тихо.
Пнї лежали без душ, а дошки простягнені….
Але він бачив відповідь. Куди лиш звернув своє лагідне лице, читав єї. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чорними буквами виписані слова: „До Батум“, „До Батум“, „До Батум“….
. . . . . . . .
Лїто.
Розпалене промінє сонця жарило, а воздух був душний.
Поодинокі хмари, що погубили ся на синїм небозводї були темної барви. Від часу до часу піднимав ся легкий вітер і розтягав хмари вширш і вздовш і в зловіщні тїни. Здавало ся, що він спонукує їх улетїти звідси, і що потуга сонця вплине на них пагубно: однак як раз в полудневій порі здержались они в своїм летї і спинили ся сиво-чорними масами над горами….
Було по битві.
Навкруги панувала бездушна тишина.
Як далеко око засягало, стрічало найбільше спустошенє, а відражаюча нагота вершин будила жаль у серцю.
Біляві, спорохнявілі пняки сторчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні дерева лежали в великім числї покалїчені в округи, а з кори обдерті пнї, що показали ся нездоровими, порохнявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на земли нагадували рани пожежі і сьвідчили о побідї поломіний, що блестїли тут так часто в ночи і пожирали жадібно все, що в їх сусїдстві находило ся. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами і звоями, на-пів перегнилі, і важко лежали маси трісок на траві. Старі, блискавицями нарушені смереки, оставлені нетикано, стояли сумно, простягаючи на-пів висохлі рамена від себе далеко, мов безпомічні старцї, силуючись надармо здержати вітер у своїм галузю. Від часу до часу проносилось воздухом жалісне, смутне скрипінє. Оно походило від здорових поодиноко полишених ялиць, котрі молодечо-стрункі і незвичайно буйного зросту, стояли без галузя і мали лише на самім вершку корони.
Тії їх верхи гнули ся тепер луковато до землї, мов би в їх густій зеленї була завішена сотнарова вага і тягнула до долу. Віддані химерам вітру, позбавлені охорони і всякої иньшої опори, колисали ся они жалібно і скрипіли…
Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої, блискучої барви, були поломані, і на віки ушкоджені. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листє, і позбавлена тїни вяла та конала звільна на соняшнім жарі.
Високий мох, вирваний і пошматований, та корінєм вивернений до сонця, висох, а тою самою смертию гинула і подоптана трава. Преріжні лїсні кущі, малини, яловець і иньші сильні та відпорні рослини і цьвіти, що буяли колись в повній роскоші, прилягли тепер до землї і були майже з корінєм повитягані. Поверх всего того котили і волїкли тисячами і тисячами великанів!
Тут і там до землї придавлена крушина, не позбавлена своєї сили цїлковито — вродила безлїч червоних ягід, а ті сияли з далека з матово-зеленого тла немов яркі калюжі крови…
Несьміливо протїкав між камінєм в долинї колишний розпустний потік. Маси обтятого галузя, кори і трісок приглушували єго веселе журчанє на довгий неозначений час. Орли і яструби покинули свої гнїзда і навертали ся лиш рідко сюди. Ледви що перелетїли раз або два в рік весняною порою, сею їх колись гордою батьківщиною.
І зазуля перестала тут кувати.
Дожидаючи надармо луни свого поклику,
котра гналась давнїйше в поважних, мовчазних лїсах мов на в перейми з покликом, мовчала она тепер завзято, і неначе забувала тут свій звичай кувати…
Спустошені, запустїлі, ограблені із всеї питомої краси, і колишнього богатства — гори — остались немов на посьміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяєво сонця не випалювало немилосерно сеї оставшої ся фльори, котра вимагала для свого істнованя самої найглубшої тїни. Полишені, ледви понад землю виросші ялинки і сосонки, а неушкоджені самим припадком, стояли смутні і опущені. Буря і соняшна спека переходила на відміну понад їх молодосенькими коронами, що не були ще на довго так насталені, щоб зносити всї зміни і удари веремя.
Столїтні батьки оберігали їх доси своїми обємистими раменами від всего, — але від тепер? А коли-б они і опирали ся всему? Всему жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всїм бурям, що бажали зломити їх корони, всїй студени і всїм прочим знадвірним погрозам — так що-ж тодї? Чи не простягнула-б ся теж і за ними, коли би стояли як раз в самій найгордїйшій красї, роскошуючи в пишнотї, узнаючи над собою лише небеса — тота сама убійча рука?
Они рішили ся вмерти……
Чернівцї, 25. грудня 1895.
[«Буковина», 1896, 7–11 квітня, ч.77–80]