Володимир Мельниченко. Шевченків гімн українській ідентичності

0
69

«Кайдани порвіте»

У Словнику мови Тараса Шевченка немає лексеми «ідентичність». Як не було й у Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля. В науковому обігу термін з’явився через сто років після Шевченка. Проте вся поезія національного Кобзаря пронизана саме формуванням ідентичності українців, а Дружнєє посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…» є фактично Гімном української ідентичності…

Це ж у ньому торжествуюче звучить геніальна поетична дефініція:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Вчитаємося і вслухаємося:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?…

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви…

Нагадаю про причину Шевченкового десятирічного заслання словами з доповіді головного начальника ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії О. Ф. Орлова, направленої Миколі І 28 травня 1847 р.:

«Шевченко, люблячи полум’яно свою батьківщину, Малоросію, в надрукованих ним книгах, із захопленням описував дух колишнього козацтва… натякав, що цей дух не вистигнув також і досі у малоросіянах; описував розпорядження імператора Петра І і наступників його у вигляді пригноблення та придушення прав народних…»

Характерно, що в день, коли Шевченкові було оголошено царську конфірмацію, тобто 30 травня 1847 р., той же О. Ф. Орлов надіслав київському, подільському і волинському генерал-губернаторові Д. Г. Бібікову розпорядження не лише про заборону й вилучення творів Тараса Шевченка, а й про нагляд за тим, «чи не живляться уродженці Малоросії… думками про колишню вольницю, гетьманщину і право на окреме існування…»

Через чотири роки у «Довідці про рядового Шевченка» ІІІ відділ знову наголошував: «Вірші Шевченка були тим шкідливішими, що він серед друзів своїх зажив слави відомого письменника, і в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство колишніх часів і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави».

Вчитаємося ще раз у ці тривожно-прозірливі рядки поліцейських констатацій. Вони волали про те, що, люблячи полум’яно свою Батьківщину, Шевченко пророчив існування окремої держави – України.

Таким чином, працівникам ІІІ відділу не відмовиш в аналітичних і прогностичних здібностях, а також особливо гострому жандармському нюхові на головну небезпеку для Російської імперії, що неминуче випливала з Шевченкових поезій – незалежність України.

Звідси й така жорстока покара. У віці Ісуса Христа… Пам’ятаєте, як яскраво писав Андрій Малишко?

Колись царі йому бажали долі –

Труїли душу трутою неволі,

Лишень живим не встигли розп’ясти!

Наприкінці заслання в червні 1857 р. Шевченко зізнався в Щоденнику сам собі і нам усім: «Мені здається, що я точно той же, яким був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася. Чи добре це? Добре». Не змінилися, тобто не втратили пильності, й Шевченкові наглядачі, про що свідчать слідчі й наглядові справи, заведені у 1857–1859 рр., і опубліковані нещодавно. Вони включають і знайдену мною в Центральному історичному архіві Москви «Справу Канцелярії московського військового генерал-губернатора по секретній частині про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка» (16 вересня 1857 р. – 18 квітня 1858 р.) . В уміщених у ній документах незмінно повторюється вимога про те, щоб «він не направляв на зло свій талант». Яка підступна зворушливість щодо вже давно визнаного власть імущими таланту «політичного засланця» Шевченка…

Втім є і цікавий приклад інтелігентного нагляду за творчістю Шевченка, а саме: толерантно-вичерпний висновок цензора Олександра Тройницького (січень 1859 р.) про можливість дозволу на друге видання «Кобзаря» і «Гайдамаків» за виключенням вірша «Думи мої, думи мої» (1840): «Цю пісню я вважав би за краще вилучити взагалі… загальна її думка ворожа злиттю Малоросії з Великоросією. Вилучення цієї пісні… відсторонить важку думку, що він зараховує й Росію до числа колишніх ворогів України».

Гай-гай, якби ми в уже незалежній Україні по справжньому прислухалися щодо ворогів України не лише до національного Пророка, а й до його недурних наглядачів і цензорів! Тоді в українських стосунках із Росією в післярадянський період було б якісно більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості.

Тарас Шевченко навчив українців, що закуті люди не перемагають і не створюють єдину націю. Серед його заповітів найперший– «кайдани порвіте».

Які кайдани заповідав порвати національний Пророк? Багато хто визнає це питання риторичним. Адже, мовляв, усе давно і всім відомо! І все-таки, все-таки… Певно, що йшлося про кайдани царизму і кріпосництва, соціально-класового поневолення. Безперечно! Втім, якраз все це й пов’язано з Москвою. Поглянемо на «Заповіт», опираючись на підкази, які сам Тарас Григорович залишив. У поемі «Кавказ» названо тих, які навчали «Кайдани кувати, / Як і носить!..» За десять днів до «Заповіту» Тарас Шевченко в посланні «І мертвим, і живим…» абсолютно конкретно вказав, від кого його землякам історично передані кайдани:

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

В поемі «Чернець» (1847), переписаній Тарасом Григоровичем у Москві зі значними переробками в березні 1858 р. з «Малої книжки» до «Більшої книжки», все це зосереджено в одному рядку: «Кайдани брязкають… Москва…»

Отже, йшлося про московські кайдани!

Завжди дуже добре пам’ятав про це М. С. Грушевський. А точніше – беріг у своєму національному генотипі. Це його слова – «генетичне преємство…»

Сто років тому в історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України, який відкривав їй шлях до національної ідентичності: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію…» Він різко заявив, що вважає визволення від «песього обов’язку» перед Москвою надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося… Втім, відбулася теоретизація поетового Слова, а вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців.

Досить нагадати пронизливі рядки незабутнього Василя Стуса, який у другій половині ХХ століття по-шевченківськи сильно й переконливо заявив про ключове завдання самоідентифікації України – розірвання московських кайданів:

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

У наші дні найжорсткіше нагадує про Москву національний класик Дмитро Павличко, який ще у 2012 р. писав у вірші «Я вбитий був під Крутами…»

Я, кулею московською

Пробитий на проліт,

Встаю, щоб знов послухати

Шевченків Заповіт.

Національна ідентичність як фактор національної безпеки

В моє завдання не входить занурення в історіографію проблеми, тому згадаю лише видатного вченого-шевченкознавця, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, глибоко шанованого мною Івана Дзюбу, який на початку ХХІ століття видав книгу «Україна у пошуках нової ідентичності», складену зі статей, виступів, інтерв’ю, памфлетів, створених протягом більш як 40 попередніх років. Академік описав оптимальний для початку нинішнього століття варіант розвитку двох рівнів національної ідентичності – української етнічної ідентичності та ідентичності України як держави:

«Це – культивування ідентитету політичного громадянства як широкої рамки для різних етнічних і культурних ідентичностей. Тобто, утворення модерної української політичної нації навколо етнокультурної домінанти корінного етносу. Обличчя цієї української політичної нації визначалося б творчою енергією як українського народу, так і представників усіх інших національностей, при взаємодії та взаємовпливі всіх чинників. Тобто, це має бути держава українського народу, в якій належне місце забезпечуватиметься представникам усіх національностей та всім етнічним групам. Усім їм має бути законодавчо забезпечене право на різні форми суспільно-культурної самоорганізації та вільний розвиток рідної мови й культури…

Отже, створення широкої і гнучкої соціокультурної структури з енергетично потужним потенціалом в образі української національної культури є, на мій погляд, головною проблемою пошуку нової ідентичності України» .

Гостра небезпека для національної ідентичності, пов’язана з Росією, затребувала наукового аналізу й переосмислення проблеми в якісно новій історичній ситуації. На мою думку, в цій царині проривним стало фундаментальне чотиритомне видання доктора історичних наук, професора, академіка Василя Ткаченка. З ученим усвідомлюємо-висновуємо, що Росія – це постійний ментальний виклик Україні, на який необхідно безперервно знаходити адекватну відповідь, формуючи українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки.

Автор особливо чітко й виразно пише про новий період набуття національної ідентичності – консолідації суспільства навколо справді наукового «проекту майбутнього»: «Коли хочемо рухатися вперед, то в основі такого проекту мало б стати осмислення викликів сучасного глобалізованого світу, визнання рівня наявних ресурсів та ступеню нашої готовності відповісти на ці виклики» . Доктор політичних наук, академік Петро Мироненко, оцінюючи стратегічні висновки Василя Ткаченка, напрочуд точно зазначив: «Держава, котра не дбає про розвиток гуманітарної освіти і науки, втрачає шанс сформувати громадянське суспільство та врешті отримує індиферентну масу, якій все одно де жити, на кого працювати, кому служити. У кінцевому підсумку держава втрачає саму себе – припиняє своє існування».

Нагадаю, що найзастрашливіша Шевченкова засторога – «Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі…» – по суті пов’язана з небезпекою втрати національної ідентичності в умовах московського домінування. Новітня історія України переконливо показала, що не можна забувати, тим більше, ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка. В історичному потоці непідвладного людству часу кожна нація зінтегрувала духовні цінності, що дозволяють зберегти її генотип. Український генетичний код – у Шевченковій творчості. Зміна коду загрожує існуванню України.

Драматизм нинішньої ситуації ще й у тому, що проблема, яку розглядаємо, фактично стала розмінною картою в сучасних політичних ігрищах з телеекранною участю незліченних політологів, політтехнологів, експертів, аналітиків, консультантів, радників, коментаторів, чимало з яких, сказати б, диспергують, тобто, буквально подрібнюють механічним способом, пережовують, залежно від політичної позиції, тверді, науково незаперечні, але незручні факти в дрібні, малоспроможні фактики чи й узагалі розчиняють їх, зливаючи в небуття. З іншого боку, щоденний фактизм, сиріч, абсолютизація чистих фактів без їх аналізу й узагальнення, став бичем публічного наукового тлумачення сучасних проблем.

А тут, добивши слово до сколотин,

всяк хоче правду виказать свою.

(Ліна Костенко)

Йдеться не про заперечення присутності в ефірі перелічених спеціалістів, серед них є і серйозні фахівці, а про те, що всі вони, без винятку, позиціонують себе інтелектуалами та часто-густо не є ними. Воістину, надто багато говорять саме ті, кому нічого сказати, і чимало пересічних людей заплутуються в потоці бездумно-зайвих слів. «Бо марнота… в многості слів, але ти бійся Бога!» – підказує нам Книга Еклезіастова.

Значно меншу можливість маємо почути вчених, які вміють робити конкретну справу, і, якби ті, котрі цього не вміють, але вчать інших, зачерпнули дещицю наукових знань й інтелекту, тобто здатності думати, мислити, діяти, то це таки пішло б на користь їм, і людям, до яких звертаються. Не кажу вже про купу депутатів, інших можновладців – їм би таки корисно було познайомитися з науковою візією проблеми. Може тоді, говорячи словами Шевченка, «Розпадеться луда / На очах ваших неситих…» Утім, навряд…

Ми наслідуємо гірші сенси кремлівсько-російської дійсності. Так трапилося, що в 90-х рр. минулого століття, коли жив у Москві, писав у тамтешній центральній пресі: «…Кремлівським пожильцям, які зосередили всі сили на особистому збагаченні та політичній боротьбі за утримання влади, ні до чого залучати… видатних людей і взагалі чесних учених до осмислення нинішнього стану і майбутнього країни». Хіба це не викликає гірких асоціацій з українською дійсністю?

Згадується англійський філософ Френсіс Бекон, який давним-давно зауважив, що науку зневажають лише невігласи, а мудреці користуються нею. Хочеться нарешті бачити владу в Україні мудрою, бо насправді без учених і мислителів неможливо завершити процес усталення і зміцнення національної ідентичності…

До речі, капітальне наукове видання вже згаданого Василя Ткаченка, представлене 2019 р. на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, навіть не було номіноване новозатвердженим Комітетом («Шевкомом», як його називали). Цей системний промах виявив убивчо низький рівень осмислення частиною нинішніх інтелектуалів проблеми національної ідентифікації в Україні…

«Запишемо все, що серце продиктує»

Міцно тримаючись своєї теми, наголошу, що вплив поетичних творів Тараса Шевченка на самосвідомість українців, особливо молодих, завжди перевершував авторитет наукових аргументів, отже, лише союз учених і освітян гарантує духовний успіх у роботі зі школярами та студентами.

Що й говорити, національна ідентичність не є природженою рисою, проте саме цей творчий союз здатен допомогти новим поколінням усвідомити конгеніальну Шевченкові поетичну максиму великої Ліни Костенко, що справедлива для всіх народів:

Народ не вибирають.

І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він найкращий на землі!

У цьому контексті хочу голосно нагадати про Шевченків твір, практично не використаний у формуванні національної ідентичності молоді – Щоденник, який він вів у червні 1857 р. – травні 1858 р., а в липні 1858 р. подарував М. М. Лазаревському.

На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж «Кобзар», але, на превеликий жаль, знаємо й цінуємо ми поетів Щоденник значно менше. Найсильніше сказала про це понад вісім десятиліть тому Маріетта Шагінян – письменниця, літературознавець, авторка книги «Шевченко» (1941), захищеної 1944 р., як докторська дисертація: «У нас його недопустимо мало знають, між тим, “Щоденник” Шевченка – одна з найбільш величавих, монументальних книг світової літератури за своєю глибиною, правдивою і чистою людяністю».

Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Найперше серед юнацтва. Для формування у сучасного молодого покоління нової генної матриці історичної пам’яті треба покласти Шевченків Щоденник у підвалини наукової історико-літературної бази, що становить фундамент опанування гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти.

Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають досі вповні не розкодовані Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку – 13 червня 1857 року: «…Запишемо все бачене і чуте і все, що серце продиктує». Це суголосно з поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми «Гайдамаки» (1841): «Серце болить, а розказувать треба…» Більше того, розказувать треба навіть тоді, коли «серце порване, побите…». В історично важливому вірші «Чигрине, Чигрине…», написаному під час першого прибуття до Москви (19 лютого 1844 р.), Шевченко відкрився, задля чого плаче-прагне його серце в імперській Першопрестольній: «Нехай же серце плаче, просить / Святої правди на землі». Якось у Щоденнику він зізнався, що є почуття, «яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…», проте насправді навіть такі сильні й задушевні поетові почуття навічно збережено дякуючи саме його записам. А ще вкрай важливо: Щоденник створено мужнім і нескореним українцем, який безстрашно став на прю з царизмом і в роки каторжного заслання, за його словами, «не зачерствив серце, що сприймає прекрасне». Шевченків Щоденник є воістину осердéченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт чистого й зболеного Шевченкового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми.

Саме в Щоденнику засланець сформулював власне сприйняття української ідентичності – «вірність своїй прекрасній національності». Саме в Щоденнику Шевченко залишив упевнене, сильне й переконливе розуміння свого поетичного покликання – він усвідомлював його як Божественну настанову. То було Богопризначення! Як жоден інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шевченкові «Довелось запить / З московської чаші московську отруту!» за весь український народ.

Концептуально важливим є підхід до Щоденника, таїна й огром якого значною мірою зумовлені тим, що він є водночас автобіографічним і мемуарним твором, як втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме до жодних кон’юнктурно-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень.

Якось Тарас Григорович особливо сповідально-тепло занотував, що Щоденник «став для мене необхідним, як стражденному лікар». Отже, і для нас він, очевидно, потрібний, і хай би щиросердне Шевченкове зізнання надихнуло кожного з українців обов’язково прочитати його Щоденник – день за днем, думка за думкою, речення за реченням, слово за словом… І тоді Шевченко стане ще ближчим і ріднішим, а взаєморозуміння з ним – особистішим і глибшим. Відчув на собі.

Шевченкові «Кобзар» і Щоденник є духовними скріпами нашої національної ідентичності. До речі, Великий Державний герб, який, як основоположний символ національної ідентичності, Україна нарешті має набути, на мій погляд, обов’язково повинен ввібрати в себе Шевченкову присутність, закарбовану в якійсь особливо виразній деталі…

«Се правда, вони не шевченки»

На початку ХХ століття, в березні 1909 р., Михайло Грушевський сказав проникливі слова, що звучать дуже сучасно. Взагалі їх мовлено на віки. Ліпше не скажеш:

«Перед лицем поета мусимо здати собі справу, чи живий в нас дух його? Чи не держимося ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими ліпшими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами – сею основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…»

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Ці рядки написані поетом у вже згаданому віці Ісуса Христа на засланні в Орській фортеці. Шевченко ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написано поетом, «чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву» (О. Т. Гончар), написано віруючою людиною, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Але, говорячи словами В. М. Чорновола, «любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…»

У визначальних Шевченкових рядках самоназва «Україна» як символ ідентичності була навічно сакралізована й запеклася назавжди в українській свідомості, а поетова святоблива жертовність стала ментальним критерієм вірності Україні.

От і тепер, перечитуючи Шевченкові осердні рядки, розуміємо, що йдеться не про те, чи знаємо ми про його святу жертовну любов, або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! Уявіть собі всенародний референдум щодо них із цим питанням…

Грушевський любив цитувати напам’ять ці поетові рядки, а в статті «Пам’ятник Шевченку» (1908) написав, що Шевченко «всім життям, всею діяльністю своєю, всею творчістю своєю доказав неложність сих слів в устах своїх… . Цей момент є системотвірним й у нашому сприйнятті Шевченка. По суті, Михайло Сергійович сформулював у цитованій фразі головний урок, який Шевченко залишив для нації, а саме: свята, жертовна любов до України буде неложною в устах українця лише тоді, коли справді доказана всім життям, всією діяльністю, всією творчістю.

Наша сучасна драма полягає в тому, що можновладці реально спрямовують свою любов насамперед на себе і насправді не здатні по-шевченківськи душу погубити за Україну. Згадуються слова Михайла Грушевського, написані з іншого приводу, але вбивчо точні: «Се правда, вони не шевченки».

То ж і маємо таки справу з олігархічними обрисами «національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем…» За цих умов при черговому перерозподілі влади українців рятує ментальний оптимізм: «Було всього, а буде ще всьогіше» (Ліна Костенко). Втім у серці та свідомості вкотре зрадженого народу накипає нещадний підсумок, який можна сформулювати Шевченковими словами: «Недоуми! Занапастили Божий рай!..»

Що ж до народу українського, скажу поетичними рядками Бориса Олійника з його «Молитви» до Господа:

Відпусти гріхи, Великий Боже,

Пройдами ошуканому люду,

Втретє відпусти – молю, – бо схоже,

Що вчетверте випадку не буде!

Водночас з’явилася велика надія на те, що живий Шевченків дух нарешті поселяється в молодих українських душах, і, дякуючи справді самовідданим освітянам, є підстави нині з оптимізмом передати упевненість Михайла Грушевського, який у статті «Українське свято» (1910), цитуючи Шевченкові слова, наголосив, що молоді люди «набиратимуться з них святої любові до свого народу, любові вищої над усе, по слову поетовому…»

Надія на те, що зінтегрований розум українців неминуче й швидко міцнішатиме за умови невідкладного звільнення суспільства від надлишку непорядних, аморальних (не лише корумпованих) осіб у владі. Варто кожному знати й пам’ятати, що їм немає прощення:

Отче,

ти всепрощення віщуєш…

Я ж Тебе благаю про єдине:

Не прости мені, коли прощу я

Тим, що й за «любов до України»

Вимагають плату з половини!

…Не прости їм,

Господи, –

прошу я!

(Борис Олійник)

Малознайому нам формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований Шевченком українець М. В. Гоголь: «Ум идёт вперёд, когда идут вперёд все нравственные силы в человеке, и стоит без движения и даже идёт назад, когда не возвышаются нравственные силы». Можна сказати простіше словами давньогрецького філософа Антисфена, який застерігав, що держави гинуть тоді, коли люди перестають відрізняти дурних від розумних, порядних.

Лише з історично необхідною допомогою науки й освіти можна наблизити той довгожданий час, коли у верховній владі кількість істинних «слуг народу», котрі справді готові служити Україні, «а не оббирати, не експлуатувати для себе» (М. С. Грушевський), відчутно переважить… Отоді й почнеться реальне й системне відродження України.

Як сказано в уже згаданій Книзі Еклезіастовій, «час мовчати і час говорити…» І, що вкрай важливо, говорити з розумним і проникливим співбесідником, адже в тій же Книзі записано, що «краще слухати докір розумного, аніж слухати пісні безумних…» Отже, час, нарешті, не лише дати можливість висловитися вченим, час їх вислухати, час до них прислухатися…

Вкотре вже палить душу і рве серце остання в Шевченковій поезії чотиривіршова строфа, написана за три з половиною місяці до його смерті:

І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

Якось французький письменник, нобелівський лауреат Ромен Роллан мудро зауважив, що людський світ живиться крупицями істини і великою кількістю брехні. Шукаймо крупиці істини!

Врешті-решт, в українському суспільстві панівним має стати Шевченкове розуміння правдивого Слова, що людям би серце розтопило:

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Володимир Мельниченко,

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

“Українська літературна газета”, ч. 22 (288), 6.11.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі. 

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я