Пастух Тарас. Полум’я відігріє пам’ять. Спогади про Олега Лишегу. ЛА «Піраміда». Львів, 2019. 440 с. ISBN: 978-966-441-565-8
Книга спогадів підготовлена Тарасом Пастухом про відомого поета Олега Лишегу «Полум’я відігріє пам’ять. Спогади про Олега Лишегу» — це відчинені двері для майбутніх мемуаристів та літературних досліджень. Книга була видана 2019 року і здобула визнання критики. Вона не залежувалася на прилавках, і її також презентовано видавництвом ЛА «Піраміда» на львівському книжковому форуму у вересні 2019 року. Про це пише zolotapektoral.te.ua.
2019 року у Видавництві ЛА «Піраміда» у Львові вийшла дивовижна книга спогадів «Полум’я відігріє пам’ять. Спогади про Олега Лишегу», упорядником якої є Тарас Пастух. Це унікальне мемуаристичне видання присвячене яскравій постаті української літератури, поетові, драматургові та перекладачеві Олегові Лишезі (1949-2014).
Поет Олег Лишега залишався відомим теоретиком волі та незалежної культури, одним із найбільш знакових українських поетів другої половини XX ст. Його літературний портрет у містичний спосіб можна прирівняти до відомих європейських письменників, які обрали незалежну від офіційної дійсності дорогу. Вони заперечили впорядковане стабільне життя, роботу чи вивчений фах. Нагадаю хоча б відомого польського поета-самогубця Едварда Стахуру чи білоруську поетесу Надзєю Артимович, яка в рідному місті Більськ-Підляський веде міфічне, сповнене поезії життя.
Книга Тараса Пастуха містить спогади письменників, рідних і друзів поета. Олег Лишега постає в ній як надзвичайна особистість. Він воскресає в пам’яті тих, хто зустрічався з ним, як справжній подвижник життя. Спогади, мозаїчно представляють видатну і складну творчу особистість. Почерез достатньо різноманітний фонд матеріалу книга дає змогу краще зрозуміти непросту поезію автора збірки «Великий міст» (1989).
Мені не довелося зустріти поета в Україні, у його натуральному поетичному просторі. Проте я хочу пригадати особливу зустріч із ним у Любліні. Олег Лишега приїхав до Любліна у червні місяці 2014 року на запрошення Центру культури читати свою поезію. Його рекомендував запросити до Польщі перекладач і теоретик перекладознавства, докт. філол. наук Католицького Люблінського університету Андрій Савенець. Ніхто тоді й гадки не мав, що за пару місяців спалахне Євромайдан у Києві, що російські війська будуть окупувати Крим, що виникне війна на Донбасі й урешті, що 17 грудня 2014 року не стане самого Олега Лишеги.
Але тоді, у червні, у спеціально виставленому наметі біля підніжжя Люблінського замку Олег Лишега презентував свою поезію і говорив про досвід літературного «я» в його натхненній творчості. Він поводився скромно, але відчувалася його натуральна велич. Після презентації Андрій Савенець запросив поета до себе на вечерю. І тут сталася неочікувана сценка. Нас був невеликий гурт запрошених на вечерю. Андрій забрав усіх в свою немалу, але й не завелику машину. Отже, у салоні на задньому сидінні боком помістилося шість осіб, у багажнику прикуцнуло три. Олег як почесний гість сидів поруч водія (Андрія), разом із квітами і речами осіб, які тулилися в багажнику і на задньому сидінні. Так ми, не помічені поліцією, доїхали під житловий будинок Савенців і зайшли до вітальні господарів. На нас чекав розкішний стіл, підготовлений Ярославою Шевчук, дружиною Андрія Савенця і її мамою, яка спеціально приїхала з України послухати віршів Лишеги. Отже, була вишукана вечеря і коньяк. Ярослава подала чай у старовинних заварних чашках із Полонського порцелянового заводу, що були мальовані в золоті й сині квіти. Настрій був вельми святковий. Олег дозволив собі на різні спогади та літературні ремарки. Він тоді мав сиву, гарно причесану бороду. Як це буває в таких ситуаціях, усі сиділи у вітальні в шкарпетках, а колекція взуття красувалася в коридорі. Лишега звернув на це увагу, констатуючи, що ми тут, у вітальні, розмовляємо про поезію, а наші чоботи в коридорі ведуть свій окремий дискурс. І дійсно, яким шляхами мандрували туфлі Лишеги, де вони зупинялися, що бачили, із ким розмовляли ‒ зараз лишається таємницею.
Моя друга зустріч із поетом, а вірніше, із його книгами, відбулася у київському помешканні поета Богдана Бойчука. У 2000-х рр. я часто відвідував поета у Києві з огляду на підготовку польського перекладу його виняткової поеми «Кляса без вісти», яка вийшла у ЛА «Піраміді» 2014 року. Я звернув увагу, що книги Лишеги стояли шанобливо на поличці в підручній бібліотеці. Богдан Бойчук тоді признався, що не може захаращувати помешкання книгами, бо має надто мало місця, а книг прибуває. Періодично, коли летить до Америки, відвозить їх до своєї хати на озері в Глен Спей, під Нью-Йорком. А ось книги Лишеги постійно були з ним у Києві, і вони мали на віршах різні позначки олівцем. Богдан Бойчук любив творчість Лишеги і час від часу особисто зустрічався з поетом. Цінував його за дисидентський стиль і високу ноту поетичних текстів. Книга Лишеги «Великий міст» (2012), яку він часто читав, мала зняту суперобкладинку, щоб її не ушкодити. Суперобкладинка стояла окремо на поличці, а книга лежала на спеціальному столику перед диваном, щоб можна було її в довільний час читати або просто гортати. Богдан Бойчук, бачачи моє зацікавлення збіркою, подарував її для мене, і вона приїхала зі мною потягом Київ-Люблін-Варшава до Польщі без суперобкладнки, яка під час мого виїзду з Києва лишилася на поличці.
Коли перегортаю спогади про Лишегу, у натуральний спосіб повертаються мої зустрічі з його творчістю, також у контексті моїх мандрів по київських та львівських книгарнях у пошуках його видань. Будучи у Києві, я купив іще один примірник книги «Великий міст», щоб цей, від Богдана Бойчука, зберігався як реліквія. Варто нагадати, що Богдан Бойчук був на похоронах Олега Лишеги.
Книга має двох наукових рецензентів ‒ доктора філологічних наук, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Київського національного університету ім. Т. Шевченка Ніну Бернадську і Олексія Сінченка, кандидата філологічних наук, доцента Кафедри української літератури, компаративістики і грінченкознавства Київського університету ім. Б. Грінченка. Крім того, книга є рекомендована до друку Вченою радою Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Отже, поєднує в собі науковий стиль і авторську редакцію самих спогадів. Про науковий формат книги говорить у вступній статті її автор Тарас Пастух. Він розповідає в ній про головні настанови народження книги. Це важливо, бо назагал літературні спогади як жанр не є чимось простим, як це здається на перший позір. Пам’ять, яка мала б бути стимулятором і донести до читача суть мемуарів, може виявлятися банальною. Бо як мовою спогадів передати усмішку, колір чи інтонацію голосу. Тому книгу супроводжують світлини, малюнки та різноманітний візуальний матеріал. У світлинах зберігається закам’яніла мить часу, передається настрій хвилини, тембр голосу чи, власне, загадкова усмішка. Тому рекомендую читачам погортати книгу, щоб зануритись у її дуже енергетичний зміст спогадів. Із книги можна відчути епоху, не таку й далеку від нас, і над усе пізнати богемний стиль Лишеги.
Поет Олег Лишега справді має щось надзвичайне в історії української літературної богеми. Це сутність свідомого поета і водночас дитини, мандрівника і причаленого до берега будівничого свідомого життя. У творчому плані це і філософське, і сковородинське навантаження думок, про які важко говорити без емоції.
Спогади можна поділити на різні авторські круги та оповіді. Вони назагал суб’єктивні переосмисленням літературних подій чи конкретних життєвих ситуації. У книзі Олег Лишега постає як історична постать. Тут експонується документальний матеріал, головним чином, світлини і малюнки самого поета. У деяких спогадах, зокрема родини, зіставляється власний духовний світ із внутрішнім досвідом (Дивись: спогад дружини Наталки Мєзанєвої «Вперше я побачила Олега у Львові» і дочки Оксани Лишеги «Про тата», с. 117-126). У книзі чимало літературних нішевих подач із соціально-психологічною вартістю (Йосип Вільховий «Він іншим жив…» [в формі інтерв’ю Т. Пастуха], с. 64-72).
У своїх споминах розповідачі фактично концентрувалися на портреті Лишеги як поета і людини. Але є записи, де описуються історії зустрічі з ним (Андрій Кісь «Даруйте, пане Олеже», с. 311-324). Це справжні події, розмови чи мемуарні передумання. Це також емоційні рядки про Лишегу-барда і друга (Віктор Морозов «Сонячний танець», с. 25-32; Валерій Шаленко «Олег був у душі художником», с. 33-36). Багато спогадів, заглиблених у побудову міфу про поета (Соломія Чубай «Пастух слів і місяця», с. 365-369). Це тільки частка названих яскравих висловів, у яких проглядається особистість творця, його стиль і легенда. Тут цікаво те, що художник Валерій Шаленко згадує про мистецькі здібності Лишеги. Поет, маючи внутрішній контакт із землею, часто ліпив із глини невеличкі жіночі скульптури. У пластичній різьбі він реалізував свою апеляцію до філософського минулого України, зокрема до скіфської спадщини та до аграрної сутності землі. У багатьох спогадах пишеться, що Олег Лишега не любив поверховості, хвальби чи надмірної популярності. Його скромність, про яку згадують автори, залишалася чимось природним і береженим перед іншими. Здавалося часто, що Лишега є скромний просто перед собою. Звичайно, тут мова про щемливу приватність, про рідну Тисменицю і про малу батьківщину творця, яку запримітили зокрема американці Джеймс Брасвільд («Тисмениця», с. 237-244) і Михайло Н. Найден («Олег Лишега: Поет гір», с. 245-251). Із тих спогадів лунає невгасима любов до України, бо де б поет не бував, він завжди тужив за рідною землею.
Варто нагадати, що книга дає вичерпну уяву про те, ким залишається Олег Лишега в пам’яті своїх сучасників. Українська мемуаристика отримує в книзі Тараса Пастуха «Полум’я відігріє пам’ять. Спогади про Олега Лишегу» посутній матеріал до подальшого літературознавчого вивчення творчості відомого співця. Як правило, книга своєю вичерпністю не зачиняє мемуаристики про Олега Лишегу, а її відчиняє. Літературний формат книги пригадує, що мова в ній про величну літературну постать, про Особистість із великої літери.
Лютий 2021
Тадей Карабович
Прокоментуєте?
