У 2012 році, отримавши запрошення на Міжнародний поетичний фестиваль в Нікарагуа, щоби якось підготуватися до поїздки, почав шукати що-небудь про національну літературу цієї країни. Про модерніста Рубена Даріо, звичайно, щось чув, а от про Ернесто Карденаля – краєм вуха. В першу чергу, Карденаль зацікавив мене прізвищем, яке було схоже до прізвища мого діда Василя Кардинала. А згодом, коли я прочитав різні джерела – нікараґуанський поет дивував незвичною біографією: священник, лівак, міністр культури в уряді сандіністів, прихильник революцій тощо. Мені захотілося обіграти цю подібність прізвищ. Сам вірш – це склеєні поетичною слиною деталі дідового життя, а оскільки він працював шахтарем в Кривому Розі, то головним символом його життєпису міг би слугувати рядок «йшов наосліп у напрямку штольні». В Ґранаді я побачив вісімдесятилітнього Ернесто Карденаля в чеґеварівському береті та білій, навипуск, сорочці. Він сидів на пластиковому стільці й готувався до виступу. Кортіло мені прочитати йому цей вірш, але оскільки він іще не був перекладений іспанською, то хосен із цього був би невеликий. Тоді я подумав: може, колись. Головне, що мій дідо-шахтар став поезією і, можливо, що Карденалю від такого знання було б ні тепло, ні зимно.Із собою я прихопив книжку Карденаля «The Origin of Species and Other Poems», передмову до якої написала Енн Волдмен. Читаючи включені до цієї збірки вірші – відзначив, що нікараґуанець писав про Штати не гнівні антиамериканські інвективи, які почую з його уст на ґранадській площі Незалежності, а точні й деталізовані пейзажі південних штатів, зокрема про будинок, перед яким на шворці тріпотить й сушиться білизна. Пізніше з’ясується, що Америка була в його житті під час навчання й під час чернецтва. Цю видану в Техасі Карденалеву збірку я подарував австралійській поетці Бронвин Лі. Ми сиділи в ресторанчику на готельній терасі. Теплий нікараґуанський лютий цвів усіма барвами місцевої рослинності, а на площі Незалежності цілий день крутили пісню “Nicaragua, Nicaragüita” у виконанні Карлоса Мехії Ґодоя. Я сказав їй про подібність прізвищ. «Про це варто написати вірш», – порадила Бронвин, перепитуючи назву українського шахтарського міста, і смішила мене, перекручуючи ту назву своїм австралійським акцентом. Мені хотілося розповісти Бронвин про гірничі криворізькі селища, які, з’єднавшись в одне ціле, утворили місто. Про вигорілі серпневі трави, достигаючі абрикоси, про ховрашині нори, які ми, дітлахи заливали водою, принесеною з протікаючого поруч каналу. Про річку Саксагань, вода якої інколи бувала рудуватою, бо, очевидно, підземні її джерела протікали через рудоносні жили. Також – про шахтарський будинок, з якого ми щодень бачили крутіння великих коліс на металевих копрах. Зрештою, усього цього ніколи б я не побачив і не відчув диму цього індустріального міста, якби не мій дідо, що вирішив уникнути колгоспу і податися в шахтарі. У нашій школі був, щоправда, недовго один переросток – місцевий ром. Де він тинявся і як жив – мені невідомо, але його примусили, оскільки середня освіта була обов’язковою, сісти з нами за парту. Він знав три мови – ромську, російську та українську, а коли з горем навпіл відповідав на уроках, то лаявся ромською і нас того вчив. Довго він не затримався і зник так, як з’явився: несподівано. Наступної чверті зникло з класного журналу також ім’я і прізвище. Він упізнав мене, коли ми з хлопцями зі свого двору нипали по одній балці, шукаючи нори ховрахів і метикували, як краще викурити їх звідти. Зустріч із ромською ватагою, що примчала на мопедах, не віщувала, принаймні нам, нічого доброго. Він упізнав мене й, посміхнувшись, сказав щось по-ромськи своїм супутникам. Газнувши, вони подалися геть. Наш будинок стояв на протилежному від рудника з кількома копрами боці Саксагані. Він був останній, далі в долину до русла річки збігали дрібні хатки приватного сектора. До кожної шахти було проведені колії і тепловози – і вдень, і вночі – подавали характерні гудки. До нас вони доносилися першими, пролітаючи над низькими дахами хаток, сповіщаючи про безперервний процес видобутку та відвантаження руди. Якщо б я розповідав про діда Кардинала, то криворізький пейзаж, дім, школа, мої однокласники та гра у футбол на пустирі неодмінно мусили б прийти сюди, до вулички, що наче впирається у вулкан Мумбачо, а він пахкає час од часу димом сиґари. Я сумнівався, що мої криворізькі оповіді під час вечері зацікавили б Бронвин, тому через столик передав Карденалеву збірку. Тепер, пишучи це, я розумію, що шахта, рудники, ховрахи і переросток ром не мають нічого спільного із життям та поетичною творчістю Ернесто. Ні мій дідо Кардинал, ні поет Карденаль також не мають нічого спільного, – хоча ні, одна деталь усе-таки їх якось, хоча доволі слабо, але пов’язує: вийшовши на шахтарську пенсію, у тому віці, що в якому тепер я, дідо часто згадував, що, зважаючи на його голос та інші природні дані, місцевий священник твердо намовляв батьків віддати сина до семінарії у Станиславові. Це була одна із солодких нездійсненних мрій, коли дідо вдавався до розповідей, що було б, якби батьки відпустили його на науку і він став священником. «Уявляєте, – звертався дідо до присутніх родичів під час празнику на Покрову, – як би це було: ксьондз Кардинал?». Тоді він говорив: як би він одягався в стихарі, як би читав Євангелія, як би освячував паски… Коли хто з гостей натякав на повоєнні репресії серед духовенства і гостро ставив питання: «А перейшов би-с, Василю, на православіє?», то дідо замовкав, покашлював і за деякий час починав іншу тему: «От, у нас на проізводстві, єсли…». Ернесто Карденаль – типовий представник свого покоління й заможних верств латиноамериканців. Спочатку навчався в Мексиці, згодом у Колумбійському університеті, а також, як свідчать джерела, в штаті Кентукі подався до монастиря, зустрівши там американського поета-ченця Томаса Мертона, прихильника об’єднання християнства з буддизмом. А що вже точно роз’єднує мого діда з Ернесто, то це поезія і ставлення до соціалізму. Маючи за собою всього чотири класи польської народної школи, Василь Кардинал не знався на поезії, хоча був краснослов, неперевершений оповідач, народний філософ. А забравши до колгоспу в 1946 році обидвох улюблених коней, соціалізм назавжди в його очах утратив будь-яке виправдання своїх дій. На цьому пункті соціальної справедливості Кардинал з Карденалем ніколи б не порозумілися. Священичий сан нікараґуанського поета не заважав, на думку Ернесто, брати участь в боротьбі проти режиму Сомоси. Життя на острові християнською комуною, яку влада розігнала, показала молодому поетові й священникові реалії життя бідноти та утвердила його у переконанні, що християнство та марксизм цілком можуть уживатися і жодного антагонізму чи протиставлення між ними не існує. Після відвідин Куби у 1970 році Карденаль запалюється ідеєю революційних і соціальних змін та боротьби. Згодом, після перемоги сандиністів, увійде до уряду, здобувши портфель міністра, але втратить сан священника, про що подбає Папа Іван Павло ІІ. Я прилетів до Нікараґуа у той час, коли колишній лідер сандіністів Даніель Ортеґа вже змінив військовий камуфляж на європейський костюм, а соціалізм, за який велася, по суті, громадянська війна, мляво, як колихання вітру під час сієсти, повіявся за цінностями капіталізму. Ось чому колишні борці за соціальну справедливість, включно з Ернесто Кардиналем, почуватимуться зрадженими. Недаремно вони, люди певних переконань, досі носять на головах чорні берети, і, звичайно, що не заради лівацької моди. У 2016 році я вдруге прибув на фестиваль до Нікараґуа. За цих кілька років моєї відсутності особливих змін не помітив – може, побільшало реклами на вулицях Ґранади і частіше зустрічалися банери з Ортеґою. Можливо, тому, що насувалися вибори. Ернесто Карденаль ізнову перебував серед учасників поетичних читань у тій же білій сорочці й у тому ж чорному береті. Помітно було, що постарів, більше згорбився. Цього разу я мешкав ув іншому готелі біля церкви La Merced, де вечорами, як і на площі Незалежності, відбувалися читання. І цього разу я не подбав, щоби «Шахтар» переклали іспанською, принаймні зробили б з англійський переклад, бо, коли надсилав вірші на прохання оргкомітету, «Шахтаря» чомусь не включив. Ну що ж, принаймні такі різні Кардинал із Карденалем зустрілися у строфах вірша.
Василь Махно
Шахтар
дідо по лінії матері – криворізький шахтар Василь Кардинал –
не любив комуни яка закисала в провінції
з поетом й священиком Ернестом який Карденаль
по суті однофамільці
революцію дідо також не любив: тому добував руду
був солдатом – одружився на Анні Погрібній
віршів він не писав і на цьому зника – наче птах на льоту –
з Ернестом їхня подібність
дідо любив свого пса при синіх очах – рибу з Джуринки –
легені його – засипані пилом руди – грали басами як міхи
з Евангелії знав напам’ять куці прості уривки
у кухні розпалював віхтем
соломи – яку приносив на розпал у подертій місцями вереті
і як колишній солдат не любив дивитись воєнні фільми
коли падав сніг він дивився на світ з віконця вертепу
тому був вільний
дідо також казав що його кликали вчитися до семінарії
голос мав що летів наче голуб й покритий золотом
і так само ходив би з Христом з Юдеї аж до Самарії
поміж вином і голодом
але він був шахтарем – йшов на осліп у напрямку штольні
казав що смерть шахтаря у сні – тобто в словах невловимих
і в смерті своїй лежав він золотою рудою у товарнім вагоні
перед яким пагорби і долини
знаю що щось записував – виводив у зшитках свої каракулі
і те чого мені не сказав тепер я також знаю
коли полечу у лютому до зеленого Нікараґуа
може скажу про це Карденалю
16.01.2021
Фото: Василь Махно/facebook
Джерело: zbruc.eu.
Прокоментуєте?
