Віталій Жежера. Птах над урвищем

0
422

У видавництві «АРТ-ПРЕС» (м. Дніпро, 2021) вийшла нова книжка Бориса Кутового «Смерть поета».

Про це повідомляє golos.com.ua.

Автор — офіцер Командування ООС Збройних Сил України, відомий читачам як прозаїк. Торік «Голос України» публікував уривки своєрідної воєнної прози Кутового.

Ця ж книжка — несподівано інша. З перших сторінок читача попереджено, що вірші й листи, вміщені тут, належать безіменному Поетові, який разом із Борисом Кутовим із першою хвилею мобілізації пішов на війну й загинув там. Залишився тільки зошит з віршами — ось вони. Починаєш знайомитися з тими віршами, і їхня непідробно-особиста інтонація одразу бере за душу — аж настільки, що про це хочеться комусь негайно розповісти, навіть ще не дочитавши книжку до кінця. А вже десь на 30-й сторінці тебе, мов електричний розряд, пронизує прозріння, й ти розумієш, що перед тобою насправді вірші не безіменного загиблого Поета, а самого Бориса Кутового, який подає себе лише публікатором чужих творів. Отже, це — літературна містифікація. Прийом старий, як світ, одначе — дуже дієвий. Він дає авторові змогу вийти за межі власного «я» й сказати більше, ніж міг би сказати від себе. Тут навіть певні недоладності, скажімо, русизми або неправильні наголоси, не шкодять віршам, а ніби підтверджують їхню автентичність (мовляв, це писав не я, а «той хлопець», то він не додумав деякі слова, то він не розставив правильні наголоси — бо не встиг, бо війна забрала його).

Показово, що розгадка містифікації приходить до тебе, до читача в найнесподіваніший момент — коли ти читаєш найдраматичніший вірш. Ось його перші рядки: «Я не знаю, як це так вийшло — я загинув сьогодні на «промці». // Я не можу збагнути цього — я загинув сьогодні вранці».

Це — саме на вищезгаданій 30-й сторінці.

Ця книжка — про любов і війну, про нерозривно-нестерпну взаємопов’язаність цих понять. Здавалось, в останні роки наша література (та й суспільство в цілому) втомилася від цієї проблематики, збайдужіла до неї. Вірші Кутового на перший погляд — нібито теж сповідь утомленої солдатської душі. Одначе ця душа не втрачає надії, не втрачає здатності до польоту навіть на межі своїх сил. Власне, уся книжка на цьому й тримається. Якщо говорити про технологію тієї душевної витривалості, варто згадати ще один вірш, особливо пронизливий. Він — на 118-й сторінці. Цей вірш про те, як допомогти злетіти смертельно пораненому птахові. Треба принести птаха до стрімкого урвища й відпустити його там. І він мимоволі злетить — чи в небо, чи вниз, до тої глибини, «що нагадує темні очі». Так чи інакше — це буде політ.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я