Пам’яті земляка Сергія Павлюка
Душа моя плаче гіркими слізьми.
Відчула пронизливий подих зими.
І біль невгамовний стискає її,
і бачить, як сунуть ворожі рої.
А літо, як голос того співака,
злетіло увись на крилі літака.
А звідти, із неба, явилось умить
обличчя усміхнене, наче блакить.
– Ой, мамо, цей усміх дарую тобі.
Не плач, не корись, моя люба, журбі.
Мені не хотілось летіти увись.
Хотілось до тебе, неначе колись.
Не плач, усміхайся, прошу я, мені.
Твій усміх побачу я в цій вишині.
Так мало прожив я. Так мало сходив.
Так мало тебе я до серця тулив.
Пробач мені, рідна, що туга в ці дні
тебе охопила, немовби вогні.
І чим погасити їх. Знаю. Нічим.
І знаю, що з хлопцями ділом святим
був зайнятий я. І боровся, як міг.
За землю вкраїнську раптово поліг…
І цей монолог земляка Павлюка
всю душу, як жаром, ураз пропіка.
Тому вона плаче гіркими слізьми,
відчувши пронизливий подих зими…
12 жовтня 2022
* * *
Немов повернувся дитинства
одвічний його зодіак.
І бачиш, як йдуть урочисто
і кінь, і лоша, і хлопчак.
То поле вони боронують.
Воно, хвала Богу, без мін.
І простір від борон вібрує,
усе в ньому наче без змін.
І чим зворушила картина?
І чим стрепенулась душа?
Йде хлопчик. Чиясь то дитина.
Попереду кінь і лоша…
15 жовтня 2022
Прокоментуєте?
