Тетяна Юзьв’як: «Коли лікті річок напролом розгортатимуть хвилі…»

0
106

***
коли гілля дерев навздогін малюватиме пісню
коли хмари цукрові завагітнівши холодом зникнуть
коли полудні липня відпочивши втішатимуть простір
я корінням вплетусь у твою незаправлену постіль

коли лікті річок напролом розгортатимуть хвилі
коли часу лещата заіржавівши зсохнуть травою
коли вітер в сорочці на руках вишиватиме зливу
я корінням вплетусь у твоє неслухняне волосся

і нехай поспіх слів що втрачають значимість одразу
темні плями відторгнень північного сяйва надії
одягають твій голос у розбурхане втомлене море
я корінням вплетусь у твої бавовняні мрії

***
я знаю про спів пташок там
де йдуть бойові дії
вони так відчайдушно щоранку пишуть свою пісню
що мене це лякає
я знаю про колір квітів там
де йдуть бойові дії
їхні пелюстки густо вкриті росою
колір вразливіше глибший
аніж у тих що ростуть на подвір’ї батьків
я знаю про велич дерев там
де йдуть бойові дії
ріст їхнього гілля бентежить
наче прагнуть руками дістатись неба
схопити за ноги Господа
й висіти в просторі щоб закривати воїнів
я знаю про сонце там
де йдуть бойові дії
про палюче проміння його ранніх світанків
про тьмяне світло чорного вечора
сонце мовчки сідає на ґанку
де люди залишили втечу/свої речі/старий молитвенник
я знаю про дим
про вибухи й втрати
про голодного пса що сидить коло хати разом із сонцем

а хочеться все відмотати назад
як колись зі старою касетою
і не відати
і не видіти
всі ці дивні маски війни

***
відточую проміння тьмяного світла
що губиться в кімнаті від старого світильника
обпікаю стіни мідним купоросом зашкарублих слів давніх пращурів які знали ціну свободи
стаюсь глиною в руках чоловіка що вкладає барвінкове зітхання
в голос кахлів
якими хтось викладе п’єц і той
співатиме а мо’ розповідатиме байки малим дітям
жию тихо за пазухою в літній запасці
де богато квіток і єдина сальва
перемозі
над страхом
пересипатись піском у годиннику пустель і обітниць

***
війна фотографується на сходах із повними мішками піску
дає інтерв’ю про загиблих і плакальниць світу
столи вкриті спілими вишнями втрати вгинаються трунами мертвих солдатів
і відвертаються вбік від спалахів люті/жалю/невимовного смутку
одні покоління мовчать і пишуть святкову пісню
інші збирають кошти
купують шматками щось аби легшою була дорога до волі
війна вдягає брудно зелений колір
робить гарну картинку стишує світло і фотографує обличчя
на цвинтарі стільки могил що Бог понад хмарами сам служить службу
пече проскури і гірко плаче
одні покоління нічого не бачать
інші складають руки вимолюють вервиці висаджують зерна скорботи і пам’яти
війна гомонить про культуру із друзями
пише підручники для першокласників
малює парти і стіни кольором який обпікає білі багнети
одні покоління сидять у парку
інші на спинах виносять воїнів
і всі ми зі страхом і певністю жити падаєм в жито
великого прощення
хто ми?
якого незнаного світу гості?

facebook.com

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я