I
Коли здолає ностальгія
(гадалось – вже той біль прочах…),
на думку прийде юна Кійя* –
з лицем просвітленим дівча.
Звідкіль видіння? – Нілу плескіт,
в піску – відбитки колісниць.
Оаза. Ґвалт. Тюрбани, фески.
Раби. Служниці пали ниць…
Володар він! Чи будуть діти?
Вже не належить тіло їй.
Тут дух самої Нефертіті
ще й досі висне… Сліз не лий,
то давній спогад: рута-м’ята,
батьківський степ, де мак – як жар.
Тихцем готується отрута,
у чорнім – євнух, мов кажан…
II
Не плачмо, сестро, й нас далеко
вітри недолі віднесли.
Чи повернулися лелеки,
як там куріпки та бусли?
Десь наш розпечений чорнозем
ще й досі вирвами курить.
Моїх степів далекий позем
гукає барвами щомить.
А я, мов дім на голотечі,
в чужому натовпі – одна.
Вже, друже, час збирати речі,
розлук бо випито до дна.
Хоч ще лютує ворог ниций,
та ми згуртуємось, затим –
все відбудуєм, зварим крицю
й свої кордони захистим.
2022
* Кійя — привезена в Єгипет із півночі, з Причорномор’я, друга, опісля Нефертіті, дружина чи наложниця єгипетського фараона-богоборця Ехнатона (єдина жінка, котра народила йому сина і, вочевидь, за це й була страчена суперницею, котра щороку народжувала йому самих лише дочок).
* * *
Я на Хортицю, мов на сповідь,
вирушаю (життя – у русі!) –
щиросердна у кожнім слові,
непідвладна журбі й розпуці.
Та на півдні у нас – посуха:
надмір сонця і вітер рвійний.
А той гуркіт – не грім. Послухай:
там, на сході, – розладдя й війни.
Захищаймо, женці й піїти,
нашу землю! Геть розбрат й чвари!
Нас не викреслять з мапи Світу
московити чи яничари.
Буде мир! Ворогам – розплата,
бо здолаємо супостата!
* * *
Не сип вже порох, лютий враже,
в жахну кадильницю війни,
бо кожен з вас, авжеж, поляже
гнилим стеблом, що не в ціні,
хирлявим деревом (наврочу!),
померлим стервом, трухлим пнем.
Тут зайду кожного охоче
ми на гілляці розіпнем.
Нам – все своє, вкраїнське: слово,
сади, жита, і полини…
Відділим зерна від полови
й жахи забудемо війни!
2022
м. Запоріжжя
