“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Шановна Тетяно Володимирівно, нещодавно Ви стали головою Київської письменницької організації. Які перспективи бачите в її розвитку у контексті сучасності?
Насамперед, дякую моїм колегам за довіру очолити найбільшу й одну з найталановитіших, найпотужніших письменницьких організацій – Київську організацію НСПУ, якій 25 лютого офіційно виповнилось 55 років. Вона переживала різні періоди. Сьогодні, в реаліях повномасштабної війни, ми, можна сказати, виживаємо. Бо немає жодного фінансування, немає опалення, навіть доступу до Будинку письменників, бо вулиця Банкова перекрита блокпостами.
Письменники шукають прихистку в бібліотеках, музеях, аби провести презентацію, чи зустріч із читачами. І сьогодні наше першочергове завдання – вижити, не віддати наші приміщення, не втратити головного – наших письменників, їхньої довіри і любови до нашого спільного дому. Хто б не очолював Київську організацію – це зробити можна тільки спільно.
Люди відходять, старіють, переїжджають в інші країни. Жоден з нас не знає, де буде завтра. І нас щораз меншає. Якщо ми не змінимо ставлення до прийняття у Спілку, меншатиме й надалі. Хоча бажаючих вступити в НСПУ досить. Правда, є різні претенденти. Це також враховувати слід. Не тягнути всіх бажаючих, але й не пропустити, не відсіяти талановитих письменників. Необхідно заохочувати молодих авторів. І це завдання кожного з нас і звичайно ж – Приймальної комісії.
Потрібно вибудувати так роботу, аби зникла проблем з отриманням рекомендацій. Наразі творчі об’єднання працюють навіть не в півсили. В міру певних обставин. І на цьому треба насамперед зосередитися, бо це є однією з проблем – познайомитися початкуючим авторам з відомими письменниками, членами Спілки, показати свої твори й отримати рекомендацію до вступу.
Я помітила, що з початком повномаштабки літпроцес пожвавився. Мабуть, війна дала усвідомлення, що в нас не так багато часу. І ніхто не знає, коли настане ця мить неповернення. А письменник має обов’язок – сказати своє слово. З’явилося багато поезії. Особливо у соцмережах. Чимало прохідних, декларативних віршів. І серед цього загалу читачам важко зорієнтуватись на якісний продукт. Не дуже привчені до естетики читання, люди губляться у такій масі віршувань. І, на жаль, привчаються до неякісної літератури. А критика сьогодні практично відсутня. Критиків мало на таку кількість пишучих. І потрібно добре продумати, як підсилити цю інституцію.
Зараз дуже важливо пожвавити роботу всіх творчих об’єднань. Бо від цих творчих осередків багато залежить – і прилив нових молодих авторів, і безпосереднє спілкування колег, і обговорення творчості одні одних, що часто стає мотивацією до написання нових творів.
Як, на Вашу думку, держава має стимулювати творчий процес в Україні?
Я б сказала, що література – то обличчя не лише нації, а й держави. Але держава робить вигляд, що справиться з усіма викликами без письменників. Ми виглядаємо як незручний баласт, який лише вимагає до себе уваги – претендує на зайві витрати з державної скарбниці. Та ще й у такий важкий воєнний час, коли кошти йдуть на фронт. Так, кошти йдуть, але дуже часто «мимо каси». І такі кошти! Коли б із них виділили на письменство один відсоток, яка б то була підтримка!
Наша країна сьогодні у війні. Нас змусили захищати своє, найважливіше для кожного українця. Духовність у тому числі. Тож наразі потрібно стократ приділяти увагу культурі, історії, мові, літературі.
Насамперед, зберегти, вберегти мову. Це без державної програми зробити нелегко, або й неможливо. Десятиліттями агресор подавляв мову, насаджував своє «прєвосходство», поневолював нашу культуру, присвоював собі нашу історію. Сьогодні, попри ті жахи, що творять довкола нас московити, несвідомі українці (чи не знаю, як їх називати) продовжують спілкуватись мовою агресора. Мами на майданчиках з дітками говорять російською. Не складне питання – якою мовою буде розмовляти дитина?
Найдужче заболіло, коли в один день мені випало побувати у двох провідних київських вузах. У перервах між парами, у дворах, біля порогів своїх університетів, збираються ватаги молодих людей – щось обговорюють, жартують, курять. Словом – відпочивають. Я мимовільно зупинилась від того, що мої вуха різала росіянська мова. Спершу не повірила собі. Це ж українські студенти! Біля вузів, які носять імена великих Українців! Посеред війни і смертей українців! Це – майбутні освітяни, які вчитимуть наших дітей! Що це?
Це, панове, вплив. Велика робота проведена нашим ворогом щодо знищення нашої мови, культури, зміни свідомості. Їм це успішно вдалося. Бо велика сила й гроші кинуті державою-агресором на це зомбування. Вони закидали нас своїм російськомовним контентом – книги, фільми, пісні з усіх шпарин. Українці ковтали й думали, що в нас немає чим замінити. Бо свою велику й глибинну культуру запхали на марґінес державники-запроданці.
Зараз надважливо запустити зворотній процес – повернути у свідомість і душі українців нашу культуру, літературу, гордість за причетність до великого древнього Роду. Але це не під силу зробити кільком вихователям, вчителям, викладачам, професорам. Це має бути державна програма. І в ній мають бути задіяні тисячі питомих, свідомих, українських культурних і освітніх діячів. І насамперед – письменники. В обзорі держави є кілька письменницьких імен, які перманентно з’являються на овиді. Вони мають певні преференції. Але тих кілька письменників не зможуть здолати десятилітні зомбування. Це має бути масово, на всіх рівнях і в усіх регіонах.
Не зважати на війну не можна. Зрозуміло, що це – прірва, яка забирає і життя, і кошти держави. Але ж війна закінчиться. А ті, хто залишаться живими, особливо молодь, вони повинні мати підґрунтя, на якому рости душею¸ свідомістю¸ совістю. Не можна заплющувати очі на найбільшу проблему – виховання молоді. Сьогодні учні закінчують школу – хто де і хто як. Так само й вузи. Багато з них працюють дистанційно. Це, можливо, й не зле, коли молодь має більше часу для самовдосконалення. Але ж на чомусь потрібно вдосконалюватися.
Я розумію¸ що кожен письменник має себе подати так, аби читачі самі шукали, де купити книгу. Але щоб читач купив книгу, її спершу треба видати. Ніде в світі книговидання не може існувати без держави. Видавництво і письменник значною мірою залежить від того як працюють бібліотеки. Бо книговидання живе не так з вільного ринку, як з бібліотечного. А в Україні бібліотечна сфера ледве жевріє. Фонд поповнюється дуже повільно, бо закупівля видань, в широкому сенсі, не відбувається. Та й коло авторів та видань, які потрапляють у бібліотеки, невелике. І не завжди закуповуються цікаві для читачів твори. А кількість перекладної літератури ще менша.
Скажете, що існують видавничі програми, на які держава виділяє кошти. Так. І деякі письменники ними користаються. Але там такі наклади, про які не хочеться навіть говорити. Практично, весь тираж передається бібліотекам. І ніби все як слід – держава гроші виділила, книги видали, бібліотекам передали, видавництва свої гроші заробили. А де в цьому ланцюзі письменник? Що він отримав за свою працю? Чи праця письменника – ніяка не праця? Чи роман, який писався можливо й не один рік, вартує десяти, чи навіть двадцяти тисяч гривен, які, в кращому разі, закладаються в гонорар? Ось такі недопрограми знівельовують працю письменників. Ніби якесь піклування й існує, а по суті – бульбашка, яка фіксує неспроможність таких програм покращити творчий та книговидавничий процеси в Україні.
Сьогодні Спілка письменників кинута на виживання. А як вижити в ситуації, коли навіть вільного доступу немає до Будинку письменників ні членам Спілки, ні орендарям? А податки потрібно платити щомісяця і вчасно. Складається враження, що зверхники зумисне поставили в такі умови, аби ми здались і зробили вигляд, що нас не існує. Але ж це – великий осередок творчих, свідомих, патріотичних людей! Людей, які десятиліттями, над силу, тримають дух українства, виривають українців з пазурів російської зомбомашини. А їм вслід кидають, що вони «колгосп», «пережиток», «совок». Комусь же вигідно вносити у вуха українців такі сентенції і пришивати ярлики до свідомої української спільноти.
Хто від цього виграє – держава? Не треба шукати ворогів, де їх немає. Варто державцям звернути увагу на письменство. Бо письменник завжди бачить і мислить більше, аніж решта, вникає в суть речей, подій і, пропускаючи їх через себе, передає пережите в своїх творах. Він уміє показати те, що не лежить на поверхні, обганяє час і вибудовує картини майбутнього.
Це такий пласт свідомого населення, на якому може триматися наше українство. А в сьогоднішній ситуації – це надважливо. Просто потрібно повернутись до нас очима.
На жаль, у нас ще дуже багато перепон, аби демонструвати українську літературу навіть українським читачам. Промовчу про закордонних. Хоча багато українських авторів могли б зацікавити навіть європейського читача.
Кожен з нас хоче бачити своє майбутнє світлим. Але воно, на жаль, залежить від багатьох чинників. І від внутрішніх насамперед. Думаю, що наша творчість напряму залежить від державних процесів.
Кожен письменник має свою стежину до слова. Якою вона була у Вас? Коли Ви відчули в собі сили творити для інших?
Думаю, мій творчий шлях почався з раннього дитинства. Ще коли навіть не усвідомлювала, що вже ступила перший крок на стежку творчості. Лише в свідомому віці, коли почала писати вірші, зрозуміла, що ті казки, які розповідала мені бабуся Настя, а ми разом до них підбирали риму, вона вигадувала сама. Бо ніколи й ні від кого подібного не чула. Вона, крім мене, більше нікому їх не розповідала. Вважала незручним. Бо сумна доля вдови, яка ростила трьох доньок, та ще й мала прокляте прізвисько – «бандерівка», ніяк не тулилася до літератури.
Ранніми досвітками бабуся прокидалась, коли навіть сонце ще спало, розпалювала піч, ставила банячки й горщики з харчами, підкидала у вогонь кострицю, яку мама приносила з тіпальні. Я любила випурхнути зі свого теплого кубелечка, вскочити у вовняні валянці, накинути теплу камізельку й спостерігати, як з-під бабусиних рук вилітали вогняні птахи, коли вона підкидала чергову пригорщу костриці. Це було дивовижне, магічне дійство – баняки булькотіли, шипіли від доторків вогню, а по стінах і стелі скакали великі тіні від пузатих гладишок і кухликів, що стояли на миснику й відбивались, підсвічені полум’ям із печі. Наче ще не написані мною образи прилітали в бабусину хату, аби увійти в мою дитячу пам`ять і залишитися навічно найсолодшими спогадами.
А ще зимовими вечорами в бабусиній хаті збиралися сусідки, майже всі вдовиці. Кожна приносила з собою якусь роботу: латали, в’язали, вишивали, пряли. Їхні розмови: то притишено-сумні, коли крадькома витирали кінчиком хустки чи фартуха, набіглі сльози; то весело-галасливі, коли також доводилось гамувати сльози, але вже від сміху. Згадується баба Ганна Пилипиха, великоголова, жилувата, з грубуватим голосом. Іноді кидала свою роботу, схоплювалася з лавки та й ну танцювати. Притупувала великою ногою та приспівувала. Досі пам’ятаю одну з її приспівок:
Тупу-тупу, ая-яй!
Що то висить біля яй?
Чи не той молоточок,
Що вистукує діточок.
Кожна приспівка, кожен жарт мали таку чітку грань між пристойністю і сороміцьким смислом, таку образність, таку тонку народну дотепність, таку геніальну дозу дозволеного, що кожен з тих фольклорних творів заслуговував, аби його передати наступним поколінням. Таким, як тоді була я, яка вбирала в себе оті народні шедеври, а коли прийшла пора, дістала їх зі своєї пам’яті і вразилась талантом свого простого й геніального народу.
Де сьогодні поділася та тонка грань пристойності? На які марґінеси відправили український гумор, неповторну нашу іронію і самоіронію? Їх просто принизили, прозвали шароварщиною, хохлящиною, примітивізмом. Їм просто заткнули рота кацапським кляпом, замінили фальшивими шедеврами заїжджих текстотворців, які віддано відпрацьовують гроші роботодавців, що до українського гумору мають стосунок, як козел до вола. Де вони, ті неповторні баби Пилипихи, які могли такого ая-яя утнути, що оцим хваленим клоунам у снах віщих не приснилось? Бо талант до гумору, якщо він є, не потрібно опускати нижче плінтуса, щоб уже «навєрняка ржали», йому просто не треба закривати рота. Він є. Просто українцям занесли вірус московської пошлості. А це така страшна зараза, що й вакцина здорового глузду не бере. Але все ж надія є – для всього свій час. І він буде.
Оті бабусі й стали першими героями моїх романів. А ті незабутні дитячі емоції й досі допомагають мені відтворювати різні поетичні образи.
Все починається з дитинства. Письменник – також.
Що для Вас важить українське слово?
Максим Рильський назвав письменників робітниками пера, яким вручено коштовний скарб, неоціненний алмаз: народне слово. То ж письменники мають обов`язок – доглядати, стерегти, шліфувати його. Ми це робимо своїми творами. Кожен письменник знає, що в слово не можна гратися. Воно не прощає легковажності й зради, воно стає неоковирним і нецікавим. І лише від любові оживає, дзвенить, будить душі від байдужості, заспокоює правдивістю.
Що тільки не робили з нашої мови – відкидали й засмічували штучними, незграбно вигаданими словами, неподобними вульгаризмами, заперечували самобутність української мови, нівелювали її, нищили в ній усі відтінки, заганяли в куток у власній хаті, закляпували рота, чіпляли тавро провінційності.
Століттями московія утискала, забороняла, намагалася викорінити українську мову. Таким був головний напрям колонізації України з боку російської імперії. І в часи незалежності тривала російська окупація українського інформаційного простору, така ж небезпечна, як і нині воєнна.
У нас: письменників, культурних, політичних і громадських діячів, одним словом – справжніх українців – багато роботи, нам ще треба безмір терпіння й витримки, щоб українці полюбили себе в собі, щоб вони позбулись цього комплексу меншовартості, щоб для усіх наша мова стала тим коштовним скарбом, яким не можна нехтувати, розкидатися, міняти, зраджувати. Бо це – душа. А якщо продати душу? Що залишиться? Ми ж не дозволимо? Ми ж – українці! Ми ж – письменники! На нас лягає найтяжча ноша – відвоювати нашу мову, культуру, і не лише у зовнішнього ворога, а почасти у внутрішнього, який вміло прикидається своїм.
Чи творилося Вам у перші дні повномасштабного вторгнення росії і потім?
У перші дні повномаштабки, мабуть заніміли всі. Я в тому числі. У мене, тонкослізки, навіть сльози зникли. З місяць зовсім не плакала, навіть дивлячись страшні хроніки, не писала й не думала, що колись знову буду писати.
Мене тоді рятував сад. Батьківський. Давав мені таку потужну силу! (У перший же день, 24 лютого, поїхала в своє село Івановичі, що на Житомирщині). Я ходила з секатором, ножівкою, тягала за собою драбину й чистила, обрізала, білила дерева. Була садівником, старійшиною Родини, куховаркою, психотерапевтом (іноді – психом, коли ніхто не бачив).
Одного дня показували хроніку з Ірпеня. На телеекрані побачила розгублене личко білявої дівчинки. Вона стояла посеред руїн свого будинку, переляканим поглядом шукала рідних і не могла зрушити з місця. Оте маленьке пташатко, ті круглі очі з великою слізкою, що наче приклеїлась, ніяк не могла скотитись зі щічки, просто розірвали моє серце. Я плакала й писала вірш «Дівчинка з ключиком у руці». Це стало моїм поверненням у поезію і в творчість загалом.
Ваша батьківщина – Житомирщина, і відомо, що кожен митець, куди б він не переїжджав, залишає на все життя у серці оту силу роду й землі, де колись колисала його мати. Чи відчуваєте Ви оцей зв`язок і що він для Вас значить?
Моє село – це місце моєї сили. Великий і неосяжний світ вміщається в одній хаті. В тій, де кожен куточок, кожна фіраночка, кожен образ рідний до сліз, до стугону серця. Там з покуті й сьогодні дивиться той Бог, який з дитинства стежить за моїми вчинками, перед яким звітую, де б не була. Там увіковічнився запах найсмачніших пирогів, бо мама їх випікала у найсвятішій печі.
Там живуть милі мої односельці. Там живе пам`ять про тих, хто вже давно за Білим обрієм – бабусі, дідусі, тітки, мама, татусь. Вони залишилися на світлинах і в пам’яті навічно. Їхні пісні в серці назавше. Вони – найсокровенніший скарб, який співучий мій Рід передав нашому поколінню, а ми передаємо далі. Голос мого Роду, як натягнута через високе Небо сонячна струна, ніколи не фальшивив.
Для мене Івановичі назавжди залишаться головною точкою на планеті Земля.
Порадьте, будь ласка, з власного досвіду, як митцю під час війни зберегти в собі цілісність, здолати оці неймовірні духовні і фізичні випробування, щоби продовжувати творити далі?
Насамперед, відкрию таємницю – стезя творця дуже нелегка й на неї ступають лише вмотивовані люди. Хоча, яка це таємниця? Це вже знають ті, хто творить. Ось ті, хто готується до творчості, мають знати – цей шлях не має альтернатив, на відміну від інших, не завжди веде до слави й пошани, але завжди приводить до слова.
Ось, коли ти любиш слово, не можеш без нього жити, муляє воно тобі ночами, мучить тебе римами – берись до писання. Тоді ти відчуєш ту солодку муку творчості. Це зцілює і, заразом, вимучує до краю. Бо, даючи життя своїм героям, ти змушений виділяти його із власного ресурсу, і брати на себе велику відповідальність за тих, кого створив. За кожне їхнє слово, яке вони понесуть читачу, і про що примусять того задуматись. Тоді тобі ніколи буде шукати в собі розломів, слабинок, зневіри, втоми. Будеш триматися за слово і воно триматиме тебе у цьому світі, посеред війни, смертей, зрад і звитяг.
Над чим працюєте зараз?
Вирішила дописати роман у новелах «Остання зарубка». Він давно був опублікований у журналі «Дзвін» і вже був готовий до окремого видання. Але пролежав кілька років. Знаходились різні причини, аби не видати. Раптом зрозуміла, що долі моїх героїв не дописані. Вони не згодні з моїм завершенням роману і вимагають продовження. А коли герої повстали… Доводиться до них дослухатися. Знову не спимо, шукаємо спільних компромісів, воюємо, вмираємо, кохаємо, народжуємо… Словом – живемо в творчості.
Про що мрієте?
Не повірите… Як і всі – про Перемогу. Мені здається, що українці тепер мають єдину мрію. Дочекаємось Перемоги і знову в кожного буде своя. Багато мрій…
Записала Іванна Никитюк
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
