«Приречені на життя» – це славень життю

0
310

Віктор Васильчук. ПРИРЕЧЕНІ НА ЖИТТЯ: новелети, оповідання – Житомир: ФОП Худяков О.В., 2023. – 232 с: іл.

Дитинство! Часто дорослі згадують своє дитинство. Одні повертаються до його миттєвостей у мріях і спогадах, інші – мандрують зі своїми дітками чи онуками.

Книга, про яку розповім, – це чарівна країна, де дорослі й дітлахи будуть однаково щасливими. А коли мандруватимуть разом, то ще більше зміцнять свою спорідненість, непереривність поколінь, генетичного коду українського народу, його приналежності сивих тисячоліть, часом спокійних, часом звитяжних, часом героїчних. І завжди підтримкою і передумовою вижити, зміцніти, перемогти були виховання любові до роду-родини, друзів, знайомих, пошани до праці, бережливості й чуйного ставлення до навколишнього світу, всіх Божих творінь. Саме такою є мета і завдання знаного автора із Житомирщини Віктора Васильчука, прізвище якого внесене до «Золотого фонду нації». Віктор Борисович – надзвичайно цікава особистість – творець понад 20 книг, письменник, заслужений журналіст України, засновник і очільник благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», член Національної спілки письменників України, засновник Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», фундатор Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича, почесний громадянин міста Коростень, генерал-хорунжий «Поліської Січі», лавреат низки престижних всеукраїнських і міжнародних премій, літературних змагань. Ось так лаконічно про Віктора Васильчука як особистість. А читачів далі зацікавить, а який же він, Віктор Васильчук тут і зараз, у реальності? З автором поки що не знайома особисто, але з його книг я пізнала його як Людину. І скажу набагато лаконічніше: він той, про кого для характеристики найперше зринають мені рядки поезії незабутнього Василя Олійника «Вітаюсь з водою за руку, в сонце вдягаю душу».

Сонце! Розгортаючи недавно видану книгу новелет й оповідань «Приречені на життя», зазначу, вона дає таке світло, тепло, наснагу, яких не вистачає всім нам у ці непрості часи. А насамперед – нашій малечі. Коли йде боротьба, вирішальна битва між  світлом і темрявою, наші дітки стали в одну мить дорослішими, перебуваючи у підвалах, ваннах, коридорах, виїхавши як біженці за кордон. Як же їм хочеться, щоб закінчилася війна, мріють повернутися якнайшвидше додому, де в них були улюблені книги та іграшки. У поглядах їхніх – часто стареча мудрість всього роду. І тут розумієш без слів. Народжуються немовлята під звуки сирен і вибухів. Вони їх чули в лоні матері. Вони їх відчувають в колисці. Найкращими колисковими є  для них тиша. А в тиші – прочитана книга. Книга добра. Миру. Щастя. Любові. Шани. Виростуть хлопчики й дівчатка, і в них буде зерно добра до людей, до домашніх улюбленців, лісових і польових мешканців неба, землі, лісу, саду. Прийде час, де всі вони ніжаться в сонячному промінні. І нема зла та війни.

Закінчиться війна. Відбудують  працьовиті українці міста й села. Дітям куплять нові іграшки й книги. І саме однією з цілющих книг, яка зарубцює та згладить дитячі шрами спогадів, є «Приречені на життя».

Джерело! Чи кожен автор може так відчувати природну стихію, свіжістю сюжетів і чистотою духовних помислів, дій, учинків своїх героїв формувати  океан любові і щедроти? А Віктор Васильчук – один із небагатьох, хто може, та ще й так унікально і різнобарвно.

Книга «Приречені на життя» – це 10 новелет і 6 оповідань. Об’єднані вони темою любові до всього довколишнього світу. Особливість – у кожному творі автор присутній як творець, а ще відкрию таємницю: серед героїв він мандрує як герой, як очевидець або споглядач подій.

Про кожен із творів – детальніший аналіз.

Відкриває книгу новелета «Люблю рибалити…» (с.4) Головний герой –чоловік, який знає місцини, де найкраще ловиться рибка. Особливо любить  ловити чи споглядати золотих карасів. А ще дізнаємось, що виловлену рибку не обов’язково класти в посудину з водою – карась у відрі з вологою зеленою травою може жити і не тужити. Він згадує, як його матуся смажила карасів. Але завжди дуже хвилювалася, коли він на рибалці. У дитинстві він був цікавим хлопчиком – упав до діжки з водою. І слова сивого діда «Бережіть сина» – це щось незвичайне, родинно трепетне. Бережіть!

Наступна новелета – «Вуж-злодюжка». (с.6) Автор продовжує свої рибальські розповіді, а ще – читачам дорослим і маленьким доступно розповідає і характеризує, окрім вужа звичайного, ще і його родича – вужа водяного, його харчування, поведінку, особливості.

Вуж не просто вкрав рибину, він поповз у комиші… вперед хвостом. І смішно, і цікаво. «Отож, якщо зустрінете вужика на рибалці – не проганяйте, поділіться рибинкою. Повірте, він подякує і відповзе собі геть» ( с.8).

Новелета «Тихе полювання» (с.8) – про гриби. Любитель збирати гриби прагне в суботу дістатися з міста до «грибного» села автобусом. Але, за збігом обставин, «десять рейсів зірвали» в автопарку. Є квитки лише в одне село – Великий Ліс. Мандрівник дуже жваво і колоритно описує пам’ятну подорож переповненим «пазиком». Автобус у суботу один на всі села. У «змокрілого, пожмаканого, обсипаного цукром і борошном» чоловіка пропало бажання йти збирати гриби. Але все ж, за селом вийшов і попрямував у ліс і «перечепився через величезний темно-червоний капелюх «краснюка» (с.10). Потім знайшов ще одного. І так захопився, що про все забув.

Продовжує мандрівку новелета «Передноворічна історія» (с.11). Вона – про мандрівника, який забрів на одне з небагатьох боліт із первозданною природою. Він захотів відпочити. Побачив примерзлий горбок. Але тут раптом учепилася в черевик шовковиста ондатра. Пізніше, поспостерігавши ближче, мандрівник побачив, що ця купина – житло ондатри. І господиня підмерзлого болітця таким чином відважно захищала своє помешкання.

Новелета «Подарунок» (с.12) – про те, як народженому в рік Пацюка друзі подарували білого гризуна. Альбіноса іменинник назвав Кріс. Він був дуже потішний, дружив із кицькою Жозефіною, хвостом досягав у склянці сметану, щоб поласувати нею. Автор пізнавально розповідає про раціон гризуна. А також додає розповідь, яку почув. Вона про те, як пацюки крадуть курячі яйця. Один бере яйце, міцно стискає в лапках і перевертається на спину. Інший тягне за хвіст «живого возика» до нори. Після цієї розповіді багато діток попросять собі декоративного гризуна за домашнього улюбленця, а дорослі – позбудуться страху перед цими розумними тваринками.

«Кицьчин притулок» (с.13) – розповідь про домашніх улюбленців. Зворушлива і цікава, вона про те, як у сім’ю потрапили киця Нічка, Жозефіна, Едера, Соня, Стрілка, Сімка, ще одна Нічка, Сніжка, Лапуля, Чорнушка. Кожна з них – це окрема історія. А ще – автор додає пізнавальну й для багатьох невідому інформацію. Наприклад, що кицьки – супутниці слов’янської богині Прії. Згадує про перекази, легенди, у яких кицьки – головні персонажі.

«Але головне, що ми їх любимо» (с.19), – підсумовує автор.

Новелета – «Мій добрий знайомий Маркс» (с.20) – про художника, натураліста Маркса Тихоновича. Головний герой захопливо розповідає про свого друга та його цікавинки. Наприклад, що в нашій країні – унікальний світ метеликів, жуків. А далі – розповідь про жука-оленя. Що в енциклопедії сторінка – тут лаконічно і зрозуміло. А ще – надзвичайно пізнавально. Наприклад про те, що від зародження, личинки в деревині й до того, як такий могутній красень – рогач вилетить, минає… п’ять років.  Ви про таке знали? А про те, що жук цей – вегетаріанець. Він харчується соком із пошкоджених стовбурів.

«Є в природі ще немало несподіванок. Справді казкових. І жоден телевізор чи комп’ютер їх не замінять» (с.21).

«Червоноголовий скрипаль» – захоплива розповідь про дятла, який пробуджує весняний ліс, про його роль у природі, раціон. А ще – про те, як строкатий дятел грав на скрипці – міцним дзьобом скубав сухий розщип. І направду, музика природи – неймовірна та дивовижна.

«Пощастило бобру» (с.23) – новелета про порятунок бобра від браконьєрів. Головний герой урятував його, витягши з холодної весняної води. Поки його везли в безпечне місце, відбулися неспокійні пригоди.

І тільки від єгерів рятівник дізнався, що врятований звір легко міг… перекусити його руку. Але він подумав: «Хто ж кусатиме руку, яка рятує?»  (с.24)

Цикл новелет завершує «Каркушина одіссея» (с.24) – про порятунок небайдужими людьми ворони, яка заплуталася серед гілок у целофановому пакеті («величезне прохання до всіх дорослих і дітей: не розкидайте абиде й абияк целофанові пакети» – звернення оповідача)!

Згодом виявилося, що Каркуша – грач. Дізнаємось про зовнішні особливості птаха, улюблені смаколики. Автор наголошує, що в них «велике серце і гарна пам’ять» (с.25).

Згодом Каркушу відпустили на волю. Він не квапився покидати чуйну і дуже гостинну родину. Та коли почалася війна, раптом зник. А одного дня з’явився, прилетів. «Він пам’ятав про людське добро» (с.26) – підсумовує оповідач.

Цикл оповідань відкриває «Лосева помста» (с.28). Це актуальна на всі часи історія боротьби добра зі злом, яку автор присвятив батькові. Лісник Антон Стріленко, якому «кожна істота, травинка, листочок – наче рідні» (с.37) бореться з браконьєрами, а головна боротьба – з лиходієм Ярмольченком. Той безкарно знищує ліс і його жителів. Головними друзями Стріленка є Софія та її син Сергійко. Якось Стріленко знайшов у пастці, яку поставив Ярмольченко, лосеня. Назвав його Рудим, разом із Сергійком виходив маля. Одного дня молодий лось покинув своїх рятівників. Трапилася біда: лісника браконьєр оглушив до смерті. Але дивом теплилася іскорка життя, і його врятували лікарі. Остання битва – між озброєним Ярмольченком і беззбройним вартовим лісу. Іще одне диво – на порятунок пораненому Стріленку приходить лось, якого він колись врятував. Ціною свого життя він вбиває браконьєра. Сергійко біжить по допомогу в село, щоб урятувати лісника…

Наступне оповідання – «Чорнобильські поневіряння Бучі» (с.58) автор присвятив своїм краянам і «братам меншим», які загинули під час Чорнобильської катастрофи.

Максим рятує маленьке собача, якого хтось кинув у траншею з водою, прив’язавши до шиї цеглину. Собаку він назвав Буча. Красивий виріс собака, мав тепло і щастя в небайдужій родині. Але вибухнув Чорнобиль. Людей  поспіхом евакуювали, а собака залишився сам. Він навчився виживати, згодом подружився з вовчицею Сірою. Небезпеки загартували його, але рана від кабанячих ікл та смертельна доза радіації зробила своє – Буча помер. Як і кошеня поруч, котре принесло другові свій останній шматочок хліба зі сховку «на чорний день»…

Максим шукав свого улюбленця, але так і не міг його знайти – в «зону відчуження» його не впустили. Подароване на новосілля собачатко він назвав Бучею…».

«Останній бій знайденця» (с.90) – продовжує чорнобильську тему. Через цю жахливу катастрофу Борис із родиною мусив раптово виїхати. У нього є собака Альфа. Але він згадує про собаку з «того життя» – Жука.  Тим часом той поневіряється в голоді-холоді, аж доки потрапляє до живодерів, які влаштовують за гроші смертельні собачі поєдинки. Це історія, на відміну від попередньої, – зі щасливим закінченням. Після довгих пошуків Борис знаходить свого улюбленця на рингу собачих боїв. Альфа і Жук разом із ним вирушають додому. «Життя набирає звичного темпу. Ми ж приречені на життя», – підсумовує наприкінці Борис.(с.116)

Наступне оповідання – «Пробач мені, цукерочко» (с.118) автор присвятив дружині Світлані. Ця розповідь – про непрості повороти долі з домашніми улюбленцями для хлопчика Юрчика Гайового, його родини і знайомих. Юрчик хоче собаку, але батьки від цієї мрії не в захваті. Проте директор магазину «Мелодія» Микола Федорович розуміє хлопчину. Він говорить із батьками, й згодом Юрчик їде до Березівки. Там живе його батько Федір Захарович, колишній єгер. Юний житель міста знайомиться з природою та її мешканцями. Також він приятелює з родиною лісника Віктора Шеремета, особливо дочкою Софійкою. Якось лісник знайшов маленького собачку. Його назвав Цукерочкою. Всіляке бувало у їхній дружбі, але одного разу хлопчик ненароком, під час навчання різним командам, ударив собаку. Той безслідно зник…

Цукерочку чекали різні пригоди, не тільки добрі, а й погані. У притулку, куди Юрчик завітав із батьками, він чує різні історії із життя чотирилапих. Відтак, сам вирішує повернутись у Березівку, знову вирушити на пошуки. По дорозі знаходить собача, яке тонуло у фонтані. Завершується історія теж щасливо: Цукерочка повернулася до будинку єгеря і вже чекає зустрічі з Юрчиком. Вона йому пробачила оте невдале дресирування. При зустрічі «раптом насторожилася, обнюхала хлопця, а потім заходилася сама облизувати його щоки» (с.178).  До речі, знайденця Юрчик теж назвав Цукерочкою…

Продовженням теми любові до домашніх улюбленців є оповідання «Мій друг Пончик» (с.182). Цей твір автор присвятив своїй матусі. У ньому розповідь про родину, де живе дружина Світлана, донечка Юлія, «вісім кицьок і один котик, черепахи, рибки, чилійська білка». Одного разу він приносить песика, якого знайшов. Кругленького карапуза дружина порівняла з пончиком. Так і назвали. Пончик подружився з котами, особливо з Персиком. Він був щасливий. Та одного разу тісні стіни квартири дали волю великому собаці – його новими господарями стала сім’я лікарки й пасічника. Зворушує історія зустрічі собаки та його попереднього господаря… «І ніхто з нас уже не ховає сліз» (с.214).

Завершує цю чудову книгу оповідання з реалій сьогодення «Штурман, Марсик і війна» (с.216). Степан – колишній штурман військового гвинтокрила. Він знайомиться зі своїми новими сусідами, а згодом і їхнім «дуже жвавим  і кумедним песиком Марсиком» (с.221). Різні смішні пригоди створює домашній улюбленець. Завершується історія зустріччю всіх героїв, коли «йшов третій місяць російсько-української війни» (с.230) і на подвір’ї лунала славнозвісна пісня нескореності «Ой у лузі червона калина»…

Особливість творів, яка їх об’єднує, – усі вони закінчуються з надією і сподіваннями на краще.

Видання дуже гарно проілюстроване художницею Тетяною Гарг. Зазвичай, саме від змісту залежить натхнення художника. І тут бачимо спорідненість, єдність.

Книга написана простою, зрозумілою мовою. Тут нема імен, яких дорослий не прочитає, а дитина не вимовить, тут нема чогось надфантастичного, а всі факти, події, дійові особи виховують здоровий глузд, спонукають думати і робити висновки, творити добро, бути уважним і дбайливим до всього живого.

Переваги книги «Приречені на життя» – тут зібрані споріднено тематичні твори, як ранішого періоду творчості, так і недавно написані, уже під час війни. Деякі оповідання отримали шалену популярність, наприклад, такі, як «Пробач мені, цукерочко», «Мій друг Пончик», «Штурман, Марсик і війна» були видані, гарно ілюстровані, зручні для читання й домашньої бібліотеки. А тепер про недоліки. Їх… нема. Бо хіба в творчості ми можемо шукати недоліки? Є лише побажання автору: пишіть ще, пишіть натхненно далі!

А «Приречені на життя» – це славень життю. Книжка має важливе для суспільства соціальне, виховне, духовне значення. Тому, заслуговує на увагу, окриленість, заслужене визнання і відзначення поміж низки інших.

У майбутньому її обов’язково екранізують. Це буде чудовий фільм!

Галина МАКСИМІВ, письменниця, журналістка, перекладачка (Прикарпаття)

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я