19 лютого 2024 року минає п’ять років як у вічність пішла видатна українська поетеса Ганна Танасівна Чубач. Вона творила в усіх поетичних жанрах – і для дітей, і для дорослих.
Відомий український письменник, літературознавець, літературний критик Олександр Бакуменко у своїй книзі «Доброзвучна муза», у яку ввійшли 34 літературні портрети найвідоміших і видатних митців слова, зокрема, про Г.Чубач написав: «Якби за допомогою всенародного опитування у нашій країні присуджувалося поетам почесне звання «Народний поет України», безумовно, однією з перших поетес цього звання була удостоєна Ганна Чубач. І так воно і є. Її поезії не треба заучувати, бо вона пісенна. Як народна пісня. Прочитавши раз, вони образно відкладаються в пам’яті і стають часточкою твоєї душі і твого буття. За свій довгий творчий шлях вона видала більше 80-ти книг для дітей і дорослих, створила понад п’ятсот пісень. За визначні творчі здобутки вона удостоєна високого звання «Заслужений діяч мистецтв України», нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, багатьох Всеукраїнських та Державних літературно-мистецьких премій.
Та найвищою нагородою для Г.Чубач завжди була народна любов, визнання її таланту. ЇЇ збірки поезій «Небесна долина», «Літо без осені», «Очі матері», «Дзвінка ріка», «Озвучена печаль», «Радість висоти», «Серед зневір і сподівань» та багато інших завоювали велику любов у читачів. В її поезіях історія українського народу, його журливе сьогодення. Її пісні люблять і співають діти. На віршованих абетках малеча вчиться рідної мови. Більше двадцяти років її вірші вивчаються у шкільних підручниках. Вона була частою гостею у школах і дитячих садочках, теле-, радіостудіях, де вела авторські передачі, займалася громадською та концертною діяльністю. Була співзасновницею і членкинею Президії Спілки жінок України, всюдисущою і потрібною. «Її творчість, як для дітей, так і для дорослих, народжена життям, тому вона живе у долях багатьох поколінь українців» (О.Бакуменко). Її поетична душа озивалася на кожні суспільно-політичні події нашого життя. І тоді народжувалися вірші, які щемним болем торкалися сердець.
В останні дні свого життя, перебуваючи в дуже важкому фізичному стані, і, попри все, маючи світлу пам’ять і розум, велику силу волі й душі, написала ось ці рядки:
Зникаю сонцем за горою –
Вам залишаю луг і квіти:
Щоб світ, освячений любов’ю,
Мою відсутність не помітив.
Вони стали прощальними. Вмістили в собі безмежний світ поетеси, її філософію життя й людського буття.
І поки цей світ стоїть, поки наші душі прагнуть висоти, живого, правдивого, щирого, виразного і полум’яного слова, Ганна Танасівна Чубач, як і багато інших творців, ніколи не зійдуть з П’єдесталу Пам’яті, Слави і Шани. Всі вони – Вічники.
Пам’яті поетеси присвячується моя оповідь «Журавка з подільського жита».
Ольга Малишевська
На написання оповіді про дитинство Ганни Чубач мене надихнула і благословила сама видатна українська поетеса. Спілкуючись з нею багато років, перебуваючи разом на відпочинку, поетеса часто розповідала про своє дитинство, юність, багате на події особисте творче життя. Якось кажу їй: «Ганно Танасівно, та про ваше життя треба книги писати». А вона мені: «То й напиши. Я тобі довіряю. Я знаю, ти зможеш написати по-особливому, по-жіночому, так, як не зможуть чоловіки». Правду кажучи, я розгубилась. Як це я зможу, щоб достойно, написати про таку велику поетесу? Та Ганна Танасівна так впевнено говорила, що я повірила її словам. Та й кажу їй: «Спробую написати про Ваше дитинство». Більша частина була написана за її життя. І коли одного разу я їй прочитала один невеличкий епізод, дуже про це пошкодувала й перехвилювалась за неї. Бо то настільки її вразило, що сильна характером жінка заплакала і поклала слухавку. А наступного ранку вона зателефонувала мені: «Вибач мені, не змогла стриматись. Я відчула далекий біль дитинства…». Просила вибачення в неї і я.
Незважаючи на тяжку хворобу, яка виснажувала її, Ганна Танасівна не переставала працювати, вела переговори з видавцями. Була безмежно щасливою, побачивши свою нову дитячу книжечку «Біла казка». Писала свої останні вірші, які є зразком високої поезії. Мала силу-силенну творчих задумів і коли говорила про все те, то випромінювала таке світло, що, здавалось, на землі крім любові немає ні болю, ні горя, ні зла. Немає і смерті. Життя – вічне.
Пам’ять такого дитинства
навіть деревам болить.
Ганна Чубач
Журавка з подільського жита
Свого рідного татка Ганнуся не знала. Вона – погробовка. Це так називали дітей, які народилися й не застали живими своїх батьків. Батько дівчинки Танасій Чубач загинув у перший рік Другої Світової війни.
Софія разом із жінками працювала на колгоспному дворі, коли прибіг гонець і став кликати їх, щоб ті швидше бігли до сільської ради прощатися з чоловіками. Їх відправляли на Фінську війну, яка розпочалася ще у листопаді 1939 року. На збори дали небагато часу. Зачувши те, у Софії тривожно закалатало серце і вона стрімголов, нічого не чуючи і не помічаючи, наче не торкаючись землі, летіла до свого чоловіка.
Та війна тривала недовго. Вже 13 березня 1940 року вона й закінчилася. А чоловіків того призову додому вернули ненадовго. Вони продовжили військову службу в лавах Радянської Армії. І влітку 1941 року першими прийняли вогонь на себе.
Танасій був з багатодітної родини, але не з бідної. Мав велику пасіку. Односельці називали її шалаповою. А чого так, бо був він музикою. А музик у селі прозивали шалапаями. А як батько шалапай, то й дітям уже не відхреститися від того. Було одні питають: «А чия ж то дочка, чи син?» А другі одказують: «Шалапая». Отак на все життя і прилипне те прізвисько.
Коли Танасій узяв собі за дружину Софію, то привів її у хату під черепицею. На той час то була рідкість. Черепиця була свідченням того, що у тій хаті живуть не бідаки. Хазяйновитим був. І шанований у селі, працював поштарем. Вмів і приказати і розказати, і хліб спекти… А який був столяр! Не було такої роботи, яку б Танасій не міг зробити. Все вмів. А ще талант мав великий – був скрипалем від Бога. Не знав нотної грамоти. А скрипка в його руках краяла серце, бентежила душу, чарувала односельців і самого музику до самозабуття. І тоді здавалось, що крім тої музики у світі нічого більше й немає.
Та було те щастя коротким. Таки правду кажуть: «Поки діда, поти й хліба, поки баби, поти й ради». І тут так сталося. Як пішов чоловік на війну, так і статки кудись поділись. Все лягло на плечі Софії. Доля сільських жінок з раннього ранку до пізнього вечора, а то й до темної ночі бути запряженою в роботу. «Правду матусю говорите, так воно мамо і є… жінці на долі написано босо ходить по стерні», – скаже пізніше Ганна Танасівна Чубач, видатна українська поетеса у своїй поемі «Тільки пісня».
Тяжко працювала мати. Була ланковою на буряковому полі. Буряк треба було і посіяти, і виполоти. А як зайде вже у глибоку морозну осінь – вирвати, знести і почистити та ще й погрузити на полуторку. Від холоду замерзали й костеніли не лише руки, а й усе тіло. І одна думка була – якби скоріш у хату. Хоч і холодну. Вночі ще доведеться тишком-нишком, щоб ніхто не побачив, бігти з рядном у поле по солому. Нехай і не натопити нею грубку, то хоч дух теплий по хаті пустити.
Ходити на роботу Софії ставало дедалі важче. Під грудьми все настирливіше давало про себе знати дитя, яке нагадувало, що скоро вже має з’явитися на світ.
Стояли тріскучі морози, коли у хаті Софії Чубачки, у селі Плоске Муровано-Куриловецького району, що на Вінниччині, з’явилося немовля – дівчинка. Богом поціловане дитя подало свій голос у день між Андрієм і Ганною – великими православними святими. Та днем її народження стало шосте січня 1941 року. Коли прийшла мати в сільраду, тим днем народження і записали. Тоді так було.
А баба-повитуха вправно прийняла пологи. І розгинаючи манюні пальчики на рученятах дитяти сказала породіллі: «Софіє, у тебе така дитинка народилася, що про неї весь світ говорити буде». Знесилена пологами молода мати ледь усміхнулася, подякувала за добрі слова, а собі подумала: «Повитуха хоче заробити за свої труди ще одну мисочку борошна, то й приказує так гарно». І, не поскупившись, попросила свою матір Олександру відсипати їй дві мірки.
А назвала Софія свою первістку Ганною. Бо так чоловік хотів. Просив її у листі ще восени: «Як народиться син, то назвеш Андрієм, а як дочка, то – Ганною».
З донею мати пробула зиму. А вже навесні жінка мала виходити на роботу, на ланку. Бабуня Сандя, так звали Олександру і домашні, і односельці, трохи погледіла Ганнусю. А як та вже стала сидіти, то Софія забирала її з собою в поле. Викопувала ямку, клала туди солом’яну подушку й садовила на неї дитя, щоб не вилізло. Отак і росло. А вже коли доня стала на ноженята, то носила її до дитячих ясельок. Та дитяча установа розміщувалась у звичайній сільській хаті. В кого з дітей були батьки, то ті спали на змайстрованих ними дерев’яних ліжечках-розкладушках. А в кого не було, як у Гані, прямо під призьбою на рядні. Ясельки приймали діток тільки на весну й літо. В них дівчинка була до п’яти років. Ото все й дитинство.
«Сорок шості – голодні, сорок сьомі – холодні і п’ятдесяті – такі ж, як і ці», – напише поетеса у своїх сумних віршах-спогадах. Не стерлися з пам’яті вони. Таке не забувається. Воно нагадувало їй про себе щодня. І коли сідала за обідній стіл, то перед очима поставала залізна мисочка з бевкою. Те не можна було назвати стравою. То була розбовтана вода з борошном. Але й того у ясельках давали дуже мало. А як же хотілося їсти! В дитячій голівці була тільки одна мислонька, яка читалася в її оченятах: «Якби дали ще хоч три ложечки». Та ніхто не зазирав у ті оченята. Тільки Ганя все бачила, як тітка-кухарка несла з ясель відро тої бевки додому скотині.
Легше було навесні, коли з землі витикалася кропива, дикий щавель, а згодом і кульбаба. Тоді вже матусина юшка ставала густішою і смачнішою. А як уже в літо зайде, то дітвора унадиться на цвинтар збирати на старих могилах дикі полуниці. Мати казала доні: «Видно, хороші люди були, що на їх горбочках рясно родять ягоди». Далі під дитячим прицілом опинялася біла шовковиця. Та не дадуть їй виспіти. Обірвуть ще зеленою. Хоч і гірка на смак. Обнесуть, як шовкуни, і молоденьке зелене листячко на ній. Від тої їжі часто боліли животики. Та хіба думалося про те, що станеться, коли нестерпно хотілося їсти. Мама за те не сварила. Варила й настоювала звіробій або деревій та й поїла тими лікувальними травами свою донечку. А на ранок дівча було здорове й знову пускалося в пошуки чогось їстівного.
Якось до Софії зайшла сусідка Оляна та й каже: «На вигоні бачила ватагу дітей. Серед них і твою. Вона в тебе проворненька, видно, ще й з характером. Мо’, корову мою водила б на пашу. А я їй би за те півлітра молока щодня давала б». Софія зраділа сусідчиній просьбі. «Я не проти, – відказала вона, – тільки Ганю спитаю». Не по роках доросле мале дівча сприйняло материні слова, як дуже важливе й потрібне діло. І вона згодилася. Тепер у них щодня буде молоко, яке вона так любить! І щоранку Ганя буде рано вставати, брати налаштовану ненькою торбинку, в якій пляшка води, окраєць хліба і варена картоплина, і гнатиме на пашу худобину. Босими ноженятами вона буде чимчикувати через вигін аж до рудки під лісом, а далі до річки Площанки. Напоїть там свою корівку Лиску та й побреде з нею на луг. А трави там такі, що дівчати й не видно. Тільки її Лиска, наче корабель, пливе по тому зеленому морю. Корівка пасеться, а Ганя собі літає на біло-голубих хмаринках на небі, вигадуючи їм імена та різні пригоди. А то прислухається до пісні жайворонка, про що співає? І ніби ту пісню розуміє. Ще й розмову заводить з ним: «А ти, жайвір- щебетунчик, високо так звився, не розкажеш мені правду, де води напився? Де сплять твої жайворята і де їх матуся? Куди сонечко сідає, коли я стомлюся? І чи знаєш ти, чи ні, що у нашому селі мене звуть Ганнуся?» А жайвір все співає і співає… І пісня його наче відповідь дівчинці на всі її куди і де, чому і як.
А як у траві зачує стрекотіння коника-стрибунця, то й з ним розмовляє: «Ти чого мене тривожиш, сюрчиш без упину, хіба ж можна так лякати малую дитину?» А він, ніби прислухавшись до її слів, замовкав на мить, а потім знову розводив свої безкінечні співучі тиради.
Лугові трави і квіти для Гані були і казкою, і колискою, і співанкою. Вона знала про них усе. Про що вони шепочуть, коли радіють і коли печаляться. Вона чула, як гуде земля, як звуками природи повниться все довкола. І вона одна в тому вирі чогось одвічного й зачарованого, нескінченної музики світу. Було, в тому раю і задрімає. Та не надовго. Підійде корівка, лизне за босі п’ятки, де й сон дінеться.
І тоді квіти і трави сплетуться у віночок і опиняться на світло-русій голівці маленької польової царівни, який вона нестиме гордо, наче то був сам німб.
А завтра знову зі своєю годувальницею піде в зелений луг, який наново буде розкривати їй свої таємниці.
Ось так ціле літо до осені, аж поки не стане зеленої трави. І як дорогоцінний скарб носитиме Ганнуся й зароблене молочко. А як же їй хотілося напитися його досхочу. Та могла посміти собі лише один ковточок. Мала терпляче переборює те несамовите бажання. І несе молоко додому. Вона знає, матуся розбавить його водою, всипле туди жменьку крупців, виміняних за тернову хустку, та й зварить кашу.
А як же болять зранені стернею її ноженята. Ось нарешті вона дочовпла до села. Та й швидше до матінки, щоб порятувала її закривавлені ніжки. А мати їй: «Доню, хутчіш біжи за хату, помочись на них, вони й загояться». А воно ж пече ще дужче. Та терпить, не плаче. Бо знає – то єдині ліки.
За тяжкою щоденною роботою приходила свята неділя. Як тоді казали, та так і зараз кажуть: «Неділя – не діля». Ніхто за діло не брався. Вважалося за гріх. Той день був для відпочинку. Люди йшли до церкви. Щонеділі Ганя з бабцею теж ходила до храму. Сандя мала справді божественний голос і співала в півчій на кліросі. Дівча любило ті походеньки і чекало їх з нетерпінням. А ось яке вже місце там собі облюбувало, то й не придумати, щоб під широкою і довгою спідницею бабуні навколішках слухати всю відправу. Ба, більше, Ганя знала напам’ять молитви, слідкувала за їх читанням і часто підказувала бабусі, коли та, траплялося, забувала їх. І дуже тішилася, коли її допомога рятувала бабцю від невдач у піснеспівах. А відтак відчувала свою важливість у церковній службі.
А під вечір жінки часто сходилися на вдовині досвітки, щоб вилити свій сум у пісні. «Посідали, заспівали, затужили на весь світ…», – пізніше скаже поетеса. Пісня допомагала їм вийти з полону печалі, видихнути біль утрати, вихлюпнути всі тривоги… «І виспівують вдовиці свою доленьку гірку…». Співали голосно, на повні груди. І, здавалося, тому співу на землі було мало місця і він піднімався до хмар, розчиняв небесні ворота і торкався душ їх убієнних чоловіків.
Софія Чубач від природи була гарною, та ще й голос мала незвичайний. Меццо-сопрано, як у славетної української співачки Софії Крушельницької, – згадувала Ганна Танасівна. Мати заводила пісню, а жінки вливалися в неї своїми повнозвучними народними голосами і над яром котилася вічна сповідь української жінки: «Цвіте терен, цвіте терен, а лист опадає, хто в любові не знається, той горя не знає…». А то ще заведуть «Ой, піду я у лісочок, зірву там листочок, буду накривати милого слідочок…». І тих пісень було за вечір стільки переспівають, що, здавалося, і біль на серці стихав, і сум розвіювався з туманом, і наче води джерельної досхочу напилися.
Ті співочі посиденьки не обходилися без Гані. Дівчинка теж любила співати, знала багато народних пісень, а то ще й сама вплітала свої слова в пісню. Вони приживалися в ній, співалися і ставали народними.
Йшли роки. Підростала доня. А від чоловіка ніяких тобі звісток.
А в кінці 1944 року поштар приніс трикутний згорток. У ньому повідомлялося: «Ваш чоловік, рядовий солдат Радянської Армії Танасій Никифорович Чубач, пропав безвісти». Та для Софії «безвісти» не значило «загинув». Все надіялася і чекала свого любого чоловіка, з яким і нажитися не встигла. Може, повернеться. Та марно.
Чекала свого татка і його донька. Одного разу, коли у школі була перерва і школярі гралися на подвір’ї, з війни в село повертався солдат, інвалід. Ішов важко, на милицях, без ноги, ніби чеканячи кожен крок, з торбиною на плечах. Узрівши його, діти кинулись назустріч. Серед них була й Ганя. Бігли всі наввипередки і тільки з однією думкою: «Це мій тато повернувся». Та коли добігли, зупинилися. Зупинилась і похнюпила голову і мала школярка Ганнуся, коли побачила, що той чоловік не її татко, бо він уже гладив голівку їх однолітка, свого сина.
Уже пізніше дочка таки знайшла свого батька у братській могилі під Житомиром. У ній поховано більше тисячі радянських воїнів. На слід вивів його побратим, який був з ним, дивом вижив, потрапив у полон, утік з нього, а коли закінчилась війна, повернувся додому в село. Тож він і розповів Софії історію її чоловіка. Їхню дивізію, в якій служив він з Танасієм, було перекинуто на Волинь. І сталося так, що вночі вони були взяті в облогу німецько-фашистськими окупантами і вибиті. Серед них був і Танасій.
Свого татка, якого ніколи не бачила, Ганя дуже любила. Якісь невидимі людському оку космічні гравітаційні сили притягували й ріднили їх сутності. А було це, мабуть, тому, що вдалася вона в рід Чубачів, у батька. Дочка просила і мати часто розповідала їй про нього. Його єдина фотокартка і скрипка, що висіли на білій стіні в хаті, були для неї важливими матеріальними доказами батькового буття і великими сімейними святинями.
Ганя була зачарована чорно-білим фото, з якого на неї дивився вродливий чоловік. У ньому вона знаходила свою схожість і тим дуже пишалась. А пройде небагато років і дівчинка буде вражена ще однією схожістю батька, і не з ким-небудь, а з видатним українським письменником Олесем Гончарем. У школі вона побачить фото, від якого не зможе відвести очей. Для неї то було диво дивне: наче не письменник, а її батько був на тій світлині. З тих пір Олесь Терентійович став її взірцем. А згодом, що теж просто неймовірно, він оточить молоду поетесу батьківською турботою, всіляко допомагатиме їй і поведе у світ високого письменства.
Ще в шкільні роки Ганнуся собі намріяла, що, як виросте, стане такою ж відомою, як Олесь Гончар. І її вірші теж будуть у підручниках.
Так хвалилася доня мамі. А вона їй: «Пташко моя, нікому не кажи такого, бо люди почують і сміятися будуть. Краще на тобі шкварочку та й забудь, що казала». Та де там було забути, коли мала ще і в школу не ходила, а вже вірші складала. Причому дорослі. Вірш про сади, про фруктові дерева, які обкладалися податками, облетів усе село Плоске і зробив її сільською знаменитістю.
Тільки записувати ті мудрини не було кому. Софія не знала грамоти. То й вирішила віддати доньку до школи. Думала, вивчить азбуку, навчиться читати та й буде сама писати. Та в школу брали дітей з семи років. І Ганнуся не потрапляла ще до списків першокласників. То ж мати пішла до школи просити вчительку, щоб та згодилась прийняти її дочку до себе в клас. Учителька не заперечувала і першого вересня Софія взяла Ганю за руку і повела до школи. Та не довго ходило туди дівча. На другий день учителька після уроків привела школярку додому. Жінка занепокоїлась, коли на ганку побачила їх обох.
– Софіє Василівно, – звернулась учителька, – Гані ще трохи ранувато ходити до школи. Через рік якраз і буде добре, – вела далі вона. У цих словах мати запідозрила щось неладне. – Та кажіть уже, що трапилося, – з тривогою промовила вона. – Ви не хвилюйтеся, у вас просто особлива дитина, по-своєму сприймає навколишній світ, по-своєму реагує на мої слова, й гостро сперечається зі мною. У неї на все своя відповідь. Сьогодні серед уроку встала з місця, підійшла до мене, взяла за руку та й говорить мені: «Не кажіть про те, чого не знаєте». Я не можу з нею справитися. Вона ставить під сумнів сказане мною, і в очах дітей я бачу недовіру. Не ображайтеся, але поки що хай вона побуде ще вдома. Коли вчителька пішла і мати сказала доні, що в школу вона піде наступної осені, дівчинка не засмутилася. Ганя звикла до волі. Їй не до вподоби було робити все за розкладом.
Та по-іншому, мабуть, і не могло бути. Бо мала дитина, яка зростала у світі первозданної природи, спілкувалася з нею, а та тихим колиханням трав погоджувалася з її дитячим лепетом, раптом чує від учителя те, що не знаходило місця в її уяві, не сприймалося нею і викликало лише заперечення.
Правду кажуть: «Усьому свій час». І він прийде, як тій пташці, що має вперше вилетіти зі свого гнізда. Мине ще трохи часу й Ганя почне вловлювати досі недоступні їй істини життя.
А коли Гані було дев’ять років у її життя, у її батьківську хату ввійшов вітчим, Степан Колісник. Був він з дуже бідної багатодітної родини. У колгоспі працював конюхом, роботящим був. І все було б добре, якби… Та що там казати, хто не без гріха… А вдовине життя тяжке. Не вікувати ж одною. То й прийняла до себе Степана. Тільки дівча не відчуло ні любові, ні прихильності від того чужого дядька, якого треба було називати татом.
Втішала тітка, материна двоюрідна сестра: «Не засмучуйся, доню. Ніхто тебе не образить. Бо маєш ти у своєму житті двох ангелів. Одного – при хрещенні Господь тобі дав, а другого ангела – татуся твого рідненького. Вони тебе нікому не дадуть зобидити. І будуть твоїми охоронцями на все твоє життя». Ті слова скільки жила, стільки й пам’ятала Ганна Чубач.
А тоді, ой як це було давно, Ганнуся відчула, що тітчині слова якось по-особливому торкнулися її, огорнули невидимим ніжним, як матусині руки, серпанком, і дали силу.
Вона розправила свої дитячі, маленькі і слабкі ще плічки, щоб ангели-охоронці знайшли на них своє місце. Карі проникливі оченята засяяли радістю, а кирпатий носик вже ладен був виказати велику таємницю дівчинки. – Ні-ні, – відказала йому Ганя, – нізащо не дозволю тобі це зробити. Ту таємницю вона заховає від усього світу. І тоді її нікому не вдасться скривдити.
А невдовзі у родину Господь дав поповнення. Народились сестрички-двійнятка – Маруся й Надя. Їх нянею стала старшенька Ганя. Як побільшали малята, носила їх у колгоспні дитячі ясла. Ні дитячої коляски, ні візочка не було. То одне дитя на спину примощує, а друге – на руки бере. Люди так і казали: «Торішнє сьогорішніх носить».
Вона рано подорослішала. В її характері вже помічалися сильні риси натури, яка має свій стержень і згодом стане винятковою особистістю… Я зостаюся такою – / В спину ніхто не штовхне /, – зізнається поетеса в «Подільській поемі».
Якось, повернувшись із поля, матуся сказала Гані, що в них трохи поживе чужа дівчина, яка направлена до них у село працювати агрономом. Взяти молодого спеціаліста на квартиру Софію просив голова колгоспу. Жінка не відмовила. Квартирантку було звати Люба. Вона швидко подружилася з Ганею. Мала ставилась до неї, як до старшої сестри, яка стала великим авторитетом. Удвох і на печі спали. Довгими зимовими вечорами молода агрономша читала-перечитувала одну-єдину книжку-посібник з агрономії. Часто – вголос. А Ганнуся все те на вус собі мотала. І скоро знала і про ґрунти, і про сівозміну, і про вирощування сільськогосподарських культур, і про засоби боротьби зі шкідниками рослин та ще багато інших секретів агрономії. На печі й азбуку вивчила і вже самостійно могла читати ту книгу. Інших не було. І коли наступного року пішла до школи, то не тільки читала, а й писала друкованими літерами. У школі їй було навчатися легко й цікаво. Вона полюбила свою вчительку і вже з довірою ставилась до всього сказаного нею. Як гумка, Ганя вбирала в себе все почуте від учительки. Вона мала унікальну пам’ять, яка допомагала їй добре навчатися без книжок, яких у неї не було. Та пам’ять збережеться до її останнього подиху. І за день до свого відходу у вічність, незважаючи на дуже тяжку хворобу, читатиме напам’ять свої вірші, чим викличе в усіх, хто був з нею, великий подив і захоплення.
У школі дівчинка особливо любила уроки читання. На них учителька вела учнів чи в поле, чи на луг, а то в гай, де вони читали дитячі художні твори, народні казки. Зв’язок слова і природи пробуджував у них живе сприйняття почутого, розвивав образне мислення й любов до літератури. Тим то перша вчителька для поетеси Ганни Чубач стала зорею всього її життя: А здається мені й дотепер /, Що живе моя добра учителька /, А хтось інший, недобрий помер /. Наче маю ще з нею зустрітися / В тихім плині розвеснених днів / І так важко світами носитися / З повним серцем несплатних боргів. («Спогад восьмий: Вчителька» цикл «Дитинства спогади болючі»).
Великою радістю для школярів була і праця в полі. Діти допомагали колгоспникам і вибирати картоплю, і збирати довгоносиків на буряках, які нещадно знищували його посіви. А для Гані вихід у поле був наче вихід на велику сцену. Бо дівчинка, пройшовши на печі «курс молодого агронома», з захопленням розповідала однокласникам про ту свою першу науку все, що знала. Ще й неабияк пишалася тими своїми знаннями. У класі її любили. Світло-русу дівчинку прозивали Молочком. Чи через гарненьке біле личко, чи через те, що дуже любила молочко, уже й не сказати. Головне, що школярка на те не ображалася, воно навіть їй подобалося. А от її подружку, високу худеньку дівчинку, прозивали Авророю, на що та дуже сердилася.
У житті бувають такі миті, здавалося б, і не дуже важливі, а в пам’яті залишаються назавжди. Це тому, мабуть, що та мить була гостро відчута і не промайнула безслідно. Так було і в Гані з Авророю. Жили вони по-сусідству. Тато дівчинки повернувся з війни, мав офіцерське звання, то й став членом правління колгоспу. Сім’я не бідувала. У той післявоєнний час багатих не було. Хтось був бідний, а хтось мав більші статки. Звичайно, коли у хаті був господар, то і сім’я почувалася захищеною. Чого не скажеш про сім’ю, яка втратила годувальника. Так, як у Гані. На дворищі ні скотини, ні гусини. Та як їх тримати, коли нічим годувати. Тут хоч би самим якось перебиватись. У торбинку подружки в школу завжди клалось щось смачненьке: чи ковбаска, чи млинець із сирком. У Ганиній торбинці був хлібець з печеною картоплинкою. Свій обід вона ще в школі з’їдала. А її сусідка буде доїдати його ще по дорозі зі школи. Та й хвалитиметься, що мати буде сваритися на неї, коли недоїдене принесе додому. І щоб того не сталось, та жбурляла свої поїдки у густу зелену кропиву, яка щитом росла обабіч курної сільської дороги. Ганя ковтала слинку, але й вигляду не подавала, що дуже хоче їсти.
По життю поетеса скупих людей вважала убогими. Сама ж була щедрою, простою, людяною і товариською. З будь-якої нагоди і без неї завжди любила робити подаруночки навіть тим людям, яких не знала. Може, це тому, що ті вчинки Аврори закарбувалися в пам’яті, а може, генетичним кодом її роду передалась їй потреба робити добро.
Після закінчення Плосківської початкової школи Ганя продовжила своє навчання в Лучинецькій семирічці. Щодня через село Млинівку, а далі через поле вона ходила до школи, яка була за шість кілометрів від хати. День у день дівчинка проходила дванадцятикілометровий шлях. Добре, коли не було дощу. А як піде та розквасить биту сільську дорогу, то гумові боти залишалися в багнюці, а ноги по щиколотки опинялися в масній збитій підводами ґрунтовці. Отоді вже боти в руки та й хутчіш босоніж до школи. Усі такі неприємності Ганя передбачала, тому з дому виходила о шостій ранку. Щоб до приходу вчителя й однокласників встигнути і боти, і ноги помити, і онучі у воді вибовтати й посушити. Іншого взуття, крім цього, у школярки не було. При одній згадці про нього їй ставало млосно. Боти – це на зразок гумових калош тільки на підборах і спереду з застібкою на кнопку. У такому взутті ходили жінки у 50-60 роках минулого століття. Тільки взували його не на босу ногу, а під черевики на підборах. А так як у Гані не було черевиків, то вітчим з дерев’яних брусків витесав підбори й уклав їх під п’яти в боти. А щоб ноги не ковзали, то треба було їх обмотувати клаптями полотна, що звалися онучами. Та це не допомагало. Дерев’яні підбори набивали п’яти, й ті так боліли, що часто-густо – чи погода чи негода, Ганнуся несла свою взувку в руках і звиклими до стерні ногами долала кілометри від школи до свого села. Підручників, як і раніше, не було. Тому потрібно було уважно слухати вчителів і все запам’ятовувати. І це їй добре вдавалося. А довга дорога у два кінці давала простір і волю її думкам, які виростали в яскраві художні поетичні образи. «Народила мене мати, а зростили вірші», – казала про себе Ганна.
Вона мала хист і до малювання. По її мальованим візерункам, які вигадувала сама, жінки Плоского вишивали полики і погрудки, комірці і рукавці на полотняних сорочках.
Свою першу вишиванку дівчинка вималювала дуже старанно, а мати допомогла вишити її. Ганна пам`ятала всі свої дитячі спіднички, сорочечки і платтячка. Бо їх було небагато. Та й де було їм взятись? Софія перешивала доньці вбрання зі свого старого одягу. В її пам`яті перше нове платтячко, яке пошила матуся, коли їй було п`ять років. Під час війни селом якось проходили солдати-мад`яри. Обабіч дороги стояли сільські жінки. Один із солдатів, загледівши серед них гарну жінку, то була Софія, кинув їй кусок бязевої тканини. То був цілий скарб, який мати поклала в скриню, щоб лежав там до своєї пори, поки підросте доня. Ото й підросла. А хіба можна було забути той день, коли вітчим дай їй гроші на ситець, з якого пошили «першу сукню в квітах». І хоч «не заздрили дівчатка, бо вже ходили у шовках», радості Гані не було меж. Про це вона напише у вірші «Перша сукня» циклу «Дитинства спогади болючі».
Що то воно за диво таке – людська пам`ять? Живим ланцюжком вона зв`язує минуле з днем сьогоднішнім. Не дає забути нам «чиїх батьків, чиї ми діти». Не дає заблукати у хитросплетінні подій і людських доль. Память – могуча. І допоки маємо цей Божий дар, ми – люди в цьому світі.
У дитячій пам’яті Гані навіки закарбувалася мамина біль-оповідь. А була вона ось про що.
Одної січневої ночі у шибку хтось постукав. Софія стривожено підійшла до вікна, відхилила фіранку. Повний місяць і ясні зорі, що всіяли небо, освітили вкриту снігом землю. Надворі було видно. Вона побачила молоду жінку з немовлям на руках. Хазяйка оселі відчинила двері. На порозі стояла знесилена жінка. Вона ледь тримала дитинку. Щоб не впасти, сперлась плечем об одвірок, попросила води й прихистку. Зовнішність нічної гості видавала в ній єврейку. Та це не злякало Софію. Щоб не привернути чужої уваги, каганець не світила, і впустила їх у хату. «Мене звати Ріва, – сказала бідолашна. – Тікаю з донею від німців. Впіймають – стратять. Як собаки, полюють на євреїв. А особливо, на таких, як ми. Моя кровиночка голодна. Пусті груди смокче. Молока вже немає». І Софія, навіть не роздумуючи, не сказавши, що в неї на печі спить теж дитя, що вона мати-годувальниця, взяла на руки чуже немовля, приклала його до своїх грудей і відчула, як янголятко своїми спраглими губенятами торкнулося її соска і стало жадібно смоктати материнське молоко. Щоб не перегодувати і не нашкодити маляті, довелось відірвати його від грудей та заспокоїти. А згорьовану матір напоїла відваром з гілочок смородини та груші-дички. Вділила й варену картоплину та шматочок хліба.
Так два місяці в хаті Чубачів переховувалися від катів зацьковані єврейська мати та її дитя. Двох діточок своїм молоком годувала добросердна жінка. Як могла, так і ділилась своїми дуже скромними, щоб не сказати злиденними, харчами.
Під окупантами жити було важко. Ще вчора, здавалося, і сусіди, як рідня, свої. А сьогодні вже око косять, придивляються і прислухаються, підозрюють і немає їм уже віри. Ті косі погляди помітила Софія. Відчула щось недобре й Ріва. Не хотіла вона наражати на небезпеку свою рятівницю та її дитину. Завдячувала їй життям своїм і дочки. І коли зійшли сніги й стало тепліше, вирішила покинути їх оселю. В ніч прийшла – в ніч і пішла.
А через три дні по селу слух пройшов: у криниці, що по дорозі на Сугаки, знайшли утоплеників – жінку й дитя… То була Ріва та її невинне немовля. Софія від тої звістки не знаходила собі місця. До самої смерті не могла забути того. В останні дні свого життя, коли вже літню жінку розбив інсульт, вона, то знепритомлюючи, то приходячи до тями, все плакала.
– Мамо, чого ви плачете? – питала її стривожена дочка. А та, ніби виринаючи з-під високих бурунів пам’яті, благала: «Ріво, не йди, залишся, Ріво, не йди…».
– Тільки дякуючи материній доброті, – так собі думала Ганна, – і вона, ніби дяку, має тепер велику повагу і прихильність до себе єврейського народу. Сказано ж: Богу відомо все.
А нам відомо те, що відомо. Що через 10 років мати народить ще й братика Василька. Ганна тоді вже буде заміжнею і житиме в Києві. Рано вона одружиться, в 17 років. Поїхати з села була змушена, бо вітчим відправляв її на роботу на короварню. З цим вона змиритися не змогла. ЇЇ душа, оповита поезією, рвалася до омріяних берегів.
А через чотири роки й сама народить дочку Оксану, єдину. Господь і її наділив талантами. Оксана Чубачівна – теж поетеса, член Національної спілки письменників України. Та найбільший її дар – на полотнах. Вона – талановита художниця, член Національної спілки художників України.
Що в Києві Ганна буде працювати на різних роботах – і продавцем у магазині, і на заводі, і в друкарні. Закінчить вечірню школу робітничої молоді. Згодом – редакторський факультет Поліграфічного інституту імені Івана Федорова. І вже на стаціонарі – Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Максима Горького в Москві. Працюватиме в газеті «ЛітературнаУкраїна», в журналі «Дніпро», вестиме цікаві авторські радіопередачі на Українському радіо й телебаченні. За свій творчий довгий вік українська поетеса видасть понад 70 книг для дорослих і дітей, створить понад п`ятьсот пісень. Нею захоплюються як діти, так і дорослі. Понад двадцять років вірші поетеси входять до шкільних програм. Їх і вивчають, і співають. Пісня «Не забудь» стала ніби дзвіночком для школярів, яка після літніх канікул сповіщає, що час збиратися до школи: «Не забудь, що тебе у школі ждуть…». А «Черепаху Аху» співають діти в усіх куточках України. Що вже казати про пісенну творчість для дорослих. Її «Хустка тернова» є одним із символів України.
За визначні творчі здобутки Ганна Танасівна Чубач, «журавка з подільського жита», член Національної спілки письменників України удостоєна звання «Заслужений діяч мистецтв України», Державної літературно-мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника, Всеукраїнських літературно-мистецьких премій імені Павла Усенка, Марусі Чурай, Степана Гулака-Артемовського, Євгена Гуцала, Міжнародної премії «Дружба», Державної премії імені Лесі Українки та нагороджена Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Її бентежне серце не омине жодна подія. Її чутливу душу не проминуть ні промінчик сонця, ні хмаринка на небі, ні страждання, ні радість, ні розлука, ні любов, ні правда, ні кривда, ні революція, ні війна… І тоді на папір ляжуть ряд поем. І серед них – «Сиві думки», «Чорнобильська Мадонна»…Сотні поезій і серед них – «Заметіль», «Реліктові дерева», «Гірка правда», «Всиновленим небом»… З гіркотою втрати коханого буде ліричний вірш «Яблука донешти» і оповитий красою слова вірш про Бориспільський край «У Борисполі вишні виспіли».
Відомий український письменник, літературознавець, критик Олександр Бакуменко у своїй книзі «Доброзвучна Муза» написав: «Якби за допомогою всенародного опитування у нашій країні присуджувалося поетам почесне звання «Народний поет України», безумовно, однією з перших поетес цього звання була б удостоєна Ганна Чубач». І цього не відняти. Поезія Ганни Чубач має народне звучання. Там думки й слова йдуть із самого серця. Її поезії читаються на одному подиху. Вони ллються, то як джерельний струмочок, то як потік великої ріки. Там все природньо, гармонійно. Там зміст заручений із римою. Поезія настільки образна, влучна, життєва й правдива, що прочитавши її, не зникає з пам`яті, а залишається в ній назавжди. В її творах читач знаходить свій світ. І вона житиме, допоки на цій землі є віра, надія, любов і свята мудрість.
І хочеться вірити й сподіватись, що все написане видатною поетесою Ганною Чубач в останні роки життя, буде видане і ввійде до золотого фонду не тільки української, а й світової поезії.
