***
Він дивився на неї – і її відбиття в свічаді нагадувало шрами,
залишені в його душі, хвилювало, наче незбагненний спомин,
за життя він написав, а потім просто знищив не один рукопис,
небо рвалось над ним, мов тканина, і наповнювалось птахами,
од повені рятували мішки з піском, що берег тримали сонний, –
дно ріки зі зграйками риб поступово набувало чіткіший обрис;
повінь забирала старі крокви, несла у безвість порожні гнізда,
зяяло урвище між закоханими, навічно пораненими любов’ю,
він, немов на війні, прагнув здобути в коханні тільки звитяги –
навіть коли в місто, наче дурний, на побачення з іншою їздив,
та чув себе втомленим самознищенням, виснаженим самотою, –
йому хотілося останнього її поцілунку, як соку дозрілих ягід;
тінь дерева і вода, мов жива сполука, разом починають гнити,
він тамував у собі замулене й занедбане джерело людського
прояву твердої волі в зворушливому прощанні пташиної пари,
коли про це розмірковував, знаходив втіху в словах молитви,
проте груба матерія живого настільки була байдужа до всього,
як він у той час, коли свій поетичний рукопис постійно правив;
наче перелітний птах, що нарешті до затишного гнізда добувся,
він так нерішуче цілував у тьмяному світлі ночі її оголені плечі,
він відчував її тіло, де жевріло збентеження від їхніх побачень,
тривожно хиталось за шибами вікон намокле замерзле галуззя;
цей осад кави у чашці, шкаралупи на кухні, залишені від яєчні, –
як свідки втраченої любові, ніби слова, повні таємних значень;
вона, сповита тишею, сиділа на краю ліжка, на якому лежав він,
гладила йому волосся й бачила в його очах мертві чорні дерева,
проте не намагалась знайти в його серці виправдання й покори,
його поцілунок доцвітав на її вустах, за вікнами світанок іржавів,
і крига скресала, оголюючи річку, як роз’ятрену сутність нерва:
починався кригоплав, що вночі вже затопив глибокі кролячі нори.
***
Йому снилася пташка з галузкою в дзьобі й зима –
ніби давня світлина, де відбилася схоплена мить,
і висіла довкруж урочиста жахна тишина,
і мовчало життя, як серце по смерті мовчить;
у лікарні на ліжку нерухомо лежав чоловік,
який думав про пташку й галузку, що бачив вві сні,
його пам’ять тримала пташиний приглушений крик,
що розходився швом у зимовій жахній тишині;
він лежав горілиць зі спокійним і світлим лицем –
запорука того, що минало назавше, що йшло,
так самотність людська опановує душу живцем
і вмерзає у пам’ять розлуки пташине крило;
він лишався невтішним в одвічній своїй самоті –
геть знесилений ніччю, упокорений долі, мовчав,
наче сповідь душі, вже розкрита в останнім листі,
догорало життя, як в капличці церковна свіча;
його руку тримала сестра, що прийшла, а він вдав,
що заснув вже навіки, як обмерзлі важкі галузки,
і лежав ніби в ванні, де зникала поволі вода,
ніби час, що минав, або кров, що текла навпаки.
***
Він пам’ятав розлогий сплеск води
й той парк старий, в якім сидів на лаві,
і сутінки повільно огортали
цей простір, втрачений душею назавжди;
і важчав крик сполоханих ворон
над ним, самотнім, в просторі небеснім
й тривожив в серці спогади воскреслі,
торкаючись позолотілих крон
старих дерев над озером – він знав,
що все, на що дивився він, – минуще,
на мить якусь він очі щільно сплющив –
й повільно щоку краяла сльоза,
яка котись долу – долу, вниз
по вилиці неголеній до горла,
його душа – і знічена, і горда –
неначе воскресала од тих сліз;
відлунням болю – ця ясна пора,
здавалося, тоді він плакав вперше,
і, над водою темною завмерши,
в сухому світлі вечір догорав.
Пауль Целан
(Літературний портрет)
Увечері він купував ліки в аптеці у Чернівцях,
потім сидів з дружиною біля відчиненого вікна –
але вона мовчала, притулившись до його плеча,
а він бачив глибокий жаль, що ховався в її очах,
і волів торкнутися серця – словом, як якір – дна,
та слова втратили значення, тому він теж мовчав
і думав про те, що боїться прокинутись на самоті –
вечір сіттю із вохри ловив зграю порцелянових риб,
що в старому буфеті пірнула в зимний морок і там
зачаїлась – як чаяться у серці людському жалі святі,
у мерхлім пообіднім світлі вечір ночі линув наздиб,
і чулася пісня хрипка в передмісті, скорена почуттям;
колись, склавши руки на грудях, він горілиць лежав –
підкорений долі, сповна осягнувши бентежність сну,
де бачив, як плавко падало листя на темну воду ріки
й поставало далеке минуле, де схилялась жінка чужа
над ним, болящим, в лікарні, і він знав її тільки одну,
і тримав її руку, і вона довго не відпускала його руки;
його життя нагадувало якийсь незбагненний протест –
так плющ на надгробку впивається в камінь, так мить
минає безслідно, він вирвав власне життя з пам’яті тих,
хто любив його ніжно – згодом спішно набраний текст
на друкарський машинці назавше з’єднає розрив століть,
як слова невмирущі навік єднають душі й серця живих;
та смерть закоханих – спільна, як і все, чим вони жили, –
але йому чомусь пригадалися безтурботні дні до війни,
де вони були разом – цей уділ визначає лише Господь,
він згадав, як тоді поранив руку, як пальці були в крові –
однак ніщо так не краяло душу, як якесь відчуття вини –
ми плоть від плоті Його? – проте смертна і тлінна плоть.
Горобці
В пообідній гарячій куряві спекотного літнього дня
вони кублились ревно, докладаючи великих зусиль;
на веранді, у затінку, він і вона, її рука – у його руці,
запеклий серпень жахний горобиний галас здійняв –
здавалося, він ранив до крові й надвереджував біль –
вони разом мовчки дивились, як купаються горобці
в поросі, перед дощем; за садом чувся розлогий грім,
та їхні серця були наповнені граєм пташиним вщерть,
вона обережно поклала на край тарілки срібного ножа,
щоб янголи не ранили ніжки, а він став для неї чужим,
як той довгий і темний день, що виправдовував смерть, –
вже впали перші краплі дощу, гасячи куряви ярий жар;
у вазі на столі був аґрус дозрілий, пагода жовтих плям,
набряклих від стиглого соку, немов тиша росла важка –
її довге-довге волосся благородно сточувалось із пліч,
і здавалось, що вони опинилися між смертю й життям,
він відчував, як билося його серце, як тремтіла її рука,
і думав, як усвідомлення смертності вразилоцьогоріч,
цим серпнем нестерпним, щоранив, як пташий крик,
що залишався назавше в межах її і його пам’яті і душі –
вона любила його, і він свою любов їй до решти віддав,
вже під напором бурхливої зливи гучав старий водостік
і сад не вгавав, раптом позбувшись пташиної метушні,
а на місці нещодавньої купелі з куряви вже темніла вода.
***
торочить осінь грубу нить полів
пташину зграю в сіть дощу впіймавши
в її тенетах лишаться назавше
відбитки наполоханих птахів
і сни Господні що дають снагу
як осягти цей спокій живодайний
оцю межу життя цей простір дальній
щоб не лишитись в пам’яті в боргу
прийди до мене й землю освяти
надай щедрот збери плоди величні
як сльози у померлих обличчі
що визначають обшир самоти
глибокий невичерпний неживий
в якім поховане божественне начало
пташина зграя осінь зустрічала
над полем болем втрачених надій
порожніх гнізд торкнуться зимні сни
і сутінки вже западуть неквапом
сестра нарешті стрінеться із братом
бо вже пішла до нього восени
***
Зернино, зернятко, зернинко золота,
ти ніби мідна зірка в чорноті
або ж печаль, захована в житті,
чи поцілунок, що торкнув уста;
хай збурить жар у дужих стеблах сік, –
аби не всохли, щоб не вкрила ржа
залізні рала, де лежить межа
життя і смерті – зримо, споконвік;
ти просто жеврій, намагайся, будь,
бо порожніють жили, наче міх,
та кров померлих є в серцях живих,
ти зберігаєш велич Божу й суть
землі, яка сплодила смертних нас,
де жевріє любов в палких серцях,
сивіє волос, і ржавіє цвях –
а ти яснієш в ґрунті повсякчас;
зернинко, зернятко, душі ясний надрив…
тебе Господь звеличив і зберіг,
трудний чорнозем твій і переліг,
як пам’ять тих, хто вже навік спочив.
***
коли риби великими гуртами пливли на північ
шкіра річки пухирилася стигла її вода темнава
ми гралися на березі а батько стурбовано казав
будьте слухняними до хвиль не підходьте близько
тому що неслухняних дітей забирають із собою риби
у цей час річка втілювала жахливу людську несить
вона була схожа на квітку що мала назву вдовин чобіт
в неї дивилися зорі і в неї падали безборонні нетлі
її піна клубочилася навкруг як масна зашерхла осуга
вона була безіменна і знала багато мудрованих історій
які на жаль завше закінчувалися для когось трагічно
якщо ріка забирала ніщо не ставало їй на заваді
це призводило до душевного розладу і знемоги
вона несла маслаччя дерев вату з подертих матраців
батько сварив нас за непослух бо мав вдачу сувору
коли ми хворіли прикуті до лікарняних ліжок
і геть пойняті хворобою безсило лежали плазом
смерділи гнилою габлиною наші ліки й мастила
уночі нам снилися потопельники й кораблетрощі
яких знаходили люди на пустельному березі на світанку
щодня батько приносив нам солодощі у лікарню
веселі оповідки з минувшини і заморські фрукти
його старомодна одежа пахла ораним полем
він був схожий на пригасле від часу ліхтарне сяйво
його глухий голос лунав надсадно й спокійно
коли він ішов ми завжди дуже за ним сумували
батько тоді вже жив в іншому шлюбі в іншій родині
Надруковано в числі 25-26 (343-344) «Української літературної газети»
Прокоментуєте?
