Писанкарство – один із найдавніших видів народного декоративно-прикладного мистецтва, в якому відобразились усі грані життя українців – наші історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення світу, мрії про довершеність життя. Писанки як шедеври мініатюрного живопису свідчать про мистецький геній українського етносу, що формувався з незапам’ятних часів, – його здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу.
Коли домінують «спіралі»
2013 року археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України зробили сенсаційне відкриття. Під час дослідження водозбірника, який датують XV – початком XVI ст., на Шевській вулиці в центрі Львова на майже шестиметровій глибині вони знайшли унікальну писанку. Таких артефактів в Україні ще не знаходили, адже ту писанку було виписано на шкарлупі яйця. Причому вона порівняно добре збереглася – на 80–90 відсотків, хоча знахідці майже пів тисячоліття. Припускають, що це, може, й найдавніша така писанка в Україні. Нині її зберігають у Музеї писанкового розпису в Коломиї.
Саме слово «писанка» походить від слова «писати», а це означає, що наші предки саме писали на яйці, а не малювали, як твердить дехто з дослідників, і більшість писанкових символів є свідченням цього. Писанки українці пишуть здебільшого спеціальним писальцем-кисткою, яке закінчується конусоподібною мідною бляшкою, звитою на голці. Однак українські писанкарі Феломена Процик, Юрій Сиротюк із Бразилії, Юрій Цікапо з Тернополя та інші пишуть їх звичайним «шкільним» пером.
Зенон Елиїв з Америки у своїй книзі «Двадцять кіп писанок» на першій таблиці під №1 помістив писанку із села Жванця біля Кам’янця-Подільського на Хмельниччині, а під числом «дев’ять» – писанку із села Воробіївки поблизу Курська, на яких бачимо символічні знаки, котрі могли служити нашим предкам як літери абетки. Мені вдалося зібрати кілька десятків писанок з такими знаками з Таврії, Покуття, Слобожанщини, Лемківщини, Поділля, Гуцульщини, Бойківщини, Полісся. Налічив понад сорок різних знаків, розміщених у певному, мовби й алфавітному порядку.
Правда, ті символи розташовані в тому ладу лише на старих українських писанках, які сьогодні доволі складно знайти, але вони мають надзвичайну наукову цінність. Новіші ж писанки, починаючи від 30 років минулого століття, також мають майже всі ці знаки, однак їх уже розміщено абияк, тож ці вироби не мають тієї вартості.
Понад сто років тому київський археолог Вікентій Хвойка, проводячи розкопки на «Кирилівських висотах» у Києві й селі Трипіллі неподалік од нього, знайшов уламки кераміки з цікавим орнаментом. Вони не були подібні до інших речей, які знаходили раніше на Подніпров’ї. Так було виявлено невідому доти культуру, яку назвали трипільською. Глибше ознайомлення зі зразками її мальованої кераміки дозволяє дійти висновку, що ще задовго до цього відкриття знаки, які ми знаходимо на трипільському орнаменті, використовували у писанкарстві.
Зокрема найпоширенішим був «безконечник». На Гуцульщині й у Таврії вважали, що коли його не наносити на писанку, то це може призвести до нещастя. Відомі писанкарки Олеся Романенко зі США, Анна Кокуцяк із Великобританії, Палагна Боб’як із Космача – на жаль, уже покійні – свого часу казали мені, що кожен хрест або церковцю на писанці має обрамляти «безконечник». Палагна Пожоджук із Космача наголошувала, що й починати писанки треба з «безконечника». Тоді вони завше файно вдаватимуться, а в родині писанкарки «всі кінці сходитимуться докупи», як на цьому знакові.
Здебільшого «безконечник» на писанці – це лінія білого, жовтого чи оранжевого кольору, яка символізує нескінченність сущого. Однак на Слобожанщині, Поділлі, Гуцульщині та Буковині досить часто надибуємо писанки, суціль вкриті суто знаками «безконечника» – таку писанку може написати не кожна майстриня. Наразі найкраще творить «безконечники» Василина Сумаряк із Усть-Путили на Буковині. А ще їх добре виготовляв свого часу й Тарас Городецький із Червонограда на Львівщині.
Сама назва «безконечник» походить від того, що замкнені в собі лінії не мають ні початку, ні кінця. Зенон Елиїв запримітив, що в Україні у давнину писанки з «безконечником» пасічники клали під вулики, аби «нескінченно роїлися бджоли». Подекуди такі вироби ще називають «кривий танець».
Власне, ще й донині на Поділлі, Покутті, Опіллі добре зберігся «кривий танець» і як танок-хоровод, який у великодній понеділок водять дівчата. Як зазначає писанкарка-дослідниця з Канади Одарка Онищук, перед тим, як дівчата мають починати танець, вони розсаджують трикутником на траві трьох хлопчаків або парубків, на певній віддалі один від одного, а тоді беруться ходити поміж них і приспівувати:
Ми кривого танцю йдемо,
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину.
Його треба вести,
Як віночок плести…
Ведем, ведем, не виведем,
Плетем, плетем, не виплетем…
У формі замкненого трикутника «безконечник» використовує Никола Коваль із США – в той трикутник писанкар вписує квіточку барвінку. Писанкарка Одарка Маклін із Австралії обрамлює «безконечником» великі спіралі, а той самий Т. Городецький великі червоні та білі «безконечники» «ставить» своєрідним підмурком до величної церковці на писанці. Софія Зелик зі США обводить «безконечником» «древо життя», «зорю», а часом розділяє ним писанку навпіл. А на одному зі своїх творінь розмістила райські пташки смужкою впоперек яйця й обрамила їх «безконечником».
Ще одним символом, що і його часто завважуємо на трипільській кераміці, є «спіраль» – знак плодючості, сонця, бігу часу тощо. У писанкарстві на «спіраль» найчастіше натрапляємо на Лемківщині, Пряшівщині, де писанкарі користуються спеціальним писальцем у вигляді шпильки з круглою головкою. Вони тотожні спіралям трипільської культури.
Німецький археолог В. Бутлер зазначав, що спіральний орнамент був для трипільців символом безперервного руху, швейцарець Ернест Уелі порівняв спіральний орнамент хліборобських неолітичних поселенців із постійними обертами сонця протягом року. Спіральний меандр – це знак безупинного сонцеруху з його моментами зимового та літнього сонцестоянь як найдавнішими святами людства, пов’язаними з природою. Можемо припускати, що «спіраль» та «безконечник» на українських писанках – це, може, й первинні символи. Вони чудово збереглися в писанкарстві, у вишивці, різьбі, у кераміці всіх регіонів України.
Третім найбільш розповсюдженим знаком писанкової символіки українців є «колесо» (коло). Це знак злуки найвищого спокою з напруженою силою, він є вершиною досконалості, образом невмирущості природи, що проявляється безперервним повторенням, колобігом її життя – від зародження й через затухання до нового цвітіння. Найпоширеніший серед таких писанкових знаків – «сонце» як центр небесних просторів, джерело світла й життя.
До речі, першими на українських писанках були й мають бути сонячні та інші космічні знаки, а відтак – води, далі – вогню, а потім і земні символи. Упродовж багатьох століть писанкарі прагнули розміщувати на яйці знаки в тому порядку – тоді такі вироби згідно з їхніми уявленнями мали певне магічне навантаження. А ще таку писанку замовляли і ставили в кімнаті, де сплять, знаючи, що вона відганяє злих духів. Або клали у воду, якою потім вмивалися дівчата, щоб мати гарну вроду. На Гуцульщині писанку тримають у миснику впродовж багатьох років, знаючи, що вона помічна, скажімо, для корови, яка здується, коли напасеться, скажімо, росяної конюшини…
Зрозуміло, що «тризуб» як іще один досить поширений у нашому писанкарстві знак символізує триєдиність світу. Досить розповсюдженим на Поділлі є й символ «Богині-Берегині». Такі писанки залюбки пишуть Зеновій Пеньонжик із Звенигорода, Марія Гоцуляк із Могилева-Подільського, Пелагія Писаренко з Курська, Анна Івахненко з Воронежа. Полюбляє писати їх і вже згадувана О. Онищук. Ось, наприклад, як вона розгадує писанку з галицького Поділля з тим символом.
Оскільки, за її словами, у зображення – «спірально» сильні ноги, то, отже, це космічне божество. А точніше, з огляду й на присутній тут трикутник як знак родючості, – то материнська сутність. Позаяк угорі ліворуч маємо зерно-насінину, а праворуч – смерічку, то це, сказати б, символи приросту – з покоління в покоління.
У середині орнаменту сходяться два листки, «скроплені сльозами» – білими крапками. А ще є на писанці й червоні та зелені «сльози». Вони деталізують зображення, свідчать, що орнамент символізує прародительку всього сущого – людей (білі «сльози»), тварин (червоні) і рослин (зелені). А-от скручений спіраллю вуж і виписаний довкола нього гребінь півня засвідчує, що й птахи є її творінням. Але вони вже як «піднебесні» істоти, котрі, за віруванням, відносять душі померлих в Ирій, мовби поєднують цей світ і той… Ось вам і містерія писанки.
У давнину українські писанкарі могли пояснити кожну деталь на своїх творах. Власне, ще й нині живе кілька десятків писанкарів, котрі можуть пояснити значення того чи іншого символу. Трохи більше майстрів можуть і правильно назвати кожен знак. Але, на жаль, чимало писанкарів як в Україні, так і в діаспорі, через великий попит на такі мистецькі вироби перейшли від зображення спрощеного орнаменту до мініатюрного, наситивши його різними символами, які вже не мають тої магічної сили. Через таку практику багато втратили сьогодні й космацькі писанки, які цінувалися найвище у світі. Писанки з Космача, призначені «на базар», – вже переважно з вельми простенькими орнаментами – їх пишуть, дбаючи лише про те, щоби на них добре лягли фарба й лак.
На жаль, сьогодні більшість писанкарів уже не можуть пояснити значення такого поширеного символу, скажімо, як «чотириріг», що здавна був символом чотирьох пір року і сторін світу, чотирьох вітрів і людських темпераментів… Хоча загалом писати його ще полюбляють.
Приміром, уже згадуваний Н. Коваль якось зобразив на гусячому яйці великий хрест або ж «чотириріг» із пшеничними колосками. Довкола ж виписав доволі широку смужку геометричного орнаменту, скомпонованого переважно із давнього космацького символу «штерн» (зоря), який є знаком неба, що визначає порядок небесних світил. Чорне тло писанки символізує українські чорноземи, а пшеничний сніп, який на Різдво ставлять на покуті під образами, – наш працьовитий хліборобський рід. Ця писанка заслуговує найвищої нагороди.
Цікавим, який часто трапляється на ріних писанках, є і «триквер» – трикутник, що символізує вогонь. Але на Черкащині мені пояснювали, що це знак безсмертя, а Палагна Боб’як із Космача твердила, що коли в середину «триквера» вписати колесо, то це буде символом Божого ока…
А ще писанкарі полюбляють писати на яйцях «древо життя». Той самий Н. Коваль під таким символом по обидва боки розміщує коней, Т. Городецький – двох півників, С. Зелик – двох оленів, але кожен із писанкарів пише «древо життя» так, що видається, ніби воно виростає з «триквера». «Древо життя» символізує вершини й низини, силу і слабкість, сучасність і минуле, молодість і старість та поєднує ці дуальності. Воно є символом небесної осі та скарбом життя, належить до космічних знаків. Доводилося чути, що воно – це ще й поняття всього доброго й вартісного.
У різних місцевостях України й діаспорі донині зберігся такий давній символ, як «вовчі ребра» та «вовчий зуб». Дослідники помилково вважають, що цей знак символізує вовка. Звісно, не кожному суджено відгадати, що закодовано в тому чи іншому символі, адже мудрість українського народу така глибока. А тим часом розгадка, як мовлять, – на поверхні. У давнину українці лікувалися переважно різним зіллям. Між іншим, немало лікарських рослин були для писанкарів і чудовими барвниками. Тож з огляду на це легко визначити у «вовчому зубі» листок кульбаби, яку на Поділлі так і називають. Зокрема тамтешня писанкарка Петрунеля Ковцун, 1900 р. н., згадува: «Ох, і набідувалися ми голодного року. «Вовчі зуби» голодного року їли, як кози…».
…Доволі часто надибуємо на писанках чи то з Очеретиного на Донеччині, Копиченців на Тернопіллі, чи Виженки на Буковині такий наш прадавній символ, як «граблі». Не важко здогадатися, що це символ дощу, бо ще й нині на Гуцульщині люди вірять: коли перевернути на сінокосі граблі догори зубками, то піде дощ. Але чи має таку саму магічну силу їхнє зображення на яйці, себто писанці?
Пригадую, як у Кам’янець-Подільському педагогічному університеті на історичному факультеті провів лекцію з писанкарства, а після неї – практичне заняття, на якому писали цей символ. Стояв сонячний весняний день. І старший викладач історії Борис Кушнір, який мав у селі неподалік Кам’янця-Подільського велику пасіку, пішов того дня туди брати мед. А на факультеті навчався Володимир Михайловський, який недолюблював цього викладача і завжди хотів зробити йому якусь капость. І от уже під кінець наших студій цей студент каже мені: «Я ще напишу граблі на яйці, аби Кушнірові бджоли змокли…». Всі присутні в аудиторії засміялися.
Та ось В. Михайловський написав граблі. А через якийсь час, коли ми вже виходили з приміщення, полив рясний дощ… Із чимось таким самим довелося зіткнутися 1993 р. у Франції, де експонував велику виставку українських писанок. Я також розповідав відвідувачам у виставковому павільйоні про їхню символіку. Звичайно, не оминув і «граблі». Опісля ж мій знайомий П’єр Реві запросив мене до себе на гостину. Він показав мені свою віллу, відтак ми пройшлися його садом. Разом з нами ходили його приятелі й сусіди…
Й тут раптом П’єр забідкався, що посадив виноград і мусить його щодня поливати, бо тоді у Франції вже кілька тижнів не було дощу. І раптом наче пригадав щось. Показує на мене і каже голосно: «О! Він привіз до нас таку чудову виставку писанок і розповідав, що коли в Україні довго не було дощу, то українці писали на яйцях «граблі», й тим викликали його. А я от зараз теж намалюю граблі на піску, й піде дощ!..».
І намалював. Французи – люди толерантні, але все одно покепкували з П’єра, пожурили його за те, шо вірить у давні забобони. Через хвилю нас запросили у вітальню на гостину. І коли вже мали чарки піднімати, як до кімнати вбігла дружина П. Реві, вся мокра, і кричить: «Катастрофа! Пішов дощ!..».
Усі повискакували на балкон помилуватися дощем. І потім уже більше ніхто не говорив про бізнес, про урядові справи, а лише допитувалися мене. А що то за люди, що вони так уміють замовляти погоду? А де та Україна: в Африці чи Латинській Америці? А як українці сплять, що їдять, що роблять, чи їх багато?
Увечері вже французька телевізія інформувала, що до Франції приїхав мольфар із чарівної країни і привіз із собою унікальну виставку античних предметів. Звісно, що наступними днями люди йшли на мою виставку, як колись мусульмани до Мекки. І я багатьох навчив розписувати писанки.
Коли невдовзі повернувся до України, то отримав листа від П. Реві, в якому він, зокрема написав таке: «Відтоді, як ви поїхали, дощ не перестає. Фермери на мене хочуть у суд подати, бо кажуть, що то я викликав таку затяжну негоду, яка нищить їхні посіви. Допоможіть зупинити дощ. Прошу вас, благаю…». От сиджу в Космачі й гадаю, що тому французові відповісти маю. Бо й сам не знаю, як дощ зупинити. Але про всяк випадок написав, аби П’єр намалював «свастику». Той намалював, і – о, Боже! – дощ перестав…
Я не можу твердити, що дійсно символи «граблі» та «свастика» мають таку магічну силу, і вони так «спрацювали» тому випадку. Міг статись і звичайний збіг. Разом із тим не я ці символи придумав. Їх тисячоліттями вдосконалювали на писанках наші предки. Втім, хоч як, а поки ще живі люди, котрі можуть пояснити символіку писанок, маємо якомога активніше збирати таку інформацію. Бо сьогодні не так багато писанкових знаків у нас розшифровано.
До речі, чимало серед них і тваринного походження. Зокрема, на гуцульських писанках доволі часто зустрічаємо коників, оленів, а на писанках Тараса Городецького з Червонограда на Львівщині, Николи Коваля чи Оксани Лятуринської зі США – півників. «Півень» слугує провідником сонця, охоронцем добра. І пам’ятаємо з казок, як за зозулястим півником полює лисиця…
Новий час диктує нові вимоги. Україна впродовж століть боролась і бореться за свою незалежність. І ця боротьба теж «лягає» на писанки – з’являються патріотичні витвори. Першою взялась за цю справу понад сто років тому писанкарка Ірина Білянська, 1899 р. н., яка в обрамленні рослинних орнаментів виписувала слова «Слава Україні», «Боже великий єдиний, нам Україну храни!» і «тризуб». А вже після Другої світової писанкарі з Космача, Прокурави, Чорного Потока на своїх писанках писали тризуб у формі ластівки. Згодом в Україні вибухнув Майдан і його літопис почала писати на яйцях писанкарка зі Свердловська Луганської області Тетяна Коновал. І сьогодні, в часі війни, вона творить такі неповторні писанки, як «Херсон», «Буча», «Маріуполь», назви яких свідчать самі про себе й які заслуговують найвищої оцінки. В цьому ж напрямі працювала Юлія Бурко з того самого Червонограда і творить майстриня з Олександрії на Кіровоградщині Ірина Михалевич. Особливо цікавою є її писанка «Правда переможе»…
Зараз в Україні яскраво виділяються три школи писанкарства: Космацька, Львівська, Вінницька. Перша цікава тим, що нині в Космачі на Косівщині працює понад чотириста писанкарів. Вже понад сто років тому професор Володимир Шухевич зафіксував прізвища космацьких писанкарів та назви писанок, подав замальовки про їхні символи. Особливо активними були космацькі писанкарки Явдоха Кушнірчук та Олена Чупірчук, які писали писанки в США і навіть американські конгресмени та президенти мали за честь мати в себе їхні роботи. Уже в часи Незалежності України в Космачі часто проводили Міжнародні з’їзди писанкарів та фестивалі «Великдень у Космачі».
Львівська школа писанкарства представлена майстрами, які мають здебільшого художню освіту і віддають перевагу авторській писанці, хоча залюбки використовують традиційні для Львівщини символи. Зокрема Марія Янко неперевершена у створенні писанок лемківською технікою розпису. Найбільш обдарованими писанкарями в цьому краї треба визнати вже згадуваного Т. Городецького, а також Олександра Опарія, окремі писанки котрого нагадують петриківські розписи.
Вінницька школа популяризує насамперед подільську писанку. Писанковий орнамент на Поділлі, як уже йшлося в попередній публікації, має свої особливості. Щороку в регіоні проводять Всеукраїнські фестивалі «Великоднє диво».
Велику роботу з відродження української писанки провадять заслужені майстри народної творчості України – Оксана Білоус та Зоя Сташук із Києва, Світлана Стадник із Коломиї, а також писанкар-воїн Олег Кіращук із міста над Прутом. Найвідомішим творцем-відновником лемківської писанки на сьогодні є Зеновій Пеньонжик зі Звенигорода на Черкащині.
І це вельми потрібна справа. Адже тепер, у вік швидкого поступу цивілізації, українські писанки викликають чимраз більше зацікавлення у чужинців. Їх дарують президентам, конгресменам, продають у популярних крамницях. А через них жителі різних країн дізнаються чимраз більше про Україну.
Почесний караул канадських полісменів до пам’ятника писанці у Вегревілі
Втім, у багатьох містах Канади, США, Великобританії, Франції, Німеччини наші писанкарі проводили курси писанкарства, на яких навчалися англійці, французи, німці, представники інших народів. Зокрема, такі майстер-класи проводили Одарка Онищук та Оксана Ярош (Канада), Іванка Старощак, Таня Осадца й Софія Зелик (США), Катерина Лащук (Великобританія), Галина Хоткевич та Іванка Чумак (Франція).
А також Валентина Терешкун із Німеччини навчила писати писанки корінних німкень Марліс Гринько, Доріс Кюстерс та М. Науман. Усі вони придбали собі українські однострої. Д. Кюстерс навіть добре вивчила українську мову. А М. Науман щороку організовує в Ганновері базари великодніх яєць, а 1992 року возила українські писанки на виставку в Токіо, де вони отримали найвищу нагороду.
Німці, які, мабуть, завдяки властивій їм педантичності досконало оволоділи технологією виготовлення писанок, віддають свої твори до музеїв, зазначаючи, що це вже їхнє національне мистецтво, хоча на кожному з таких виробів доволі легко впізнати українську символіку. А тим часом писанкарі Канади час від часу вводять до схеми писаного яйця символи, які означають єднання українців із канадською землею, що стала для них ще однією батьківщиною. До речі, в містечку Вегревілі (провінція Альберта) створили найбільшу у світі писанку й поставили її на постамент. Вийшла оригінальна скульптура.
Свого часу через комуністичну заборону писанкарства в Україні в більшості областей воно відмерло. І сьогодні ми маємо чимало прикладів, коли писанкарі з діаспори навчили писати писанки своїх родичів в Україні. Приміром, та сама В. Терешкун навчила писати писанки Василя Гуменяка з Покуття. Свого часу на Сокальщині жила уславлена писанкарка Ірина Білянська, 1899 року народження. У своїй книзі Зенон Елиїв подає фото одинадцяти писанок уславленої писанкарки. Та після її смерті в її роду вже не було писанкарів. Та нещодавно талановитий писанкар із Червонограда Тарас Городецький навчив писати писанки правнучку згадуваної вище Ірини Білянської…
Тож задумаймося над цим і збережімо писанку для себе й поколінь прийдешніх. Може, за допомогою символів прочитають вони історію нашого роду й народу.
Дмитро ПОЖОДЖУК. Член Національної спілки журналістів, заслужений майстер народної творчості України
galychyna.if.ua
Прокоментуєте?
