Російська мова відступила з Херсона разом із російською армією. Як живе звільнене місто

0
446

Звільнений Херсон живе без води, світла та мобільного зв’язку, городяни роблять закупи на стихійних вуличних ринках, але ейфорія від звільнення та повернення української влади поки що перекриває для місцевих усі незручності.

Журналіст ВВС Дмитро Власов вирушив у своє рідне місто не по роботі, а щоб нарешті побачитися з батьками та родиною, яких він не бачив від самого початку війни.

Дмитро Власов родом із Херсона, але останніми роками живе та працює у Києві. Коли почалася війна, він був у столиці, а його родичі — у Херсоні та Чорнобаївці. Назва останнього селища навесні стала в Україні мемом, що ілюструє численні безуспішні спроби російських військ закріпитись у найближчому стратегічному аеропорту.

«Я зараз у Херсоні, у тихому місці, — каже Власов. — Навколо, наскільки я суджу з руйнувань, було не менше десяти влучань».

Як розповідає Дмитро, вторгнення, що почалося 24 лютого, стало повним шоком для мешканців. Попри те, що Херсонська область розташована поряд із Кримом, у самому місті історично не було якихось серйозних військових частин, і захищати його від переважаючих сил армії Росії не було кому.

Ще у березні у Херсоні проходили мітинги та акції з українськими прапорами. Російські військові відповіли арештами, активісти зникали. І тоді мешканці міста просто зачинились у своїх будинках.

«З моменту окупації Херсона я зрозумів, що обов’язково хочу повернутись додому», — розповідає Дмитро Власов.

Село Чорнобаївка та його мешканці

«Моїй бабусі — 94 роки, вона в Чорнобаївці, і в неї закінчувалося буквально все. Звичайно, вона сумувала: ні світла, ні інтернету. Тітка потрапила до лікарні з осколковим пораненням», — пояснює Дмитро.

Чорнобаївка
До війни Чорнобаївка була звичайним херсонським передмістям, дорогою до аеропорту. Потім тут почалися вибухи

Родичі чекали на нього, але попередити їх про приїзд було неможливо. Спочатку боялися і не відчиняли двері, вікна будинку забиті — поряд були прильоти, у сусідів просто на городі був вибух. Потім подив: як ти сюди потрапив?! А потім сльози радості та розуміння, що, здається, все закінчилося.

До війни Чорнобаївка — просте село, будинки приватного сектору, кілька багатоповерхівок. Зовсім поряд — міжнародний аеропорт Херсона. Після анексії Росією Криму він набув статусу стратегічного, обслуговуючи не лише Херсон, а й кримчан та мешканців Миколаївської області. Звідси щодня або майже щодня можна було полетіти до Стамбула і Анталії, Кракова і Варшави, Тбілісі. З осені 2021 року аеропорт закрили на модернізацію злітно-посадкової смуги.

«А поряд військові та гелікоптерні частини. Там стояли білі вертольоти із символікою ООН, вони обслуговували місії в Африці, і їх усі, хто проїжджав повз, бачили з траси. Там же вузол зв’язку, відстійник для старої військової техніки. Зараз все це знищено», — розповідає Дмитро.

Українські війська звідти вийшли без бою на початку війни. Згодом українці регулярно били по російській техніці, яка базувалася на військовому аеродромі, і щоразу, якщо вірити офіційним джерелам, результативно.

Дмитро розповідає, що зараз там купа покинутої та розбитої російської техніки, скрізь уламки від снарядів, будівлі військової частини та інші споруди зруйновані.

Мовчання протесту

Першими до міста зайшли штурмові загони, а невдовзі після них — звичайні військові, поліцейські, медики, співробітники рятувальних служб, адміністративні службовці, волонтери. Дмитро приїхав до міста, коли українська влада ще не встигла повністю відновити контроль.

Херсон
Окупований Херсон продовжив чинити опір за допомогою листівок, стрічок і просто фарби

«У бабусі ворота у двір зруйновані, все навколо посічено осколками, дах розбитий, — розповідає він. — Загалом, як кажуть місцеві, 350 будинків у Чорнобаївці тією чи іншою мірою пошкоджені чи знищені».

Усі люди, з якими поговорив Дмитро за цей час, згадують місяці окупації як свого роду день бабака: звуки артилерії, чутки, що начебто українська армія просувається. Нормальний доступ до інтернету, телебачення та взагалі інформації росіяни обрізали одразу.

«Люди намагалися уникати спілкування з військовими та тими, хто їм допомагав, — розповідає Дмитро. — Ті цілеспрямовано шукали мешканців із проукраїнською позицією, влаштовували допити на блокпостах, перевіряли телефони. Доходило до того, що місцеві жителі просто перестали брати телефони із собою, якщо їм потрібно було кудись вийти.

Будь-яке спілкування скоротилося до мінімуму, сусіди переставали розмовляти один з одним через побоювання доносу. І лише у перші дні після звільнення міста почали виходити та знову спілкуватися.

Як розповідають родичі Дмитра, продавці відмовлялися приймати російські рублі — це була така тиха акція протесту. На таких людей також доносили.

А потім усе скінчилося. «Ще у жовтні військові та ФСБ-шники ходили ринками та магазинами, шукали термобілизну та теплі речі, явно збираючись залишатися на зиму. А потім їх як корова язиком злизала».

У темряві та без зв’язку

«Найбільший біль — мобільний зв’язок, енергія, вода. Це все потрібно десь шукати. Грошей не знімеш, мобільного банкінгу немає, нас просто відкинуло назад у часі», — розповідає Дмитро. Для того, щоб зв’язатися з колегами та друзями, у перші дні було простіше виїхати у бік Миколаївської області.

Херсон
Так у Херсоні зараз виглядає намет, де можна підзарядити телефон та випити чаю

Росіяни, йдучи, підірвали водонапірні вежі, інші інфраструктурні об’єкти. 200-метрова телевежа також підірвана російською армією перед відходом, у СІЗО була пожежа, її мешканців відпустили на волю.

Із побутових зручностей є лише газ. Світла та води немає у всьому місті. Люди ходять із ємностями крутим спуском на берег Дніпра, набирають річкову воду і несуть її в будинки, щоб хоча б у туалеті був змив.

Магазини у Херсоні поки що не працюють. Через відсутність електрики немає холодильників та касових апаратів. Та й продавати особливо нема чого: мости на півночі області, звідки раніше йшли поставки, зруйновані. До відходу російської армії можна було плавати на лівий берег човнами і щось привозити з населених пунктів звідти, зараз це небезпечно.

Стихійна вулична торгівля — це єдиний доступний для городян спосіб купити щось. Напередодні родина Дмитра купила шматок м’яса такої якості, що у мирний час не стала б навіть на нього дивитися. Але все, за його словами, налагоджується: з’являються генератори, ООН завозить гуманітарну продуктову допомогу, починають працювати відділення пошти.

«Кожен новий день трохи кращий», — характеризує він ситуацію.

У центрі міста з’явилося живлення, термінали Starlink, тимчасові вежі українських стільникових операторів. Але часто зв’язок усе одно «падає» під непомірно великим навантаженням — мешканці місяцями були поза досяжністю для своїх рідних і намагаються користуватись будь-якою можливістю поспілкуватися.

Дехто зберіг російські сім-карти і намагається зловити сигнал зв’язку з протилежного берега.

Усі ці місяці жителі Херсона нічого не знали про стан справ на фронті, про інші новини. Знали лише те, що показували по російських телеканалах.

«Та й зараз основний спосіб отримання інформації — це все ще звичайні вуличні розмови: де є вода, де відкриті магазини з їжею та сім-картами, з котрої комендантська година», — розповідає Власов.

Наче твоя країна виграла чемпіонат світу

Дмитро згадує, як в’їхав до Херсонської області у перші дні після звільнення.

«Це щось — ні з чим просто порівняти. Автомобілі [українських військових, медиків та поліцейських, які увійшли до міста] мешканці гальмували в кожному селі, буквально біля кожного двору. Мами та діти, бабусі та дідусі плакали, військовим простягали їжу, квіти, цигарки», — розповідає Дмитро.

Люди зупинялися біля стели з назвою міста і фотографувалися як на її тлі, так і на тлі залишків російського блокпоста, що стояв тут.

13 листопада Дмитро опинився на майдані Свободи, центральній площі Херсона. Там, каже він, були тисячі людей. «Всі співали, кричали «Слава Україні!», машини сигналили, скрізь жовто-блакитні прапори, люди на площі фестивалили на повну. Вже оголосили комендантську годину, а ніхто не може розійтися. Якийсь дурдом, але тільки в дуже хорошому розумінні. За інших обставин це як після фіналу чемпіонату світу — коли твоя країна виграла».

Коли їдеш Херсоном машиною, іноді все ще можна спіймати російські радіостанції, що транслюються з лівого берега. Місцеві жителі називають цю пропаганду «виттям із боліт».

«Я вперше послухав уважно, дуже цікаво, — ділиться враженнями від почутого Дмитро. — Там усе погано, ведучі та якісь статусні гості критикують російське керівництво. Лаються: ось, Зеленський побував у Херсоні, чому ж це ми по ньому не вдарили, об нас витирають ноги…».

Дмитро розповідає про своє останнє спостереження у звільненому Херсоні: до війни російська мова тут була основною і вже точно ніколи не була маркером «свій-чужий». Зараз у повсякденному спілкуванні українською мовою намагаються говорити навіть ті мешканці, які знають її на рівні пари десятків побутових фраз.

bbc.com

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я