(НОТАТКИ НЕБАЙДУЖОГО)
(Закінчення. Початок – див. розділ «Статті» за 17.10.2020, 5.11.2020, 21.11.2020)
Особи інших національностей за походженням, які самоідентифікуються як українці, чи поділяють українські цінності (українська мова, українська культура тощо).
Особи, які соціально-політично вважають себе такими, що належать до українців, а етнічно самоідентифікуються відповідно до свого етнічного походження.
Громадяни вищезазначених груп складають пасіонарну основу, що мають здатність сприймати, зберігати та захищати українську ідентичність. Упродовж століть серед людей, що ідентифікують себе етнічно чи політично українцями, найбільше зустрічалися люди, що готові були йти на боротьбу, часто без шансів на перемогу й добровільно віддавали своє життя. При цьому в нашому народі тих людей, що свідомо пішли на найбільшу жертву, було відносно більше, ніж у будь-якого народу. Це підтверджує, що наш народ хоче жити як окрема національна індивідуальність, що це народ, в якого є воля боротися за своє право бути нацією.
В той же час, співець Полісся Дмитро Фальківський скаржився на фатальний «мінор», на брак «мажору» в українській пісні, літературі та ментальності. При цьому Євген Маланюк писав: «Багатющий збір наших народних та історичних пісень має щодо цього цілком виразний характер, що не до 90 згруба відсотків їх – це пісня сентиментально-ліричного суму чи смутку. Епічного елементу в них майже цілком бракує. Навіть жартівливі пісні, звичайно, є журливо-жартівливі, до яких найбільш підходить класична формула малороса Гоголя: видимий світові сміх крізь незримі світові сльози. Навіть уславлений національний гумор проривається в них зрідка, хоч і дуже драматично, як в єдиній у своїм роді пісні про Байду. Героїчний червень, коли й виникає деінде, то він завжди або пов’язаний з традиційним зітханням, або в чи інший спосіб прикритий неодмінною «червоною китайкою». Таке явище, як несмертельна пісня перемоги «Гей, не дивуйтесь, добрії люди» – зроджена авангардними боями загонів Кривоноса р. 1648 – належить до блискучого й єдиного винятку, який дорівнює найвищим такого роду музичним феноменам європейського світу. …Так у лірично-чуйній і чуттєвій ментальності народу закорінювався і розростався природний смуток, сформувалася та, а не інша, психічна тональність історичної пам’яті. В поміч цьому процесові прийшла ще й вражлива національна етика з її вірою в універсальну правду і в абсолютну справедливість, в священну силу права. З такою етикою народ наш зустрічав історичні події і мірилом тієї етики міряв їх, та – на жаль чи на щастя – міряє їх до сьогодні. Звідусіль – традиційне почуття кривди, що ще міцніше поглиблювало тон жалю і смутку в його душі».
Можна штучно створити історичну концепцію, національну ідеологію, політичні програми, але не можна штучно викреслити волі до боротьби, тієї стихійної, таємничої сили, що діє в нашому народі упродовж століть. Історичний досвід показує схильність українців відгукуватися на кризові ситуації й самоорганізовуватися в різних формах. Про це зокрема свідчить діяльність упродовж століть восьми Запорізьких Січей (Хортицька – 1556–1557 роки, Томаківська – 70–80 роки 16 ст., Базавлуцька – 1593–1638 роки, Микитинська – 1639–1652 роки, Чортомлицька – 1652–1709 роки, Кам’янська – 1709–1711, 1730–1734 роки, Олешківська – 1711–1728 роки, Нова Січ – 1734–1775 роки), Задунайської Січі (остання чверть 18 ст. – 1828 р.), селянські повстання, отаманщина в часи Української революції, Студентська революція на граніті (2–17 жовтня 1990 р.), Помаранчева революція (листопад–грудень 2004 р.), Революція Гідності (2013–2014 рр.).
Важливим проявом відродження українства було проведення маніфестацій у 1917 році. Так 100-тисячна маніфестація 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві стала важливою подією тогочасного українського життя і продемонструвала небайдужість суспільства до політичних процесів, що розпочалися в Україні з початком революції, відіграла значну роль у самоусвідомленні українською спільнотою власних сил. Учасник цієї маніфестації В. Винниченко писав: «Це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радости, слава визвольній Революції. І коли в цій маніфестації не всі сто тисяч учасників були свідомі українці, коли тут були й «малороси», й «югороси», й євреї, й, може, навіть руські, то тим цінніше, тим показніше була їхня участь. Бо це було з їхнього боку признання вікової кривди українського народу, признання його права на існування, це був благородний, можливий тільки в такі високі хвилини, чистий, безсторонній осуд усієї тієї неправди й злочинства, яке вчинялося століттями тут “на нашій не своїй землі” над хазяїном її й господарем, українським народом». Цікаво, що подіям у Києві передувала українська 25–30 тисячна маніфестація українських студентів, робітників, вояків та кубанських козаків у Петрограді 12 (25) березня 1917 року на честь вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка під гаслом «Нехай живе вільна Україна у вільній Росії». Той же В. Винниченко зазначав: «Українська маніфестація в Петрограді, по признанням руських газет, була найчисленніша, найорганізованіша, найімпозантніша з усіх маніфестацій, які до того моменту без перестанку одбувалися у столиці революційної Росії. Газети кілька днів після неї з здивованням описували її, захоплювались тим великим чуттям, силою, енергією й красою, які шугали з середини струнких рядів маніфестантів на млявих петроградців».
Кожний народ має та виславляє своїх героїв і не тому, щоб якось прибільшити їхню славу, а головне тому, щоб вчинки цих героїв були прикладом для сучасного покоління – головне для молоді. Чи можемо ми забути тих незліченних героїв, які гинули в часи Козаччини та Українських революцій, в складі різних повстанських загонів, Української Повстанської Армії й армій інших країн. Суть героїчних вчинків: перемогти за будь-яку ціну, коли не сила – вмерти непереможеними, але не здатися на ласку ворога; героїчна смерть забезпечує перемогу майбутніх борців, а неславна покора – рабство нащадків. Яскравий приклад цього – Герої Крут. Євген Маланюк писав: «Саме від Крут, не тільки психологічно, а й хронологічно починається в нашім житті тип Новітнього Українця, тип, що намагається надавати проявам українськости ціхи (знак – авт.) справжнього, вже національного стилю».
Вороги України весь час переконували українську спільноту, що їхні прислужники, і, таким чином, зрадники українського народу – це герої, а справжні герої, – «зрадники» та «бандити». Але як зазначав учасник Визвольних змагань Тадей Тарнавський: «…зрозумілим є, що “темні” типи в історії кожного народу представляються в якнайгіршому світлі, а це для того, щоб викликати відразу і погорду до них, а тим самим зменшити справжні герої будуть визнані ним героями, а справжні вороги – ворогами та злочинцями».
Особи, які вважають себе громадянами України, самоідентифікуючись відповідно до свого етнічного походження.
Громадяни України, які активно чи пасивно не визнають українську ідентичность.
В основі їхнього світосприйняття є міфи та легенди про якийсь особливий характер російського народу, про якесь його місійне покликання у світі, про його старше братство стосовно «молодших» слов’янських народів, легенди про «триєдину Русь», про один «древньоруський народ», який розпався на три руські народи, внаслідок польсько-литовського завоювання його південних та західних територій. Вважається, що історична справедливість нібито спонукає знову з’єднувати всі гілки в один руський (російський) народ. Це підтверджується потугами створити в СРСР нову квазіспільноту «радянський народ». До маніпуляцій належить також твердження російських істориків, що Київська Русь – це початок Московської держави та російського народу. Складається враження, що історія Росії це збірник міфів та легенд. Хоча це не міфи, а усталені в суспільстві дикі, гранично далекі від істини уявлення. Деякі із них – просто невинний плід неуцтва. Але більша частина виникла не випадково і не стихійно, зазначені уявлення є плід свідомого підтасування фактів, трактування документів на догоду надуманій схемі, підпорядкування історії політичній злобі дня. Особливо відзначився в створенні російської історіографії придворний белетрист Карамзін. Його «історія» – це насамперед витвір художньої фантазії автора, а не плід серйозної наукової праці. І вивчати наше, українське (як, до речі, й російське) далеке минуле за цим твором – це приблизно те ж саме, що вивчати французьку історію за романами Дюма, чи певні історичні російські періоди за романами В. Пікуля (батько якого, до речі родом з м. Кагарлика, що на Київщині). Зазначене вище є основою формування манкуртизму, яничарства, угодовства, пристосуванства, національно-мовного нігілізму, колабораціонізму – далеко не повного переліку назв на означення одного з найганебніших для його носіїв-перевертнів і найтрагічнішого для нації в цілому стереотипу суспільної свідомості. Для них характерним є найвойовничіший, іноді відверто агресивний у своїх проявах стереотип «захисту національно-мовних прав російського та російськомовного населення». Здебільшого це рудимент великоросійського імперського мислення, що культивувалося на державному та церковному рівнях упродовж століть і до наших днів. Сама російська мова, будучи, як і всяка мова, чистилищем національного менталітету, багаторазово засвідчує цю особливість національного характеру росіян: российская идея, великий русский народ, великий русский язык, богообранная нация, русская миссия, миссия России, особая русская открытость, всемирная отзывчивость русских – з одного боку та (переносн., зневажл): чукча, чурка, китаеза, япошка, немчура, хохол, Хохляндия, нацмен,черномазый, жид. Тож не дивно, що за часів «інтернаціональної» більшовицької імперії носії так званої «всемирной отзывчивости русских», потрапляючи до іншомовних «всяких до окраин», кожного, хто розмовляв не по-російськи, щиро кваліфікували як націоналіста. В. Винниченко, змальовуючи мовну ситуацію в Україні та поведінку росіян у роки Української революції, писав: «…але вони почували, що діється щось безглузде, що не може того бути, щоб гутники, лизогуби й усі инчі істинно-руські лизоблюди, які засідали в правительстві, щоб вони зрадили руську справу на користь хохлам, мазепинцям. І хоч на всякий випадок вони й «зубрили», «собачу» граматику й мову (так не-офіційно називалась українська мова серед гутників), але в глибині своїх зтрівожених маленьких душ сподівались, що це якось минеться й безглуздя зникне. …а тим часом українців урядовців скрізь було викинено, або арештовано, або навіть розстріляно, а замість них настановлено відомих істинно-руських людей». Далі він іронічно та образно писав: «З кожним днем росте до нас любов наших любих, милих братів – руських. Палка непереможна, надзвичайна любов! Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину і міняють прізвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підроблюють українські пашпорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України. …Як висохлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунуть і обсипають нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнішої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щедро розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні. Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають, дурну українську рибку, велику й маленьку. Треті, набравшись сил, піджививши недокрівні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть. Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок. А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав’язують вузлики, протягують ниточки, мотуз’я, шворки, оплутують, забивають кілки – словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу. …Правда вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять відділити її від недєлімої».
Оскільки сторіччями проповідувалась і спроповідується національна зверхність, винятковість росіян, то не лише пересічному росіянинові, а й представникам російської інтелектуальної еліти важко усвідомити просту істину, яка давно стала етичною нормою в цивілізованому світі: люди, котрі з якихось причин опинилися в іншомовному та в іншокультурному середовищі, повинні пережити певний дискомфортний період мовно-культурної адаптації. Категорична відмова від цього (хоча й під гаслами «прав національних меншин») неминуче й справедливо сприймається корінним населенням як вияв неповаги, шовінізму, – особливо, коли йдеться про представників колишньої метрополії в колишній колонії. Цивілізована норма поведінки корінного населення в подібній ситуації – створити умови для мовно-культурної адаптації, відвернути небезпеку «культурологічного шоку». Запитайте у будь-якого з цих «поборників», чому він не зчиняє галасу з приводу прав українців чи інших національних меншин у Росії, а так занепокоєний «українізацією» в Україні, хоча б більш логічно в цій ситуації застосовувати терміни «дерусифікація», чи «повернення до першоджерел». Значна частина представників даної групи ненавидить Україну просто на генетичному рівні, коли сам зміст їхнього існування є вже нерозривним з ірраціональним бажанням знищити все українське. До речі серед них досить багато етнічних українців. Пояснити це за допомогою здорового глузду майже неможливо, напевно це ближче до патології психічної діяльності.
Громадяни України фізіологічного сприйняття життя
Фізіологізм – превалювання біологічного в поведінці людини, тобто в основі мотивації вчинків людини лежить задоволення своїх фізіологічних потреб – потреби в їжі, воді, захисті, відпочинку, сексуальні потреби. Для людей на цьому рівні потреб часто проявляється життєстверджуюча ілюзія, тобто нереальне, але суб’єктивно можливе майбутнє особистості, яке проявляється в неадекватних очікуваннях від групи, чи її керівника, вимірюється різницею в ставленні особистості до конкретних людей і груп загалом, звеличуванні або принижуванні останньої. Нерозвиненість свідомості й психіки, імпульсивність, первісна емоційність в діях та вчинках – одні з провідних передумов, що спричиняють мотивацію діяльності осіб з фізіологічним сприйняттям життя. Значна частина громадян цієї групи ідентифікують себе як «малороси». Кілька зауважень про походження термінів «Малоросія» та «малороси». Світова слава української пісні загальновідома. Та у тих незліченних скарбах народно-пісенної творчості жодного разу не зустрічається самоназва «Малоросія». А от слово «Україна» за частотністю мало поступається таким поетизмам, як червона калина, хрещатий барвінок, синє море, козак, дівчина. Назви Мала Русь і Велика Русь виникли на церковному грунті і є кальками з грецької. Греки називали Малою Грецією метрополію, а Великою Грецією – свої колоніальні володіння. Так само візантійські джерела називають Малою Скіфією власне причорноморську державу, а Великою Скіфією – всі землі та племена на півночі – слов’янські, фіно-угорські, балтійські. Аналогічно вживалися й назви Мала Вірменія та Велика Вірменія. Слов’янське плем’я поляни, яке стало ядром давньоруської держави на межі VIII–IX ст., стали називати Русю, з часом за ним закріпилася назва Русь. Слово «Русь» вживали у двох значеннях: в широкому – на означення всієї території Давньоруської держави, а у вузькому – Середнього Подніпров’я». У 1299 році, коли митрополит київський Кирило III та його наступник Максим остаточно перебралися із спустошеного Києва у Володимиро-Суздальське князівство, константинопольський патріарх Афанасій I задовольнив наполегливе прохання галицько-волинських князів Лева Даниловича та його наступника Юрія Львовича про створення на їх землях окремої митрополії, до якої входили Галицька, Перемиська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська єпархії, назвавши її по-грецькі Mikro Rosia (тобто метропольна корінна Русь). Новоутворене поняття, запроваджене греками, прижилося на місцевому ґрунті, потрапивши до світової титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XVI століття іменував себе «князем усієї Малої Русі». Здійснений у XVI ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. У першій половині XVII ст. «Малою Руссю» називали вже Київську митрополію, щоб відрізнити її від Московської патріархії. З середини XVII ст. назва «Малоросія» почала застосовуватися до держави, створеної Богданом Хмельницьким в Наддніпрянській Україні. В царські часи за українцями закріпили назву «малороси», сама ж «Малоросія» як історичний регіон залишилася в межах Лівобережної України, й не поширювалася на південні і західні українські землі. На початку ХХ століття в українському національному русі сформувався негативний стереотип щодо назви «Малоросія», так як вона стала асоціюватися із провінційним комплексом неповноцінності – «малоросійством».
Загальновідома світова слава української пісні. Та у тих незліченних скарбах народно-пісенної поезії жодного разу не зустрічається самоназва «Малоросія». Назва «Україна», що зустрічається в писемних пам’ятках ще IX ст., спочатку означала «край», «країна», а тому й вживалася в множині («по українах моляться йому, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокші, і Вілу…»). З XII ст. це слово починає вживатися як власна назва України-Руси (переважно в Подніпров’ї). Остаточно ж українці зробили свій вибір після привласнення Московією назви Русь, не бажаючи бути змалоросійщеними. До речі у Західній та Закарпатській Україні, що не потрапили під московське панування, ще довго вживалися назви руси, русини.
Суть малоросійського комплексу – комусь підлягати. При цьому малоросійство з часом змінювалося. На місце старого малоросіянства, що було результатом неволі та власної сліпоти, нові ідеологи продукують нове малоросіянство. З’явився новий тип малороса, що виростає з перевернутої свідомості, з цинічного заперечення власного «Я», з погорди до рідної мови і своєї національної належності.
Герой роману В. Винниченка «Хочу» Андрій Сосненко говорив так: «Знаєте, що таке малорос? Паршивець, просто кажучи ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження – українець, з виховання руський, з переконань – неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі – боягуз, себелюб, раб. От це малорос. Малороси – безбатченки, відступники, зрадники». Брутально, але точно. Взагалі відмова від вивчення та усвідомлення своєї ідентичності, завжди визначає наївні, більш того злочинні кроки – спроби убудувати Україну в інші цивілізаційні спільноти.
Ситуативні псевдоукраїнці
Особи різного етнічного походження (зокрема й українського), які ідентифікують себе перед іншими як такі, що поділяють українські цінності, але розглядають Україну як територію, де можна задовольнити свої матеріальні потреби та політичні амбіції.
Cоціальна структура, зокрема населення держави, становить в певній мірі цілісність і її частини та елементи взаємопов’язані, взаємодіють та взаємно відбивають одна одну, «слід», локалізований в певній групі населення, відтворюється у відповідних змінах всіх інших груп, і тому вся структура в цілому перебудовується. Відповідно визначальне значення напряму розвитку має активність чи чисельна перевага певних груп населення, зміни характеру взаємодії із зовнішніми впливами. Яскравим підтвердженням цього є революції різного спрямування, вибори органів управління (влади), впливи інших держав.
Україна і українство перемагали лише тоді, коли наступали, а не захищалися.
Найбільш загальною рисою характеру населення є егоцентризм, тобто зосередженість особистості на власних цілях, прагненнях та переживаннях, і неспроможність внаслідок цього сприймати іншу людину як відмінну від себе особистість. Егоцентризм ґрунтується на нерозумінні особою можливості існування позицій та поглядів, відмінних від її власних.
Незважаючи на зазначене, Україна упродовж віків існувала у формі глибинної української держави, в основі якої лежить усвідомлення єдності, що зумовлюється українською самоідентифікацією. Під час суспільно-політичних потрясінь вона набирала форм спротиву та творення і відтворилася у 1991 році як Незалежна Україна. Але процеси минувшини продовжують впливати та проявлятися, можливо, у формах більш сучасних. Тому необхідно вивчати уроки української історії, щоб осмислити минуле, полемізувати з сьогоденням, апелювати до майбутнього, а найголовніше – не повторювати трагічних помилок. І насамкінець слова Юрія Липи: «Призначення України є тільки в ній самій, її доля є в її людях».
Ілюстрація: Микола Кузнєцов
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
