Для мене Поезія завжди була Молитвою.
Слова можуть прийти зненацька: вдень, уночі, уві сні…
Так було з моїми віршами «Смерть Роберта Вальзера» і «Пам’яті Ігоря Римарука» – вранці, навесні, зненацька, до болю в горлі.
Просто треба встигнути це зафіксувати. Тому що потім буде пізно – слова, на жаль, не повертаються. А після ти просто відчуваєш страшенну втому, ніби й насправді орав крутий переліг.
Поезія завжди була моїм порятунком від жаху життя, вона й зараз є чимось тим, що тримає мене на цій землі.
Вона дарує якийсь сенс існування, те, заради чого, певно, й варто жити.
Я майже не маю віршів про війну. Проте всі ті поетичні твори, які написав під час війни, – вони про час і людину в часі, вони про проминання. Мені це дуже болить. Це як жахна війна, яка скінчиться тільки зі смертю.
Я переконаний, що тепер цінується будь-який літературний жанр, що здатен лікувати душевні й фізичні травми, якось заспокоювати людину у вельми скрутні часи. Але вважаю, що поезія, можливо, найбільше відповідає саме нашому часу і тим реаліям, у яких ми всі опинилися. Бо поезія – це мить, схоплена й зафіксована митцем, це сильна емоція, на яку здатна людська душа і серце, тому поезія тепер – це насамперед людський біль, утілений у поетичні рядки, біль, який минає, коли ти про нього розповідаєш іншим. Тому поезія має тепер і терапевтичний ефект. Бо, як відомо, слово здатне змінювати склад людської крові, її хімію.
Поезія як Молитва, коли ти спізнаєш і подив, і приголомшення від сили слова, де неподільно панують і радість, і смуток, і біль, і скорбота…
СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА
Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля
напружена цівка, що кориться рівно годині.
Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.
В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,
визначить око правильність форми – і оберт
останнього колеса, де знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,
щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.
Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий
всередині тіла, де кров вже давно не холоне,
де липне до ніздрів тільки запах бензину, – жалій
усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,
в урочій красі навесні оживе, певно, знову,
так тихий приплив на берег виносить умить
присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.
Але за припливом зненацька настане відплив,
який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив, –
намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.
ПАМ’ЯТІ ІГОРЯ РИМАРУКА
Hier,
das ist, wo die Richtungen enden…
Friedemann Berger
Брутальне тіло статуї вкрила суцільна ржа,
ти згадуєш країну, що назавжди стала тобі чужа,
як жінка, з якою ти був разом, а потім – її покинув,
щоб подолати кров жил, зректись її шалу й плину.
Життя твоє ткалося з розмов – і зі снів у старім купе,
переквітлих полів за вікном не видко було тепер,
у потязі ти пригадаєш той день за тривалим обідом,
у кишенях – кришки тютюну, і як ти з виглядом
цілковитого збайдужіння розглядаєш на вікнах мух,
рідкого димочка цигарки затишний теплий дух
чи все-таки прояв, чи, може, все-таки втеча
кудись у минуле, де загоєна порожнеча
життя – і де сни – важать більше за надріз і шви
на животі від апендикса – роз’ятрений біль душі:
тиждень чи довше – ти пробув тоді у селі,
мав якісь клопоти з перекопуванням землі,
і нестерпно нудотний або ж – збіса неприємний
був день, що промок до рубця – і зробився темний.
Нотка спротиву звучала в твоєму голосі, що осів
на дно твоєї гортані, як осад забутих слів,
і дотлівала між пальців твоїх запашна цигарка,
яка збавляла відстань від тебе – до Телемаха,
і пах тютюном спід кишені вивернутого піджака,
руки лежали на колінах, а згубна приязнь ковтка
з винного келиха – це те, що потрібно було тобі,
сни – зробились мовчанням закушеної губи.
Ось – механічний млин для кави, зерна і солі,
ти ж – знехотя, крізь дрімоту, згадував промислові
зони під Києвом і крик у зледенілих водоймах риб,
що тягнув тебе поковзом – поглядом – тільки вглиб
провінційних містечок, де жерех укрив жорству
й пароплавчики на ріках залишалися на плаву
тільки завдяки диму над щоглами і силі тяжіння,
де кам’яніли тіла й оживало увіч каміння,
щоб лишитися криком чайки над плесом рік,
щоб душа зберегла – і вчули серця той крик.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013
Світлина — Alex Howitt
Прокоментуєте?
