Пам’яті Ганни Шепітько

0

Правління Дніпропетровської обласної письменницької організації із сумом сповіщає про смерть талановитої поетки, члена НСПУ Ганни Семенівни Шепітько (1943-2020).

Нелегкі життєві і творчі випробування лягли на її долю. Напівголодне повоєнне дитинство, виснажливі колгоспні будні. Але потяг до знань привів молоду дівчину до Київського університету, де вона закінчила філософський факультет, а потім захистила кандидатську дисертацію. Викладала філософію у вузі.

Підступна недуга внесла небажані корективи в її життя. Довелося відмовитися від наукової та викладацької діяльності. Але залишилося Слово, вірність якому зберегла до останніх своїх днів. Саме воно додавало сил, душевної наснаги.

Її поезія – то ніжно-лірична, то глибоко філософічна, де письменниця замислюється над прблемами власної екзистенції. Ганна Семенівна – авторка збірок: «Весняні сходи», «Моя весна», «Відкриття», «Час говорить», «Обпалена зірка», «Вічне», «Спалах пам’яті», «Цветы тревоги», «Самарська веселка», «Тягар усміхненої долі», книжки для дітей «Сонячні мелодії».

Ганна Шепітько – лауреат літературної премії ім. В.Підмогильного.

Царство їй небесне і наша вічна памʼть.

Ганна ШЕПІТЬКО

Йде і серпень, і серпик –
На жита, пшениці.
Бідне серце, що терпить
Все життя манівці…
Видно, доля судилась
Битий шлях обминать,
Щоб надія не снилась
І не сміла все знать.
Та щоб навчені злидні
Походжали довкруж…
З них – далеко не видно,
Жінка ти, а чи муж…

ДЕРЕВА
Плаче небо холодним дощем.
А чорнозем з чорносливу джем!
Роздягнулись дерева, стоять
І про себе належно мовчать.
До весни до весни, до весни…
Ми — космічної сили сини!
І тримаєм життя на землі,
Хоч високі ми, а хоч малі.
Запасні ми легені створінь,
І на нас пада Богова тінь.
Під землею ж бо корні живуть,
Їм померлі своє віддають.
Це розплата за вік на землі,
За цвіт сонця у синій імлі.
Є дерева, є Богова тінь,
Від якої у серці – світлінь.

ПОЕТИ
Поети нам шукають рими:
Бліді, змарнілі, наче світ.
А їм би побувати в Римі
На схилі верховіття літ…
На тлі розкішної природи
Зітхнути вільно хоч би раз…
І зацвіли в сонети, оди,
Як зоресяючий топаз!
І радість вільної стихії,
Зустрівши родичів своїх,
Серця довір’ям обігріла б
В обіймах сонця, моря, втіх.
Самі б затанцювали рими,
Випереджаючи сюжет,
Бо Муза розкошує з тими,
Слова де зібрано в букет…
Красу вона найбільше любить,
Бо не старіє в ній сама!
Одноманітність крила губить,
Коли в ній легкості нема…

Правління Дніпропетровської обласної письменницької організації

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я