Монументи, які прославляють радянщину і росію, неприпустимі в країні, яка від них же потерпає.
У центрі Миколаєва знищено пам’ятник чекістам. Здавалося б, це має бути заголовок новини за 2015 рік, коли в Україні офіційно розпочався процес декомунізації. Але ні – ця подія відбулася у жовтні 2022-го.
Через понад 7 років декомунізації в Миколаєві досі залишаються памʼятники, які прославляють тиранію срср та росії. Вони провокують сутички та суперечки між містянами – мовляв, а чи потрібно їх узагалі демонтувати?
Такою була й ситуація з пам’ятником чекістам. Офіційно його назва звучить так: «Памʼятний знак працівникам міліції, полеглим в період становлення радянської влади та при захисті Вітчизни 1917-1977 років». Памʼятник катам українців захищали самі ж українці – казали, що це монумент усім правоохоронцям, а не лише радянським.
13 жовтня цього року представники однієї з патріотичних організацій намагалися демонтувати його, але зіштовхнулися із спротивом – ветеранами МВС. Сутички, поліція й погрози не дали необхідного результату – мідний чоловік у будьонівці продовжив героїчно стояти аж до ночі 19 жовтня. Декомунізація памʼятки відбулася без комунальників. Хто за цим стоїть, дізнаватиметься вже слідство.
Однак у місті залишаються й інші памʼятки, які чекають на дерусифікацію. Наприклад, барельєф Пушкіну на вулиці Шевченка (на щастя, зі скверу Пушкіна він «утік» сам). Слова «вечная слава героям, павшим в боях за нашу советскую родину» біля Вічного вогню. Пам’ятник борцям за владу рад. Памʼятна дошка на будинку, де в 1917 році був штаб червоної гвардії. Цей список можна продовжувати.
Оновлення потребує й перелік обʼєктів культурної спадщини, які взяті на державний облік по Миколаєву або внесені в Державний реєстр нерухомих памʼяток України. Серед будинків, памʼяток монументального мистецтва та археології на миколаївському найстарішому кладовищі Некрополь загубилася братська могила 26 червоних бійців, які загинули під час «куркульського повстання» у Матвіївці.
Такий самий приклад – «братська могила 16 комунарів, загиблих у селі Нечаяне від рук куркулів у травні 1919 році». Тобто в нас на офіційному рівні затверджені історичні пам’ятки місцевого значення – могили людей, які придушували повстання обкрадених українців.
Хтось наведе аргумент: але ж деякі з радянських пам’ятників становлять мистецьку та архітектурну цінність. Про це йдеться навіть в законі про декомунізацію. Якщо ми знищуємо витвори мистецтва, чим ми відрізняємося від тих самих більшовиків, які підривали храми та спалювали ікони?
Дійсно. У сучасній Німеччині можна побачити свастику. Але – виключно в тематичних музеях. У сучасній Польщі працює концтабір «Освенцим». Але, знову ж таки, як музей.
Якщо пам’ятник чекістам стоятиме в «Музеї радянської окупації» в оточенні стендів із фотографіями та документами звірств тих самих чекістів – це правильний мессидж. Але якщо він прославляє катів просто на центральній вулиці міста – це злочин проти української держави.
Українці мають розуміти, що радянські та російські пам’ятники є складовою колабораціонізму, вкупі з наведенням ворожих снарядів або думкою «не всё так однозначно».
«Вата» складається з волокон. І радянські пам’ятники – одне з них.
Євгеній Ігнатенко
ukrinform.ua
Прокоментуєте?
