Тоні Джадт. Про «Чуму». Есей зі збірки «Коли змінюються факти»

0
273

Як повідомляє lb.ua, у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» наприкінці березня побачить світ українською мовою книжка есеїв визначного британо-американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Коли змінюються факти». Упорядниця книги – дружина історика Дженніфер Гоманс – у передмові зазначає: «Коли змінюються факти» – збірка есеїв, але водночас це збірка одержимостей. Одержимостей Тоні. Усі вони тут: Європа й Америка, Ізраїль та Близький Схід, правосуддя, простір громадянської дискусії, держава, міжнародні відносини, пам’ять і забуття, а понад усе — історія. Повторювана знову і знову на цих сторінках пересторога, яка вказувала, що ми засвідчуємо крах «економічної епохи», її перетворення на «еру страху» і входження до «нової епохи непевності», знаменувала глибину його пригніченості та стурбованості через курс, який узяла політика. Його очікування були високими, він був відданим спостерігачем. Гадаю, у цих есеях ви знайдете і проникливого реаліста, який вірив у факти, події, дані, і ідеаліста, який не мав прагнень дрібніших за добре прожите життя; і не тільки для себе, але й для суспільства». LB.ua публікує один із есеїв Тоні Джадта.

У видавництві «Penguin Books» тільки-но побачив світ новий переклад «La Peste» Альбера Камю, а подальший текст — моє переднє слово, яке я написав кількома місяцями раніше. Чимало читачів ознайомлені з фабулою роману, у якому йдеться про надходження чуми до північноафриканського містечка Оран у 194- році та про різноманітні способи, якими жителі реагують на руйнівний вплив епідемії на їхні життя. Сьогодні «Чума» набуває нових значень і емоційної нагальності.

Наполягання Камю на тому, щоб у серцевину будь-якого громадського вибору вкласти індивідуальну моральну відповідальність, разюче суперечить зручним звичкам нашого часу. Його визначення героїзму — коли звичайні люди здійснюють надзвичайні речі з причин простої порядності — звучить правдивіше, ніж ми могли колись визнати. Раптовий вирок, який він змалював, виголошений з амвона — «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове», — виявиться для кожного з нас понуро близьким.

Непохитне розуміння Камю різниці між добром і злом, попри його співчуття щодо тих, хто вагається, хто йде на компроміс, щодо мотивів та помилок недосконалого людства проливає непривабливе світло на релятивістів та шукачів вигоди нашого часу. А контроверсійне використання біологічної епідемії, щоб проілюструвати дилеми моральних захворювань, успішне набагато більше, ніж письменник міг собі уявити. Не можна вигадати кращого місця і часу, ніж Нью-Йорк у листопаді 2001 року, щоб якнайкраще відчути попереджувальний удар останнього речення роману.

«Чума» — найуспішніший роман Альбера Камю. Виданий 1947 року, коли автор мав 33 роки, цей твір одразу ж став тріумфальним. Упродовж року його переклали дев’ятьма мовами, ще багато перекладів чекало попереду. Роман ніколи не припиняли друкувати, його визнали класикою світової літератури ще до передчасної смерті автора в автотрощі у січні 1960 року. Амбітніша від «L’Étranger» («Сторонній»), першого роману, що сформував його репутацію, і доступніша за його подальші твори, «Чума» — це книжка, за якою Камю знають мільйони читачів. Йому це могло б здаватися дивним — опублікований через чотири роки есей «Бунтівна людина» був його улюбленцем серед власних книжок.

«Чума» писалася досить довго, як і більшість найкращих творів Камю. Він почав збирати матеріал у січні 1941 року, коли прибув до Орана, алжирського міста на середземноморському узбережжі, де відбуваються події роману. Закінчував рукопис у Ле-Шамбон-сюр-Ліньон, селищі в центральній Франції, де відновлював сили після одного з періодів туберкульозу влітку 1942 року. Однак Камю невдовзі поглинув Рух опору, тож увагу на книжку він зміг спрямувати аж після визволення Франції. На той момент невідомий алжирський романіст уже став національною постаттю: герой інтелектуального Опору, редактор видання «Combat» (щоденної газети, заснованої у підпіллі та вельми впливової у повоєнні роки) й ікона нового покоління французьких чоловіків та жінок, голодних до ідей та ідолів.

Камю, здавалося, досконало пасував на цю роль. Уродливий та чарівний, харизматичний адвокат радикальних соціальних і політичних змін, він мав небувалу владу над мільйонами своїх співгромадян. Як сказав Реймон Арон, читачі редакторських колонок Камю «сформували звичку отримувати щоденну порцію його думок». У повоєнному Парижі були й інші інтелектуали, покликані відігравати важливу роль у прийдешні роки: сам Арон, Симона де Бовуар і, певна річ, Жан-Поль Сартр. Однак Камю був іншим. Народжений в Алжирі 1913 року, він був молодшим від своїх друзів-ліваків, більшість із яких на момент закінчення війни мала 40 років. Зі своїм походженням із далекого Алжиру, а не з тепличного середовища паризьких шкіл та коледжів, він був здебільшого «екзотичний»; у ньому було щось особливе. Один із тодішніх спостерігачів добре це вловив: «Я був вражений його обличчям, таким людським і чутливим. Цей чоловік має в собі таку очевидну цілісність, що це майже негайно викликає повагу; кажучи просто, він не схожий на інших».

Публічна позиція Камю гарантувала успіх його книжкам. Але відповідність моменту тут також відігравала свою роль. Коли книжка з’явилася, французи почали забувати незручності та компроміси чотирьох років німецької окупації. Маршала Філіпа Петена, державного очільника, який ініціював та втілив політику колаборації з нацистами, було засуджено та ув’язнено. Інших політиків-колаборантів стратили або вилучили з публічного життя. Міф про славетний національний опір дбайливо культивували політики всіх забарвлень, починаючи від Шарля де Ґолля і закінчуючи комуністами; неприємні особисті спогади були м’яко прикриті прикрашеною офіційною версією, згідно із якою Францію визволили від гнобителів спільними зусиллями французьких борців за свободу та військами «Вільної Франції», якими з Лондона керував де Ґолль.

У цьому контексті алегорія Альбера Камю про військову окупацію Франції знову відкрила болісний розділ недавнього минулого Франції, але непрямолінійно та начебто аполітично. Саме тому вона не викликала гніву партизанів, якщо не враховувати представників крайньо лівих і крайньо правих, та порушувала делікатні теми, не провокуючи відмови слухати. Якби роман з’явився 1945 року, партизанське бажання помсти заглушило б його помірковані роздуми про правосуддя та відповідальність. Якби його було відкладено до 1950-х років, тема, вочевидь, загубилась би серед нових розкладів, що виникли на тлі холодної війни.

Чи слід «Чуму» розуміти лише як алегорію французької травми часів війни — як її, без сумніву, зрозуміли — тема, до якої я ще повернуся. Сумнівів не викликає те, що це була вкрай особиста книжка. В усі свої опубліковані праці Камю вкладав щось від себе — свої емоції, спогади та відчуття місця; це була одна з тих особливостей, які вирізняли його з-посеред інтелектуалів авторового покоління, і саме вона творить його універсальну та стійку привабливість. Однак навіть за його мірками «Чума» вкрай інтроспективна та відверта. Місце дії роману — Оран — місто, яке він добре знав і щиро недолюблював, на противагу своєму улюбленому рідному Алжирові. Оран видався йому нудним і бездуховним, а спогади про нього були сформовані тим, що під час перебування там загострився туберкульоз Камю. Унаслідок цього йому заборонили плавати — що було однією з його найбільших насолод — і змусили цілими тижнями сидіти серед задушливої, гнітючої спеки, що стала тлом для сюжету.

Примусова відмова від майже всього, що Камю любив у своїй алжирській малій батьківщині — піску, моря, фізичних вправ, середземноморського відчуття легкості та свободи, які Альбер завжди протиставляв понурій та сірій півночі — виявилася поглибленою ще дужче, коли його відіслали одужувати до французького села. Центральний масив на півдні Франції — спокійний і зцілювальний, а віддалене село, до якого Камю прибув у серпні 1942 року, могло б стати для письменника ідеальним середовищем. Утім через 12 тижнів, у листопаді 1942 року, союзники висадилися в Північній Африці. Німці у відповідь окупували всю південну Францію (доти маріонетковий уряд Петена керував нею з курортного містечка Віші), й Алжир було відрізано від континенту. Відтоді Камю був розлучений не лише зі своєю батьківщиною, а й із матір’ю та дружиною і зміг побачити їх лише після поразки німців.

Тож хвороба, вигнання та розлука були й у житті Камю, і в його романі, а присвячені їм роздуми, — важлива антитеза до алегорії. Завдяки пронизливому безпосередньому досвідові опис чуми та болю самотності, які змалював Камю, — винятково яскраві та зворушливі. На глибину його почуттів указують зауваження оповідача майже на початку оповіді: про те, що «розлука з близькою людиною раптом із перших тижнів стало загальним, усенародним почуттям», і що це почуття «поряд із почуттям страху обернулося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання».

Для самого Камю і для його читача це стає посиланням на його попередній роман: оскільки хвороба, розлука та вигнання — це обставини, які спадають на нас, несподівані та непрошені. Це ілюстрації того, про що Камю йшлося, коли він говорив про «абсурдність» людського становища та позірно випадкову природу людських починань. Не випадково один із головних персонажів роману, Ґран, начебто без явної причини описує підслухану в тютюновій крамничці розмову про «молодого працівника компанії, який на пляжі вбив араба». Це, звісно, є алюзією на доленосний акт випадкового насильства Мерсо в романі «L’Étranger», і в розумінні Камю він пов’язаний із лютуванням моровиці в «Чумі» не тільки за спільним місцем дії в Алжирі.

Утім Камю не лише доточив до оповіді замальовки й емоції, що походили з його творів та особистої ситуації, — зробив більше. Він безпосередньо вклав самого себе в персонажів роману, використовуючи, зокрема, трьох із них для того, щоб представити та висвітлити власну особливу моральну концепцію. Рамбер, молодий журналіст, відрізаний від дружини в Парижі, спершу впадає у відчай через неможливість вибратися з міста, закритого на карантин. Його одержимість особистими стражданнями робить його байдужим до більшої трагедії, від якої він почувається відстороненим, — зрештою, він не мешканець Орана, а тільки застряг там через примхливу випадковість. Лише напередодні свого від’їзду він усвідомлює, що, усупереч собі самому, став частиною громади й поділяє її долю; ігноруючи ризик, усупереч своїм попереднім, егоїстичним потребам, він залишається в Орані та приєднується до «санітарних дружин». Від суто особистого опору недолі він дійшов до солідарності колективного опору проти спільної біди.

Самоідентифікація Камю з доктором Ріє відображає його мінливі настрої тих років. Ріє — чоловік, який, зіткнувшись зі стражданнями та загальною кризою, виконує свій обов’язок, стаючи лідером і прикладом не через героїчну відвагу або ретельну аргументацію, а радше через щось на кшталт необхідного оптимізму. Наприкінці 1940-х років Камю був виснажений і потерпав від депресії через тягар очікувань, покладених на нього як на публічного інтелектуала: одному зі своїх щоденників він звірився, мовляв — «усі хочуть, щоб чоловік, який продовжує шукати, уже знав усі відповіді». Від філософа-«екзистенціаліста» (Камю ніколи не подобався цей ярлик) люди сподівалися бездоганного світогляду; але Альбер не міг його запропонувати. Як Камю висловив це за посередництвом Ріє, він був людиною, «яка втомилася жити в нашому світі»; усе, що він міг запропонувати бодай із якоюсь певністю, — відчувати «прихильність до своїх ближніх» і вирішити «для себе не миритися із жодною несправедливістю й компромісами».

Доктор Ріє чинить правильно, оскільки чітко розуміє, що саме слід робити. У третього персонажа, Тарру, Камю заклав повніше тлумачення своїх етичних уявлень. Як і Камю, Тарру приблизно 35 років; він покинув свій дім, зогиджений тим, що його батько виправдовував смертний вирок — ця тема неабияк турбувала Камю, і до неї він активно звертався у повоєнні роки. Тарру з гіркотою розмірковує над своїм минулим життям і позицією, а його сповідь перед Ріє міститься у самому осерді етичного послання роману: «… а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії і принципи, які неминуче тягли їх за собою».

Цей фрагмент можна читати, як власні гіркі міркування Камю про свій прохід крізь Комуністичну партію Алжиру протягом 1930-х років. Однак висновки Тарру сягають далі звичайного визнання політичної помилки: «…всі ми живемо в чумній скверні… Знаю тільки, що треба робити, аби перестати бути зачумленим… Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, із добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство». Це автентичний голос Альбера Камю, і ці слова окреслюють ту позицію, яку він до кінця життя мав у стосунку до ідеологічного догматизму, політичного або судового вбивства та всіх видів етичної безвідповідальності — стосунок, який згодом коштуватиме йому друзів та навіть впливу в поляризованому світі паризької інтелігенції.

Виправдання Тарру/Камю за його відмови та його позицію повертає нас до статусу «Чуми». Цей роман справджується на багатьох рівнях, як і повинно відбуватися з будь-яким видатним твором, але насамперед і без жодних сумнівів це роман моралістичний. Камю захоплювався «Мобі Діком» і, так само, як Мелвілл, не нітився наповнювати свою оповідь символами й метафорами. Утім Мелвілл мав розкіш вільно переходити від історії про полювання за китом до фабули про людську одержимість; між Ораном Камю та дилемою людського вибору пролягала реальність життя вішистської Франції між 1940 і 1944 роками. Тому читачі «Чуми» — і сучасні, і ті, які читали роман у 1947 році — не помилялися, трактуючи книжку як алегорію окупаційних років. У виданому посмертно романі «Le Premier homme» Камю пише про свого батька, який повертається додому, відвідавши публічну страту, і блює.

Частково тому, що Камю чітко дає зрозуміти: це історія про «нас». Більшість історії розказано від третьої особи. Однак час до часу в тексті натрапляєш на стратегічно розпорошене «ми», і це «ми» — принаймні у сприйнятті перших читачів Камю — французи 1947 року. «Біда», яка випала на долю жителів літературизованого Орана, — це та біда, яка тягарем лягла на Францію 1940 року з військовою поразкою, занепадом Республіки та встановленням режиму Віші під німецьким зверхництвом. Наступ щурів, який описав Камю, відлунює поширений погляд на поділене становище самої Франції 1940 року: «Здавалося, сама земля, на якій стояли наші будинки, очищалася від накопиченої в її надрах погані, ніби звідти виливалася на поверхню пасока й набрякали виразки, що доти роз’їдали її зсередини». Спершу багато хто у Франції поділяв початкову реакцію отця Панлю: «Братове мої, вас спостигла біда, ви самі накликали її на себе, братове».

Упродовж довшого часу люди не усвідомлюють, що відбувається, і здається, наче життя точиться звично — «на позір, нічого не змінилося». «Місто населяли соньки з ледь розплющеними очима». Згодом, коли чума відступила, надійшла амнезія — «вони заперечували врешті, що ми були тим збезумілим народом». Усе це і набагато більше — чорний ринок, неспроможність чиновників називати речі своїми іменами та морально підтримувати націю — так добре відображали недавнє минуле Франції, що наміри Камю складно було не відчитати.

Однак більшість мішеней Камю не так легко піддаються накладанню ярликів, і алегорія цілком суперечить схемі поляризованої моральної риторики, що була повсюдною після війни. Коттар, який переконаний, що чума — надто потужна, щоб її можна було подолати, і вважає «санітарні дружини» марнуванням часу, явно символізує долю міста «колаборанта». Він процвітає за нових обставин, а повернення до «давнього життя» означає для нього втрату всього. Однак його зображено зі співчуттям, і Тарру та решта далі бачилися з ним і навіть обговорювали власні дії. Усе, про що вони його просять, як висловлюється Тарру, — «постаратись не розповсюджувати чуми свідомо».

Наприкінці Коттара брутально побили тільки-но визволені жителі — нагадування про жорстокі покарання, які скоювали після Визволення стосовно тих, кого вважали колаборантами. Зазвичай це робили жінки й чоловіки, чия жорстока помста допомагала їм та іншим забути власні компроміси воєнних часів. Прозріння Камю щодо люті й ресентименту, спричинених справжнім стражданням та спогадами, сповненими провини, запроваджує елемент емпатії, рідкісний серед його сучасників, і відокремлює історію, яку він описав, від тогочасних узгодженостей.

Те саме прозріння (та цілісність — Камю писав з особистого досвіду) зумовлює описи учасників опору, які він створив. Не випадково Ґран — мишоподібний, незугарний, нечестолюбний клерк, представлений як утілення справжнього, негероїчного опору. Для Камю, як і для Ріє, опір анітрохи не був героїзмом — або якщо й був, то це був героїзм добра. «Можливо, ця думка здається вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми — це чесність». Участь у «санітарних дружинах» як така не була актом значної важливості — радше «було б незбагненним, якби вони не взялися до того». Цю думку Камю проговорює в романі знову і знову, ніби непокоїться, щоб її не знехтували, — в один із моментів Ріє зауважує: «Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою».

Як і оповідач, Камю відмовляється «виступати в ролі надто красномовного барда й оспівувати добру волю та геройство, хоча цілком віддає їм належне». Ці слова варто правильно розуміти в їхньому контексті. Звичайно, Французький опір існував завдяки неабиякій хоробрості та самозреченню; чимало чоловіків та жінок загинуло заради цієї справи. Але Камю був не до душі сповнений самомилування міф про героїзм, що розвинувся у повоєнній Франції; він відчував огиду до інтонацій моральної вищості, із якою самопроголошені колишні учасники Опору (серед яких і дехто з його відомих колег-інтелектуалів) зверхньо сприймали тих, хто не робив нічого. На думку Камю, причиною цього були інертність або незнання — саме через них люди виявлялися неспроможними до дії. Коттари в цьому світі були винятком; більшість людей — кращі, ніж можна припустити. Як каже Тарру: «Треба їм тільки дати слушну нагоду».

Урешті-решт дехто з інтелектуалів, сучасників Камю, не надто оцінили «Чуму». Вони очікували від нього більш «заанґажованого» письма і сприйняли неоднозначності роману й інтонації толерантності та поміркованості, позбавлених ілюзій, політично некоректними. З особливо непримиренним несхваленням Симона де Бовуар відгукнулась про звернення Камю до природної епідемії як замінника (вона так вважала) фашизму — на її думку, це звільняє людину від політичної відповідальності та слугує втечею від історії та реальних політичних проблем. Року 1955 літературний критик Ролан Барт зробив схожий негативний висновок, звинувачуючи Камю в тому, що той пропонує читачам «антиісторичну етику». Навіть сьогодні така критика Камю часом виринає серед студентів вищих навчальних закладів: задіюючи метафору «неідеологічної та нелюдської чуми», він звільняє фашизм і вішистів од відповідальності, — звинувачують вони письменника.

Такі коментарі подвійно промовисті. По-перше, вони демонструють те, наскільки оповідь Камю, така прямолінійна на позір, відкрита до неправильного розуміння. Алегорія може бути пов’язана з вішистською Францією, але «чума» переростає політичні ярлики. Камю цілився не в «фашизм» — зрештою, то була надто легка мішень, особливо 1947 року — а в догматизм, поступливість та малодушність у всіх їхніх публічних формах та перетинах. Тарру, звичайно ж, не фашист; але він наполягає, що раніше, коли погоджувався з доктринами, які схвалювали страждання інших заради вищої мети, він також був носієм чуми — хоча й боровся з нею.

По-друге, звинувачення в неоднозначності суджень Камю, неполітичності його метафор проявляє не його слабкість, а силу. Мабуть, із нашої сьогоднішньої позиції ми можемо зрозуміти це краще, ніж перші читачі «Чуми». Завдяки Прімо Леві та Вацлаву Гавелу ми ознайомилися з поняттям «сірої зони». Ми краще зрозуміли, що в екстремальних умовах нечасто можна відшукати заспокійливо прості категорії добра та зла, провини й невинності. Нам більше відомо про вибір та компроміси, із якими стикаються чоловіки та жінки у складні часи, і ми більше не засуджуємо притьмом тих, кому довелось прилаштовуватися до неможливих ситуацій. Люди можуть робити добрі вчинки, під’юджені різними мотивами, а можуть настільки ж легко коїти жахливі речі з найкращими намірами — або взагалі не маючи жодних намірів.

Із цього аж ніяк не випливає, що ті моровиці, які людство накликає на себе, є «природними» або неуникненними. Однак призначення відповідальності за них — а отже, і можливість уникнути їх у майбутньому — можуть виявитися не настільки простою справою. Із Ганною Арендт ми отримали таке ускладнення: поняття «банальності зла» (формулювання, якого сам Камю, вочевидь, постарався б уникнути) — ідею про те, що невимовні злочини можуть скоїти дуже пересічні люди з чистим сумлінням.

Нині все це — звичні моменти етичних та історичних дебатів. Але Камю дійшов до них першим, власними словами, через своє оригінальне сприйняття та інтуїцію, недоступну майже для всіх його сучасників. Ось що видавалося йому настільки бентежним у його текстах. Камю був моралістом, який без вагань відрізняв добро від зла, але не поспішав засуджувати людської слабкості. Він був учнем «абсурду», який відмовлявся піддаватися неуникному. Він був публічною людиною дії і наполягав на тому, що всі по-справжньому важливі питання зводяться до індивідуальних актів добра та чесноти. Як і Тарру, він вірив ув абсолютну правду і приймав межі можливого: «Історію робитимуть інші… Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо та жертви і що по змозі треба не ставати на бік лиха».

Тому «Чума» не пропонує жодного уроку. Камю був моралістом, але не був моралізатором. Він зізнався, що доклав чимало зусиль, аби його текст не виявився «трактатом», і оскільки його роман не приносить великого заспокоєння політичним полемістам будь-якої школи, можна говорити про його успіх. Із цієї ж причини він не тільки переріс свої джерела як алегорію окупованої Франції, але й перейшов за межі своєї епохи. Озираючись на понурі підсумки ХХ століття, нині ми можемо чітко розгледіти, що Альберові Камю вдалося визначити центральні етичні дилеми того часу. Як і Ганна Арендт, він бачив, що «проблема зла стане фундаментальним питанням повоєнного інтелектуального життя в Європі — так, як смерть стала фундаментальною проблемою після минулої війни».

Через 50 років від моменту першої публікації, у час посттоталітарного задоволення нашим становищем та перспективами, коли інтелектуали проголошують Кінець історії, а політики пропонують глобалізацію як універсальний паліатив, прикінцеве речення великого роману Камю звучить правдивіше, ніж будь-коли досі, як пожежний дзвін серед ночі самовдоволення та забуття:

Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати у книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або у купі білизни, вона терпляче вичікує своєї години у спальні, у підвалі, у валізі, у носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.

Цей есей уперше з’явився у «The New York Review of Books» у листопаді 2001 року.

***

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Після війни. Історія Європи від 1945 року».

Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

Книга вийде друком за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.

Фото: «Човен»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я