Василь Василашко. Символ нескорених генів

0
173

Читаю Сергія Мартинюка. «Народжені перемагати. Проза, поезії, п’єси», видавництво «Український пріоритет», 2018 р. Уже у заголовках творів блищить перо патріота. «Слава Україні! Героям Слава!», «Слава Україні, або «ватна тьотка». Про це повідомляє газета «Освіта» за 3-10.03.2021, leleko.org.ua.

Пригадую інші книги: «Здобули волю – здобудемо долю» (2007), «З Україною в серці» (2008), «Народжені перемагати» (2018), «Маю честь бути українцем» (2020). Добре, що ці та інші твори відзначені літературними відзнаками, Всеукраїнськими літературними преміями імені Василя Юхимовича та «Благовіст». Віру в щирість патріотичних поривань Сергія Мартинюка додає його біографія.

Народжений на Одещині, у Балті, де зазнав більшої русифікації, демонстративно кинув службу у зросійщеній армії, вийшов із КПРС і повернувся в Україну. Учасник двох Майданів, боротьбу на барикадах яких автор відобразив у своїх творах, наприклад, у п’єсі «Я не стану на коліна перед окупантом» (2018).

Сергій Якович мужньо діяв і діє під час протистоянь реваншу московського сталінізму. Зрештою, він – той, хто постійно виступає проти імперської агресії, зокрема з трибуни Товариства «Знання» України. Найцікавіші сторінки книг саме з біографічними епізодами. Як бабуся завжди поперед себе пропускала йти Сергійка, коли йшли разом, щоб не тільки наглядати за ним, а й щоб він учився бути в житті завжди попереду інших. Згадував, як його родина і в місті завше спілкувалась українською, не піддавалася московським брехням проти «хохлів». Боліло йому до глибини душі на Далекому Сході, де він служив у війську, як викорінювала Москва там українську культуру, насамперед мову Шевченка, з етнічно українського Зеленого Клину, що і я можу засвідчити як солдат, що перебував там у кінці 60-х ХХ століття. Коли я тоді спитав у дядька Максима, що в Спаську Дальнім, у тайзі врятувався, втікши від голоду на чорноземі, чому гості росіяни не колядують разом із ним, то він з усміхом відповів: «Росіяни не старші, а молодші за українців, їхній народ після колядок народжений…».

Власне, усі твори Сергія Мартинюка наче взаємосплетені з живими його згадками – пише про зросійщення і згадує, як глибоко засіло в росіянах, завезених з імперії, несприйняття української мови, наприклад, «не понімаю по хохляцкі», замість «куди йдете?» – «куда прёте?!» і тому подібне. Сергій не може поступитися рідним, відстоює, веде диcкусії всюди – на майдані, в метро, в тролейбусі, в аудиторії, у шкільному класі… Признаюся, що за першим читанням його твори мене то захоплювали емоціями, сплесками патріотичних почуттів, то дивували повторами девізів, відомих гасел, що робило твори не подібними ні на статтю, ні на звіт із події, але згодом я їх назвав «майданні», «диспути», «з гущі дискусій» і, не зважаючи на відсутність сюжету в такій прозі, чіткого розвитку логіки, як у публіцистиці, усе шукав для читання його нові «вибухи емоцій» як засновника Євромайдану в його місті Балті, активного учасника відповідних подій у Києві, захоплювався, як «артилерист» б’є шрапнеллю слів по ворогах…

Не традиційні і поезії Сергія Мартинюка. Не скажеш, що «білі вірші», бо радують і звучні рими, та не скажеш, що вірші і римовані, бо половина строф без рим, не скажеш навіть, що цілком ритмічні, бо нерідко автор із ритму наче збивається. І все ж – це вірші! Чому? Бо він римує вірш, коли душа співає, в унісон душі. Бо відсутність рим свідчить про сум, прозу в душі. Не збивається з ритму, а саме рухається душею, думкою у вірші повільніше чи швидше. Є ж: «Де б не був, до Балти лину, Люблю місто це завжди, Як і неньку Україну, І прямую лиш сюди». А чи не поетично: «Що для мене Майдан? Це символ нескорених генів». Не поділяючи виступів автора проти християнства, хоча б тому, що наш народ переважно християнський, і зважаючи на те, що українців свідомо чи і з добрих намірів розділяють різними й прадавніми релігіями, більше, ніж згуртовують, я, звичайно, підтримую Сергія Мартинюка в його нещадному викритті московської політики, що і релігію, так би мовити, і Бога силкується ставити на службу імперії.

Автор прагне догукатися і до людей «у віртуалі», які послуговуються переважно інтернетом, де значною мірою панує «русскій дух», і, заховані за навушниками, часто не чують за банальною попсою, міщанськими теревенями, і вишуканим таким чином зросійщенням щирого, стурбованого, рідного голосу українських мартинюків.

Натхнення не падає з неба в готовому вигляді для найкращого його використання. Велике значення має свідоме бажання автора краще вплинути на читача, долучитися до його виховання чи перевиховання. Тому мені дуже імпонують такі бажання автора: «Хочу поєднати достойні й героїчні риси часу минулого і сьогодення, і заобрійний овид майбутньої України. Книжками хочу навчити: якщо рідне є бідним – зроби заможним, негарне – зроби чарівним, нерозумне – зроби мудрим, слабке – зроби сильним! Бо це твоє рідне!.. Пишаймось, що ми – українці!».

Високо оцінили творчість Сергія Мартинюка відомі письменники, журналісти України. Зокрема йдеться про публікації в пресі редактора «Літературної України» Сергія Куліди, директора видавництва «Український пріоритет» Володимира Шовкошиного, членів НСПУ Петра Коробчука, Володимира Петрука та інших. Вони позитивно оцінили твори Сергія Мартинюка, зокрема й перші російськомовні, пронизані українським духом, намаганням достукатися до національної свідомості змосковщених українців і до тупих імперських амбіцій та антиукраїнських дій росіян. В останні роки високі оцінки отримали україномовні твори Сергія Мартинюка. «Особливо ж порадував письменник випуском книжки «Я українець і маю розум переможця» (2011)», пише Володимир Шовкошитний. До неї ввійшла чудова повість «З українським серцем», а також низка оповідань та деякі публіцистичні виступи. У своїй передмові автор повісті зазначає, що вона присвячується звичайним українцям, які на початку 90-х років ХХ століття, працюючи за кордоном, пояснювали, доводили, переконували, що вони є українцями, представниками прадавньої та великої нації (а не «русскімі», як багато хто вважав).

Більшість оповідань і публіцистичних роздумів, уміщених у книзі, — своєрідне втілення тієї ж болючої теми українства: проблеми сучасні з поглядом у минуле і вірою в майбутнє, сповнені емоційності та людяності. Зокрема, не можуть залишити байдужими публіцистичні роздуми «Звичайний українець», «Сліпі українці», «Я патріот! Хіба це злочин?» та інші. Колега Сергія Мартинюка з Волині, член НСПУ Петро Коробчук написав цікаву передмову до збірки Сергія «Я українець і маю розум переможця», зокрема зазначивши: «С. Мартинюк не може (і не хоче!) бути просто письменником. У нього постійний симбіоз літератора з істориком, літератора з публіцистом, літератора з лінгвістом. Саме тому він перемежовує свої прозові твори історичними, політичними чи лінгвістичними розвідками, називаючи їх постскриптумами».

Сергій Мартинюк з подвійною силою бореться за розвиток і утвердження української мови, підтримує всі заходи з цією метою. Тільки приклади останнього часу. Він узяв участь у заходах Товариства «Знання» України, Національної спілки письменників України і Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, які були присвячені 150-річчю від дня народження Лесі Українки, сприяв проведенню заходу «Знання» з приводу Міжнародного дня рідної мови, на якому виступав Уповноважений із захисту державної української мови Тарас Кремінь, придбав за власний кошт і поширює в бібліотеки Києва видання про українську мову. Дмитро Пилипчук пише: «Я щиро вдячний письменнику Сергію Мартинюку, який подарував мій бібліографічний покажчик “СЛОВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: 1596-2018” Ірпінській центральній міській бібліотеці імені Максима Рильського. Самі розумієте, яку хвилю емоцій та асоціацій викликало в мене це повідомлення!» Позитивні відгуки у пресі щодо творчості Сергія Мартинюка з’являються і за кордоном. Такою є стаття Георгія Лук’янчука “Заклик до творення еліти” в газеті “Свобода” Української громади в Америці. (17.09.2020), Не можна не відзначити і таку велику та корисну громадську діяльність письменника Сергія Мартинюка, як створення і підтримка ним Благодійного медичного фонду «Лелеко», засновником і директором якого він є. Фонд був заснований ним у квітні 2014 року. Завданням цього Фонду стала допомога в оздоровленні й реабілітації майданівців, наших добровольців і воїнів. Тож від душі бажаю письменнику, громадському діячеві, активісту Товариства «Знання» України Сергію Яковичу Мартинюку нових успіхів у його літературній і громадській діяльності на благо України!

Василь ВАСИЛАШКО,член НСПУ, заслужений журналіст України, лауреат літературних і мистецьких премій імені Лесі Українки, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка і Євгена Плужника, учений секретар Товариства «Знання» України.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я