День народження – свято особливе. Хтось у цей день дякує батькам за те, що він/вона є на цьому світі, хтось – підбиває підсумки, хвалиться досягненнями, хтось – будує плани на майбутнє. Навіть зараз, попри війну, що принесла кров, сльози, розлуки, ненависть до ворога й палке бажання звільнити свою рідну землю, день народження залишається особливим днем. Наша гостя – членкиня НСПУ, керівниця Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ», кропивничанка Ольга Полевіна. Спитаємо про це в неї.
– Вітаю з народинами, пані Ольго! Дехто із жінок не любить цей день, бо він нагадує їм про критичне, на їхній погля, число, яке намагаються зменшити. А як ви до цього ставитеся?
– День як день. Моя покійна мати теж народилася в цей день, тож він для мене тепер сумний. А вік свій ніколи не приховала, і вважаю себе 17-річною, бо досі ще цікаво жити.
– Вже 5 років ви керуєте обласним літературним об’єднання «Степ». Зараз ваше об’єднання, як кажуть, «на слуху». Але розкажіть, будь ласка, про нього хоч коротко.
– Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» – одне з найстаріших в Україні. Існує з 1939 року. В 1969-2017 рр. його очолював відомий український письменник Віктор Погрібний. Зараз літоб’єднання носить його ім’я.
– Мені здається, що «степівчани» працюють активніше в останні півтора року.
– «Степ» набирає оберти, це точно. Зараз у нас дуже дружна і креативна команда, яка швидко вчиться, охоче бере участь у всіх пропонованих мною проектах, уважно прислухається до зауважень і робить висновки. За останні рік написані й видані шість збірок, дві з них – на воєнну тематику, ще дві готові до друку. Сама дивуюсь, як ми стільки встигли написати!
– Є такий вислів: «Слово – це теж зброя». Яка ваша думка?
– Не просто зброя. Дуже потужна зброя. Але тільки у тому випадку, коли роками цю зброю гостриш, удосконалюєш, шукаєш нові образи і форми… Не у всіх вона «стріляє»…
– Як війна вплинула на письменників Кіровоградщини? Вони працюють самі собою або, навпаки, згуртувались? Багато поїхало за кордон, стали переміщеними особами? У вас не виникало бажання – поїхати туди, де не виють сирени, не чути вибухів, жити тихо й мирно…
– «Степ» працює, як завжди, але тепер більше дистанційно. За цей рік у нас було стільки презентацій, що студію не встигали збирати. Але це не заважає – надсилають мені на пошту твори, так навіть зручніше працювати. Кожного місяця у нас виходять літературні сторінки у двох обласних газетах, ми не припиняли співпрацю з редакціями. Тож друкуються автори постійно. Саме з цього матеріалу і складалися наші збірки – спочатку перевірено у ЗМІ.
А за кордон ніхто з наших письменників не поїхав, – виявилися мужніми. У мене навіть не виникало бажання тікати – навпаки, це була б трагедія, якби довелося. Краще, ніж вдома, не буде. А до сирен звикли. Навіть до вибухів… Не розумію, чого сидіти за кордоном, коли вдома стільки роботи.
– Зараз дехто з письменників скаржиться, що «не пишеться». Судячи з вашого і колективного творчих доробків, ви так не вважаєте?
– Письменник – це той, хто не писати не може. «Натхнення» – це коли завершена велика внутрішня робота, якої ніхто не бачить, і все склалося, залишилося тільки записати. У кожного, мабуть, свої терміни.
– Знаю, що ви – багатожанрова письменниця. Вірші, проза, переклади, статті… оповідання, казки, повісті, романи… дитяча, «доросла» література. Фантастика, містика… Самодостатня. Але ще й умієте писати у співавторстві. Ваші твори є в багатьох колективних збірках, а коли ж чекати видання нових, саме ваших романів?
– Впевнена, що той, в кого є почуття Слова, – може все. Тільки не знає про це. Що я можу писати для дітей – не знала, поки не спробувала на ваше прохання написати казочку для книжки «Вишиванка для сонечка». Вважаю дитячу літературу найважливішим і найвідповідальнішим жанром: повинно бути художньо, інформативно, відповідно віку, цікаво, і – лаконічно. І – не фальшиво. Кожне слово – на вагу золота. Нічого зайвого. Бо те, що ми вкладаємо у голову дитині, – відгукнеться через десятиріччя. Радію, що у мене вийшло: шість казочок блукають інтернетом у проєкті «365 казок на ніч», деякі друкувались у дитячих журналах. Готова до друку досить велика книжка казок.
Фантастика ж – це засіб, а не мета, він універсальний. Моє фантастичне оповідання «Біле й чорне» видано окремою книжкою шрифтом Брайля. Це дивовижно – ніколи не бачила таких книжок… На сайтах Дніпропетровських обласних бібліотек для молоді та для дітей є розділи, де розміщено з добрий десяток електронних збірок. До книг увійшли і мої оповідання. Ви молодці, що працюєте і з таким форматом, бо за електронною книжкою – майбутнє: це ж можливість мати у кишені всю всесвітню літературу!
Зараз, на жаль, друкуватися можливо лише у збірках: як фіналіст конкурсу або у якомусь спільному проєкті… Або у електронному варіанті.
Мій рукопис про композиторів «Видатні композитори світу» здобув перемогу в найпрестижнішому Міжнародному конкурсі «Коронація слова», але книга так і не видана, хоча видавництво подавало її на обласну комісію з книговидання. Писалася вона для учнів мистецьких шкіл та широкого загалу. Гадаю, вона не була б зайвою, хоч це не підручник, а художня література на документальній основі…
П’ять написаних романів, мабуть, ніколи не будуть видані – не на часі… Збірка оповідань про війну – теж.
– Про що ваші романи?
– Про життя. В ньому трапляється і любов. Але частіше – багато чого іншого. Втрати. Зрада. Проблеми. Великі проблеми. Мені завжди цікаво спостерігати, як мої герої їх долають, бо вони, вигадані, починають жити своїм життям і ведуть мене за собою. Залишається тільки записувати.
– Як ставитеся до терміну «жіноча література»? Бо ж ваші романи – про жінок?
– Немає ні жіночої, ні чоловічої літератури. Є література талановита і не дуже. Неможливо писати тільки про жінок. Серед моїх героїв і чоловіки є, куди ж без них!
– За вашими романами можна вивчати психологію сімейних відносин. Складно писати від імені чоловіка? Ваш роман «Така довга зимова ніч», який був в електронному альманасі «Палісадник», має «чоловічу» і «жіночу» частини, і вони дуже відрізняються.
– Уявіть: довгою зимовою ніччю чоловік та жінка, які вже пройшли «золоте весілля», вдають, що сплять. І кожний поринув у спомини – із самого початку шлюбу… І спомини настільки відрізняються, що твір побудований із двох частин. Одне життя – різні повісті. Одні й ті самі обставини – різні почуття. Я вважаю цей роман найбільш вдалим. Шкода, що зараз його неможливо пропонувати, бо «Палісадника» вже не існує.
– «Степ» запровадив унікальні експерименти – написання творів у співавторстві. Роман «Вінок сонетів», який ви написали з Олександром Архангельським – до речі, в Дніпрі він здобув дві нагороди – у міжнародному конкурсі «Бук-Фест» та літературному конкурсі ім. м. Сєлєзньова, — ваші оповідання утрьох із Ніною Даниленко, повість 9 авторів «Сороки далекого села». Потім до цієї форми роботи приєдналася вся Україна – 20 авторів під вашою орудою написали повість «Таємниці старого горіха». Про цю повість досі говорять, дивуються, як у вас вийшло переплавити 23 оповідання в один твір…
– Це була цікава робота. Я рада, що всім сподобалося, навіть додруковували тираж… Сподіваюсь, що нова повість, яка ще не має назви, теж буде цікава читачам. Ця наша з вами ідея мала більш широкий розмах – 36 авторів! Для читачів поясню: тема – сьогодення. Про зруйнований будинок, у який влучила ракета. У під’їзді 36 квартир, за кожними дверима – своя історія. І всі вони – як одне ціле, хоч писалися авторами, які ще не знають одне одного. Зауважу – це не збірка, а єдиний твір!
– Ви маєте неабиякий талант редакторки й упорядниці, яка склала з пазлів — оповідань авторів України і зарубіжжя – великий цілісний твір. Напевно, це було складно?
– «Степівчани» вже звикли до подібних творчих завдань, їм тільки підкажи тему… Залишилося останнє – знайти видавництво, яке надрукує найгарячішу книжку сьогодення, присвячену всім загиблим мирним жителям України, адже такий будинок є у кожному місті. Вважаю цю книжку Свідком часу. Всі оповідання мають реальну основу, написані художньо. На суді у Гаазі вона не буде зайвою…
– До речі, що стосується видавництв. Як ви вважаєте, чи треба щось змінити в їхній роботі? Наскільки бездоганно вони працюють?
– Видавництво – це там, де не просто друкують, а й розповсюджують книжки. Там, де цінують інтелектуальну працю і виплачують гонорари авторам. Це середовище, де є читачі, готові купувати книжки, а не чекати, щоб їх подарували. А щоб вони були – видавництво може влаштовувати творчі вечори, публікації, рекламу, розповсюджувати книжковими магазинами, бо сам автор не може всього цього зробити.
Решта – просто типографії. Сплати – і надрукують. Потім роби з тими книжками, що хочеш. Мені нещодавно відповіли: «Ми згодні надрукувати вашу книгу. За ваш рахунок». Дякую, що прочитали й оцінили, але за мій рахунок будь-яке видавництво надрукує, не треба надсилати на конкурс…
За рахунок автора – не працює, не той тираж. У цьому випадку книжки прочитають декілька друзів, бо забезпечити бібліотеки примірниками за рахунок приватної особи неможливо.
– Чи підтримує ваші письменницькі ініціативи громада області? Керівництво? Освітяни, бібліотекарі? Пересічні громадяни?
– Зараз війна. Другий рік не заплановано фінансування альманаху «Степ» для бібліотек області… Я розумію і не можу наполягати на виданні. Чекаємо… Бібліотеки з радістю приймають наші книжки… частіше в подарунок. Дякуємо тим бібліотекарям, які розуміють, що для видання потрібні гроші, а тому допомагають нам своїми коштами. Пересічні громадяни, які купують книжки, – наш єдиний спонсор. Тому тираж друкуємо частинами.
– Можливо, плануєте авторський тур? Хоча б завітати на Січеславщину, до Дніпра? Нашим читачам було б цікаво познайомитись із такою цікавою авторкою, як ви, з вашою творчістю. Зі свого боку, обіцяю організувати зустрічі в усіх Дніпропетровських обласних бібліотеках.
– З радістю до вас завітаю. Після Перемоги.
– Дякую за змістовну розмову. Бажаю успіху вам, а також авторському колективу, який ви очолюєте!
Розмовляла Еліна Заржицька
Прокоментуєте?
