Суцвіття Валентини Козак

0
125

До ювілею письменниці

Вшановуємо ювілярку Валентину Козак, поетесу, прозаїка, фольклористку, громадська діячку, яку знають у багатьох містах і селах України, бо вона часто виступає перед читачами, вміє добре налаштувати аудиторію на комунікацію. У доробку письменниці – збірки поезій («Сурми серця», «Чисті роси», «Поклик літа», «Кобзарівна», «За Україну молюсь. For Ukraine Pray»), сатирично-гумористичні книги («Ще сміються в Україні», «Ваше сміхородіє»), книги для дітей («Де росте пшоно?», «Алфавіт-садоцвіт», «Колосочкова сорочка», «Пригоди Мишенятка у пошуках зернятка»), ряд пісень.    

Народилася Валентина Спиридонівна 1 липня 1946 року в селі Нові Безрадичі Обухівського району Київської області. З дитинства купалася в слові Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, вбирала в серце багату народну творчість, народну пісню від матері та своїх талановитих земляків. Усе це самобутньо заговорило в її творчості, сповненій народно-поетичних символів. Просте й глибоке водночас слово пані Валентини несе патріотичні настанови й етико-естетичні знаки. Її творчість відзначена літературними преміями – імені Миколи Трублаїні, Степана Руданського, Всеукраїнського фестивалю сатири і гумору, Всеукраїнською літературною премією імені Степана Олійника.
        
Велику читацьку аудиторію має книга «За Україну молюсь. For Ukraine Pray»», яка присвячена трагедії на Чорнобильській АЕС. Лише в Будинку літераторів Національної спілки письменників України в Києві щороку в квітневі дні, коли згадуємо цю всепланетарну катастрофу, пані Валентина організовує проведення літературно-мистецьких вечорів, уроків пам’яті й веде їх, запрошує ліквідаторів, учнів шкіл. (До речі, 2008 року вперше було проведено такий урок пам’яті за ініціативи лауреатів Національної премії України ім. Тараса Шевченка Дмитра Білоуса та Анатолія Погрібного, а також поетеси Валентини Козак). Запалюються свічки на пошану загиблих від Чорнобильської аварії, Валентина Спиридонівна читає вірші зі своєї книги, яка не перестає бути актуальною, як не перестає бути злободенною турбота про екологію на рідній землі.



У творах Валентини Козак відчувається народно-поетична основа, фольклорні інтонації та символи.  Напевно, саме тому має органічний вигляд у її доробку збірка «Барвінок на три голоси». Розділ, за яким названо книгу, присвячено фольклористці Насті Присяжнюк (1894-1987). Її записи, зібрані в рідному місті Погребище на Вінниччині за 1920-70-ті роки, склали книгу «Пісні Поділля» (1976). Життя Насті постає через фрагменти листів до Валентини Козак, з епіграфів, узятих з інших митців, наприклад, Євгена Плужника, що був репресований за вірші, зазнав «милостей» від більшовицької влади, як і Настя Присяжнюк була репресована за фольклор.  Її записи зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України, нею записано 5 тисяч народних пісень. 1917 р. вона склала екстерном іспити на звання вчительки, 1930 р. закінчила Кам’янець-Подільський інститут народної освіти, потім була в аспірантурі при кафедрі української мови в Київському університеті. Валентина Козак розкриває драматичну долю фольклористки, наводячи її слова: «Записувала, збирала, співала. / А що ж тоді Вітчизна сказала? / Співачко, не люблю тебе! / Батьківщина – мачуха?» та такі слова: «Моє життя не описати на семи волових шкурах». Після Настиних слів поетеса подає свої вірші, що звучать потужним відголоском: «Тут Поділля крівці крапелина, / І цвітуть пісні, немов обрус. / Їду в Погребище – там перлини, / Там печалі й сміху наберусь». У словах самої фольклористки вражаюча деталь про її життя – його не описати й «на семи волових шкурах». Так символічно сказала про те, що їй довелося пережити. Людину, яка любила народну творчість, збирала її по перлині, не любила, як вона наголошує, Вітчизна. Але Вітчизна (Україна) була тоді частиною тоталітарної держави-імперії, служила тій державі. А в ній усе національне було під жорстким контролем системи. Відтак співачка і збирачка народних перлин Настя Присяжнюк 1932 р. була заарештована. Заслання відбувала аж до післявоєнного часу. Сама назвала себе «безплатним секретарем народу». Валентина Козак на основі того, що записано фольклористкою, сказала у своїй поезії: «До купоньки збирала золоті зеренця / Слів, пісень, казок, приповідок, / Щоб не загубити жодного свідка. / У мікрофон мальви переповідала у вічність: / Від волоті – до колосіння, / Від сватання – до весілля, / Від колискової – до голосіння». Поетеса наголошує, що зібрані Настею народні зразки-перлини стали тим джерелом, із якого народилися її власні пісні та стали відомі далеко за межами України: «Вже і в Лондоні, Софії, в Празі і Канаді / Барвіняться пісні Настині, / На три голоси вклоняються: / Роду красному, / Поділлю рясному, / Україні – за пісенне причастя». Як гарно, влучно сказано: «пісенне причастя» і що Настині пісні «на три голоси вклоняються».
 
У розділі «І брунька квіткою позначиться» під впливом фольклору виникають авторські картини про людське життя, що розгортається паралельно з картинами природи: «Доки морози налютуються, / І брунька квіткою позначиться, / Калина в лузі надівується – / І насміється, і наплачеться». Теми з українського буття спонукають поетесу до трансформації народного жанру плачу. Наприклад, у вірші «Плач за Україною» порушено багато болючих тем: «Наче думу наспівала-промовляла, / Заломивши руки у відчаї –  / І вже плач за Чорнобильською Україною / Від причалу душі – відчалює: / Ой відбилися твої дітки від роду, / Мов жовтий лист на биструю воду. / Ще в цвіті прибитая наша земля, / Чорно-зіллям отруєная. / Чи ж милий нам буде світ, / Де немає Україноньки?» Нестягнені прикметники та зменшувально-пестливі слова посилюють форму плачу. Вірші рясніють влучними образами, як-от: «Смерть – це кожного останнє свято»; чи: «спів», що «пропах любистком»; або: «піснею висвячуйте поріг!»; чи: птах – як син, пісня – як мати чи сестра.

Розділ «Без права забуття» містить вірші громадянського звучання, які порушують трагічні теми української історії, зокрема в ХХ столітті. Назви текстів красномовно вказують на їхній зміст: поема-реквієм «Птахи печалі. Розриті голоси. «Ой у садах могили з вітром говорили…»; вірші «Вороги» і «слуги» народу», «Зустрічі при впізнаванні розстріляних рідними», «Поєжовщина», «Доччиними очима мама», «Скарга наглядача в’язниці психіатру», «Голос пам’яті» та інші. Циклом «Рідні видива» привернуто увагу до пережитого Україною на прикладі долі родини. Написаний у традиціях балади. У першому вірші циклу  «Видиво № 1» лейтмотивом – слова люблячої дружини: «Виглядай мене, / Коханий, / Як було колись». Розгортається зворушлива уявна картина зустрічі: «Я тебе здаля впізнаю / В стиглому саду, / В русявий чуб / Шумкого маю / Пальці заплету». Це своєрідна експозиція щемкої історії, що вповні розкривається у другому вірші циклу під назвою «Видиво № 2». Розумієш, що коханого мужа не буде, він у засвітах; через художні деталі стає зрозуміло, що він загинув. Цей вірш є своєрідною відповіддю на попередній: «Кохана, / Засни, / Я до хати із саду, з туману / Передсвітом / Тихо прийду, / Омию в криниці / На скроні, як вишеньку, — / Рану і сяду / На призьбі. / І діткам грушок покладу / (із грушевого розстріляного саду), / Аби твою хустку / Тернову поцілувати. / І випити сльози вдовині / Із щік на виду». Болючі образи – дружини, яка чекає свого чоловіка, і чоловіка, який приходить видивом-спогадом-мрією до вдовиної хати. Образ мужа доповнений фольклорними деталями – тернова хустка, діткам – грушки, призьба, прихід передсвітом, які створюють яскравий символічно-кінематографічний живописний малюнок. Третій вірш із даного циклу – «Видиво № 3» багатопланово розкриває трагічне буття українців поглядами з потойбіччя, голосами жертв і катів: «Посіяла в небі / Чорнобривців, любисток і м’яту / І колосочки на хліби. / Сама постелилася в сквері / І лягла спочивати, / Осквернена катом, / Над нею – душ голуби». Мовиться про численні жертви: «Голоси понад сквером і садом /  (Тут від крові катюга п’янів) / Сквер надихався людопадом, / Отруївся і занімів».
        
В останньому епізоді вірша – син копає у дворі в’язниці бульдозером і виорює череп із тридцять дев’ятого. За наведеним художнім фактом постає величезний масштаб знищених. Авторка не називає загиблих героями, вона знаходить моторошніше пояснення: «Тут немає героїв, лиш кров рікою, / та стогін горою. / Як назвати це? / Вигубою-грою?» Наступна фраза – як підсумок: «Та наймення їм усім – народ України». Валентина Спиридонівна наголошує, що таких жертв дуже багато, і вона ці масштаби називає: «народ України». І розкрити справжнє число загиблих неможливо, бо «Стіни мовчать і архіви мовчать, / На всьому печалі-скорботи  печать».
        
Вірш «Листи до Сталіна» доповнює тему втрат у добу тоталітаризму, в ньому йдеться про те, що писали листи до рідних, кого було ув’язнено, ті листи були як жертвоприношення, на них не зважали, а заарештованих, катованих усе одно розстрілювали. Письменниця не лише констатує масштабні втрати, її турбує, чи наступні покоління пам’ятатимуть про це? Тому вона запитує: «Чи збудить пам’ять внука, сина, / Чи всіх катів суд назове?» Авторка звертається до жанру молитви, в молитві прагне достояти до сповіді, щоб поіменно згадати всіх, помолитись за всіх, хто потребує Божої допомоги і Божого захисту.
        
Розділ про Київ зворушує прагненням поетеси навернути читачів до обережного ставлення до всього, що нас оточує: «Ступаймо обережніш по землі, / Бо хочуть жити і жита і трави. (…) Ступаймо обережніш по землі / З важкою ношею новітнього прогресу, / Та не образьмо птаха й мурашні, / Лишім прийдешньому їх сонячну адресу / На килимі барвінковім землі». Усе неповторне, все має право на буття, наголошує пані Валентина: «Як пересохне горло у струмка, / А ліс зчорніє, мов дереворити, Твого дитинства молода ріка / Стече сльозою… Як їх повторити?»
        
Київ – це велична й трагічна історія. Саме до трагічних сторінок звернена увага поетеси. Це як нагадування про неосмислені уроки: «просвистить не раз аркан / Чужинської до нас «любові», і застереження: «Ой, роде красний, не клади / Шию у ЯРМА ЗОЛОТІЇ…». Валентина Спиридонівна згадує «Несхитну Крутів полум’яну юнь…», не розшифровує фактів про трагедію під Крутами, але наголошує, що маємо знати болючі уроки «братньої» любові з боку Росії (скільки вже тих уроків! останній триває вже сім років на сході України, і йому не видно кінця-краю). Валентина Козак спонукає до роздумів у вірші «Сьогодні, доле…» про вчинок гетьмана Богдана Хмельницького 1654 року: «Сьогодні, доле, встаньмо зрання / І підем до Софії, до майдану / Будити незалежного Богдана, почуть його тепер (виділення наше – Т.К.) і подивиться, / Куди б він з булавою «розпростер» / Свою можнодержавную правицю? / Не дай нам, Боже, помилиться…». Остання фраза наголошує не лише на тому, щоб ми не помилились – вона стверджує, що то була помилка Богдана.
        
Говорячи про Київ і про майбутнє України, Валентина Козак сповнена надією на позитивне, наводить слова Андрія Первозванного про те, що на київських горах «засяє благодать Божа», а тоді стверджує їх своїм віршем: «Жде Володимир українців (князь Володимир хрестив Русь, чим кликав до благочестивого життя – Т.К.), / Несе Михайло благодать (тут мовиться про архистратига Михайла, воїна-переможця, охоронця Києва – Т.К.), / Роздасть історія гостинців (вочевидь, за глибоко осмислені уроки – Т.К.), / А Київ прикладе печать». Публіцистично-емоційний лад тексту спрямований до роздумів про моральне, справедливе.
        
Вірші Валентини Козак – це слова матері, берегині, несуть у собі вболіванням за сучасне й майбутнє України, українців. Природно, що поетеса завершує збірку віршем під назвою «Молитва». Акценти в ньому розставлені на основі Богом даного таланту й життєвого досвіду: «Щодня з молитвою / Іду я поміж люди, / Ділюсь багатством / Слова й співчуття, / Я кожним днем / В чиїхсь надіях збудусь – суцвіттям, зав’яззю, / Зеренцем для життя».

Глибоко символічні слова гідно означують зрілі роки Валентини Козак, яка з волі Божої зустрічає своє сімдесятип’ятиліття. Благослови її, Господи, на нові книги і життєві дороги в радості й здоров’ї.

Тетяна Конончук
 
Текстівки:
Чільне фото — На одному з уроків пам’яті, 2018 р.: зліва направо: письменники Станіслав Шевченко, Валентина Козак, Віктор Женченко, Григорій Іваненко (ліквідатор, автор книг про Чорнобиль)
Фото 2. Книга В. Козак «Барвінок на три голоси»

 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я